ДЗИҐАРОК

ВОРОЖБИТ

Стрілка старого  годинника рухалася невпинно до півночі…
Місто замітало снігом, але троє приятелів —  Софія, Ярина і Вадим вирішили відгукнутися на запрошення знайомого баристи —  Георгія і завітали на вечірку до кав’ярні «Релакс».

Нестандартна тусовка, як і сам господар залу, — свічки, мандарини, класична музика дисонували із усмішкою шибайголови.

Чого бажаєте, пані ?, — запитав Георгій у Софії замість знайомства.

— Чай зелений…

— Радив би Вам каву… З коньяком… «Закарпатським»! То є файно… Під мелодію саксофону — те, що слід!

— Чудово! Чай! Трав’яний. Карпатський… І ім’я автора того осіннього пейзажу, що на стіні…

— Хвилинку зачекайте, будь ласка.

Георгій з’явився незабаром із горнятком чаю і жовтою трояндою…

— Це ще осіння, — сміявся.

— Ворожбит бісів! — подумала Софія, адже жовті троянди — одні з її улюблених квітів.

— Автор перед Вами! Георгій, або просто Мольфар. (Майже Ворожбит, — подумала дівчина, але промовчала).

Георгій пішов до інших гостей, про щось своє дискутували Вадим та Ярина. Ярина все ближче й ближче підсувалася до Софії, чи то пак далі відштовхувала її від Вадима, але Софія, чи Зося, як її називали вдома, ніяк не могла здогадатися про прихований інтерес Ярини до Вадима.

Вадим писав дивні вірші, але на щастя, чи на біду, сьогодні не читав їх. Ярина теж щось там по-писувала, чи по-шкрябувала… Щось єлейно-дитяче, або закохано-манірне, тобто були вони піїтами, а мо’ й поетами, то час розсудить, але нині Зосю цікавив тільки осінній пейзаж:

Ця мить згоріла і за течією віднесло попіл днів жовто-гарячих.
Ця мить зосталась світлим апогеєм у монохромі теплих передбачень.
Малюй художник сизими пастелями  тумани погляду, що не тобі дарований.
Знимкуй фотограф осені феєрію завуальовану.

Пригубить тиша з келиха прозорого твою мовчанку, що відлунням котиться…
Акорди жовтня спогади оновлюють, вмирає мить, а усмішка відродиться.
І птаха-фенікс на зорі літатиме у сяйві сонячнім, на полотні пастелями…
І мить, і день поволі воскресатиме яскравими і світлими ідеями…

Саксофон вигравав блюз, Місто замітало снігом, Софію вабила осінь із пейзажу і бентежила Ярина. Зося залишила друзів і вийшла подихати морозним грудневим повітрям.

— Чому мене сюди занесло сьогодні? Завтра екзамен із філософії: Арістотель, Демокріт, Сократ, Кант, Гегель — всі філософи скупчилися  у  голові і витанцьовують український гопак на свій лад. Ой лишенько, ще й перша пара! І ти без пари, без спору і опору попленталася у заметіль через все місто, аби слухати саксофон і вірші — не найгірше, що могло бути, до речі!

• Замерзнете…

Софія аж підскочила, коли почула напівшепіт у себе за спиною. Георгій випускав сиві кільця диму  з люльки і чомусь здався дівчині древнім як Світ.
— Вже пізня година. Коли завершується свято? — запитала Софія.
— Дзиґарок сповіщає, що хвилин через п’ятнадцять…

• Дякую, — мовила дівчина.

Софії хотілося зникнути не прощаючись ні з ким, гуляти засніженим містом і не думати ні про Гегеля, ні про Канта; ні про Вадима, ні про Георгія, який тупцював обабіч неї з люлькою в зубах і зовсім не вписувався у сучасний часопростір:

Тіні на східцях — темні з нашими силуетами,
доки тримаєш за руку — я не боюсь…
Сіллю вкриваються усмішки на портретах.
Саксофоніст надривно виграє блюз.

Гасне цигарка, дим у пітьмі клубочиться.
Біле у чорному, джин зникає в світах.
Сльози знищують прісність, щоб усмішку не зурочити…
Пір’їна — в долоні, за горизонтом — птах.

На мить, лише на мить відчула себе білим птахом, який кружляє над засніженим містом, аж тут нічну тишу розірвав навпіл Яринчин сміх. Вона витягувала Вадима із кав’ярні, а він щось на ходу римував і гучно реготів.

