Серед найбільших життєвих цінностей ми завжди будемо віддавати перевагу одній – неперервній, безіменній мужності порядної людини, яка, наражаючись на найважчі випробування сірими буднями й колючими обставинами, день за днем чесно і ретельно виконує свою улюблену роботу.

До таких глибоко порядних людей належав професор Ніжинського державного педагогічного інституту (тепер університету) імені Миколи Гоголя Іван Кирилович Чапля, рідний брат відомого в еміграції мовознавця, літературознавця, прозаїка Василя Чапленка (нагадаємо, що Василь Кирилович від початку своєї літературної діяльності, тобто від 1919 і до 1943 року виступав під своїм справжнім іменем Василь Чапля; прибране прізвище Василь Чапленко вперше з’явилося обкладинці його повісті «Пиворіз», яка побачила світ в “Українському видавництві” (Краків-Львів) і відтоді він із ним не розлучався).
Іван Чапля, молодший за свого брата Василя на три роки, народився 2 листопада 1903 року в селі Миколаївка Новомосковського району Дніпропетровської області. Є всі підстави вважати, що вже у 1921 році, після закінчення середньої школи, майбутній письменник і учений знав, що хоче і що може у цьому житті, і тому не хапався, як дитина на ярмарку, за все підряд, а вперто і послідовно здобував освіту: вступив до Новомосковського педагогічного технікуму, який закінчив у 1925 році; працював учителем початкових та середніх шкіл, навчався в Катеринославському ІНО, згодом перейменованому у Дніпропетровський університет (диплом отримав у 1935 році).
Література стає для нього рідною стихією. Він почувається у ній, як риба у воді, птаха у повітрі: пише нариси, новели, оповідання. Від 1925 по 1935 рік друкує у журналах «Зоря», «Червоний шлях», «Життя і революція», «Нова громада» понад 20 новел та оповідань., серед них такі твори, як «Злодій», «Зайва їжа», «Кривава усмішка», «Біле бидло», «Хліб» та інші. Їх головні мотиви відтворення духовної краси українського народу, викриття бездушності, черствості, кар’єризму, жорстокості. Проза його приваблює реалістичністю зображення, тяжінням до живописних контрастів, подекуди – сатиричною тональністю і, головне, стрімкою, соковитою мовою персонажів.
У 1937 році Іван Чапля переходить на роботу до Ніжинського педінституту, де посідає посаду викладача української мови та літератури. Однак, атмосфера в Інституті не сприяє творчій праці: арешти, репресії, доноси, пропозиції стосовно співробітництва із «авторитетними» на той час організаціями. Через два роки він повертається до Дніпропетровського університету, звідти йде на фронт, а після закінчення Другої світової війни якийсь час працює у Дніпропетровському університеті доцентом, завідувачем кафедри української літератури. Незважаючи на зовнішнє начебто благополучне влаштування своєї долі (у 1950 захистив кандидатську дисертацію), він постійно відчуває неприхильне, недоброзичливе ставлення до себе офіційної влади. Головна причина цього – виїзд на еміграцію його рідного брата Василя Чаплі (Чапленка).
Івану Кириловичу доводиться каятися і страждати за нього, «відособлюватися» від діянь «ворога народу». Це призводить до внутрішнього розладу, дисгармонії, службової аритмії, його цькують, провокують наклепами й нападками. Пошлемося на деякі факти.
Ось переді мною лист на бланкові «Депутат Верховного Совета Союза ССР Максим Фадеевич Рыльский», г. Киев, ул.Ленина № 63, кв. 70, тед. 4-20-50» від 25 червня 1962 року: «Ректорові Дніпропетровського університету. Буду вельми вдячний, коли дістану від Вас пояснення, чому звільнено у Вас з роботи Івана Кириловича Чаплю, який звернувся до мене як депутата Верховної Ради СРСР й академіка, щоб я допоміг йому в його справі. До 9-го липня я буду в Криму, – адреса на конверті, – а після того мені можна писати на мою київську адресу.
Прошу вибачити, що, не маючи змоги довідатись про Ваше прізвище, ім’я та по-батькові, звертаюсь так офіціально. Максим Рильський (підпис»)*.
Тепер процитую відповідь ректора Дніпропетровського університету на цього листа:
«Депутатові Верховної Ради СРСР академікові М.Т.Рильському.
Вельмишановний Максиме Тадейовичу!
На Ваш лист від 25 червня 1962 року повідомляю, що доцент Іван Кириловича Чапля в останні роки дуже послабив ідейно-виховну роботу із студентами, неодноразово виявляв безпринциповість і політичну недалекоглядність, формально ставився до своїх обов’язків.
