…11 червня небо над сільським цвинтарем у Борщівці Лановецького району струсонули залпи траурного салюту. Поховали уродженця села, підполковника спецназу Українських Збройних сил, Героя Радянського Союзу Ярослава Горошка.

Народився Ярослав 4 жовтня 1957 року. Ще навчаючись у школі, мріяв бути військовим. Але дві спроби стати курсантом військового училища закінчувалися невдачами. До армії працював у колгоспі. Потрапив служити в Азербайджан. Після року служби таки вдалося поступити у військове училище в м. Хмельницькому, яке закінчив у 1981 році. Того ж літа одружився. Дружина Людмила також із Борщівки. Але не минуло навіть місяця після весілля, як змушений був їхати в Афганістан, де війна тільки набувала розпалу.
Не буду стверджувати, що він поїхав туди добровільно, але так склалися обставини. Адже якщо врахувати, що його батько, Павло Кіндратович, воював в УПА (відсидів більше семи років в більшовицьких концтаборах), а дядько Михайло живе в Канаді, то єдине, що могло у той час чекати Горошка — це довічна служба десь у Казахстані чи Забайкаллі, або — Афган.
Судячи з відгуків бойових побратимів, служив він там чесно, беріг людей, за товаришів — у вогонь і у воду. Доля була милостивою до нього, повернувся живим.
Служив у Із’яславі, в Білорусії.
Агонія, яку переживала тоді імперія, особливо потворних рис набула в армії — примітніший кар’єризм, невлаштований побут, а відтак – пияцтво у середовищі офіцерів, дідівщина серед солдатів…
Тим часом особісти знову згадали про участь батька в УПА, знову цькування. І знову Ярослав перед вибором — чи скніти у гарнізоні «під ковпаком КДБ», чи знову під кулі. Звичайно, він розумів на що йде, розумів безглуздість афганської бойні, та все ж там було бойове побратимство, щирість і героїзм, а в екстермальних умовах відразу видно хто є хто.
Героя Ярослав отримав після того, як його групу без належного прикриття, кинули на підмогу групи Олега Онищука, що потрапила в оточення (у свій час газети про це писали багато). На жаль, товариша врятувати не вдалося, було вже пізно, але група самого Горошка, відстрілюючись до останнього патрона, витримала рукопашний бій і, виконавши бойове завдання, вийшла з цього бою без втрат. Золоту зірку йому вручав ще Громико.
Після повернення з Афганістану Ярослав навчався у Москві в Академії імені Фрунзе. Потім знову була служба в Із’яславі. Події 1989-90 років, відродження української державності він зустрів з піднесенням. Під час ГКЧП (тепер про це вже можна сказати) мав домовленість із головою Тернопільської міської ради В’ячеславом Негодою (до речі, вони однокласники, сиділи за однією партою) та керівництвом області, що при потребі підрозділ спецназу, яким тоді командував Ярослав, перебазується з Із’яслава до Тернополя і буде захищати наше місто.
У січні 1992 року майор Горошко серед перших прийняв присягу на вірність українському народові. Він не міг мовчати, коли бачив, як командування частини намагається шкодити розбудові наших Збройних сил. Разом із своїми друзями, молодшими офіцерами, відвернув спробу командування вивезти у Росію військове майно…
Цього вчинку йому не пробачили. На Ярослава було відкрито три кримінальних справи. Те, що ті справи, як кажуть, шиті білими нитками, було зрозуміло всім. Але нервів, здоров’я пішло чимало. Врешті-решт «справи» було закрито через відсутність складу злочину. Невдовзі за наказом Міністра оборони України Ярослава було переведено на службу у Київ.
І ось підполковника Ярослава Горошка не стало…
Ті, хто бачив його зранку 8 червня, стверджують, що все було, як звичайно. Близько одинадцятої він одягнув спеціальний водолазний костюм і пішов на тренування. Пішов сам. Цей костюм не дозволяє потонути, навіть як хотів би. Знайшлися очевидці, котрі бачили, як Ярослав переплив Дніпро в районі півострова Рибачого. Запитав рибалок чи клює, перекурив. Бачили, як зайшов у воду, аби плисти назад. А близько третьої дня його тіло знайшли за шість кілометрів нижче за течією. Розтин тіла показав — інфаркт серця…
Ярослав нічого не вмів робити у півсили, кожній справі, за яку брався, віддавався сповна. Дехто тліє, а він горів…
Без батька залишилося двоє синів — Павлик і Іванко, без чоловіка — дружина, без сина — батьки, без брата — брат. Залишилися друзі і побратими, продовжувачі його справи. Залишилася світла пам’ять про нього.
Земля Тобі пухом, дорогий друже і брате.

Олександр ВІЛЬЧИНСЬКИЙ,
1994 р.

Leave a Reply

Your email address will not be published.