У 1960 році, знаючи про націоналістичні утвердження студента Овчаренка та його несумлінність, І.К.Чапля, перебуваючи в той час на посаді завідуючого кафедрою української літератури, дав цьому студентові для дипломної роботи досить складну тему: «Великий льох Т.Г.Шевченка», не простежив за виконанням теми у належному напрямку і не вжив заходів для забезпечення відповідного керівництва роботою з боку консультанта доцента С.Б.Дмуховського. Робота ж мала одверто виражений буржуазно-націоналістичний характер. Твердилось зокрема, що Україна ще в ХІІ ст. могла б стати сильною самостійною державою, якби «прислужник російського царизму» Богдан Хмельницький не приєднав її до Росії. Тенденційно цитувалися і грубо перекручувалися Тези ЦК КПРС про 300-ліття возз’єднання України з Росією. І.К.Чапля схвалив цю роботу і разом з консультантом доцентом С.Б.Дмуховським провів її через Державну екзаменаційну комісію з оцінкою «добре».
І.К.Чаплю не звинувачували в буржуазному націоналізмі, але такою позицією в справі з дипломною роботою тов.Чапля засвідчив свою без принциповість та безідейність, байдужість до виховання студентської молоді в дусі марксизму-ленінізму.
При обговоренні цього безпрецедентного факту на Раді факультету у вересні 1961 р. І.К.Чапля виявив цілковите нерозуміння своєї відповідальності за підготовку молодих спеціалістів ідеологічного фронту. Тому, після детального і всебічного вивчення питання, Рада факультету одностайно прийняла рішення про неможливість дальшого використання І.К.Чаплі як вихователя студентів і викладача університету. У січні 1962 року, знов-таки після ґрунтовного обговорення питання, Вчена рада університету підтвердила рішення факультетської Ради і партійної організації.
Здавалося б, що І.К.Чапля мусив серйозно переглянути своє ставлення до роботи і свої моральні принципи бодай після рішення Ради факультету, тим більше, що невірна поведінка, без принциповість тов.Чаплі ще до виявлення факту з дипломною роботою неодноразово обговорювалися партійною організацією, яка вказувала на серйозні недоліки в роботі тов. Чаплі, давала товариські поради.
Але, на жаль, після рішення Ради все лишилося по-старому. І.К.Чапля не приймав активної участі в перебудові роботи кафедри, в громадській роботі, ігнорував вимоги часу, формально ставився до виконання доручень кафедри і, по суті, гальмував справу; не зробивши належних висновків з критики, тов.Чапля знову не раз виявляв свою без принциповість. Давши у червні 1961 року дуже схвальний відгук на дисертацію свого аспіранта В.О.Власенка «Гумор і сатира І.С.Нечуй-Левицького», тов.Чапля у вересні того ж року відмовився від цього відзвиву, бо перед тим тов. Власенко на засіданні Ради факультету справедливо оцінив невірну позицію доц.Чаплі щодо дипломної роботи Овчаренка. І.К.Чапля, не вказуючи недоліків дисертації, енергійно виступив проти позитивного відгуку кафедри на працю свого аспіранта, обіцяючи водночас позитивний відгук, якщо аспірант не буде його критикувати. Такі вчинки негідні радянського вченого і зайвий раз підтверджують небажання доц.Чаплі по-справжньому працювати і переглянути свої моральні принципи, далекі від вимог радянської етики. Відповідні приклади можна було б навести і з практики учбової роботи тов.Чаплі, зокрема ставлення його до дипломантів.
У червні 1962 року, керуючись новою постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР з питань підготовки та атестації наукових кадрів, ректорат з дозволу міністерства провів вибори таємним голосуванням на посаду доц.Чаплі.
Із 46 присутніх членів Вченої Ради за доц.Чаплю було подано лише 12 голосів, а проти – 34. Це свідчить, що працівники університету не бажають мати доц.Чаплю в своєму колективі.
Ректор Дніпропетровського державного університету проф.Мельников Г.Б. (дати під листом нема. – Авт.)».
У 1962 році Іван Кирилович знову переїжджає до Ніжина. Та навіть у цих умовах офіційної опали і неласки він послідовно і самозречено продовжує займатися науковою роботою: пише розвідки, статті, огляди, докторську дисертацію «Українська революційно-демократична літературна критика», яку захищає у 1966 році. У 1968 році йому присвоюють звання професора Ніжинського педінституту. Бібліографія наукових праць І.Чаплі нараховує 30 досліджень з літературознавства і 7 із мовознавства, серед них монографія «Прислівники в українській мові» (Харків, 1960).
Але ні залізна сила волі, ні повне самозречення, з яким він віддається улюбленій справі, не можуть пом’якшити немилосердних ударів долі, що звалилися на нього. 21 січня 1972 року, під час засідання Вченої ради інституту, серце Івана Чаплі не витримало чергових брутальних лайок і безпідставних нападок тодішнього ректора М.Горбача і видало перепустку письменнику і вченому ученому у потойбічний світ.

* З архіву професора Дніпропетровського університету Фелікса Мар’яновича Білецького; копію цього листа  і відповіді на нього передав авторові цієї статті дніпропетровський краєзнавець Михайло Рябцев.

Олександр Астаф’єв,
м.Київ

Leave a Reply

Your email address will not be published.