Вони підійшли до Георгія, обійняли його, подякували за дивовижний вечір і якось недвозначно глипнули на Софію. Дівчина  тільки жестом показала, що не лишається тут, мовчки усміхнулася Мольфарові і пішла з друзями бродити зимовим Містом.

Від того далекого-близького ще мирного вечора лишилося тільки селфі, запах мандаринів і присмак трав’яного чаю… Жовта троянда, що лежала самотньо на кавовому столику, давно зів’яла.

.

НАТАЛКА

Дощило, травневий вечір, здавалося, був уже зіпсований, і Наталка — студентка медичного університету, замотана у кумедний кольоровий плед не збиралися й носа нікуди висовувати, коли у кімнату постукала Софія.

Дівчата квартирували у однієї старенької. Юлька, практично, жила у пані Світлани — пенсіонерки, а в минулому — кваліфікованого інженера, майже два роки, за винятком поїздки до  Луцька на літніх вакаціях.

Софія приїздила тільки на сесії у педагогічний. Дівчата бачилися минулої осені, але не надто тоді потоваришували, бо Софія не відгукнулася на жодне запрошення Наталки піти кудись, так би мовити, розвіятися.

Наталі вона здавалася нудною і навіть старою, адже Зосі вже — за тридцять, то таки старість! Саме так і думала студентка другого курсу медичного університету спеціальності «Лікувальна справа» Наталія Кашка.

—  Йой! Кашка — то, певне, прізвисько, — подумала Софія, але про всяк випадок перепитала: «Наталю, це твоє псевдо?»

— Яке ще псевдо і що це взагалі таке? Це моє прізвище! Якось навіть гордовито констатувала цей факт Наталка.

— Кашка в голові в тебе, студентко, кашка, — подумала Софія, а новій знайомій сказала: «Цікаве прізвище!»

Потім було чаювання втрьох зі старенькою пані Світланою, такий собі «дівич-вечір» із настоянкою на травах, ромашковим чаєм і трояндовим варенням.
Згодом Софія ще згадуватиме те варення пані Світлани і не тільки: її лагідний спокійний голос, мудрість і почуття гумору.

Чаювання зі старенькою — це  занадто консервативно, — розчаровано бубоніла Наталя, коли пані Світлана пішла відпочивати.

— Ще не пізно, Наталіє! Збирайся, покажу одну затишну кав’ярню, яка неодмінно тобі сподобається, якщо, звісно, скинеш із себе цей плед! — несподівано й для самої себе випалила Софія.

А Наталка, Наталка ніби на це й чекала!

— Я миттю, Зосю! Миттю! Одна нога тут, а друга — там!

Хвилин за десять дівчата вийшли з під’їзду, сіли в таксі й поїхали в «Релакс».

Сказати, що Георгій був здивований — нічого не сказати. Софія як зникла того зимового вечора, так ні слухом, ні духом. Контактів своїх не лишила. З Вадимом і Яриною Георгій майже не бачився, та й запитувати її контакти у них не хотів. Добре зчитував міміку і жести — знав, що Софія подобається Вадиму.
Георгій лишив їй свій номер телефону, але на що він бовдур сподівався? Розумів, що вона не телефонуватиме, бо ні номеру телефону, ні навіть ніку в Інсті не залишила. Софія хотіла придбати те осіннє полотно, що на стіні,  щось вона там побачила своє, але там, на картині, була його  Інна… Інна йшла стежиною Стрийського парку…

— Картина не продається.

—  Зрозуміло.

І Софія зникла. Зникла звідусіль, але ніби білим снігом до серця впала:

Намалюй собі радість на склі,

не виводьмо печаль першим снігом.

У легкій світанковій імлі

усміхнися – потіш мене сміхом!

Тим дзвінким серед тиші зими,

щоб відлунням, і сум умить стерти.

На долоню сніжинку візьми,

Я відчую – і байдуже, де ти!

Намалюй собі радість на склі…

Я печаль щойно зафарбувала,

і в ранковій прозорій імлі

білим снігом до серця впала.

Георгій упізнав Софію одразу, як тільки дівчата сіли за столик навпроти його осіннього пейзажу.

— Чай «Карпатський», і якщо пані не заперечують то я посиджу із вами.
Наталка була здивована. Все оглядала Георгія і запитальним поглядом ствердила Софію.

— Мольфар! — Сказала ошелешеній Наталці і усміхнулася.

Георгій підхопив цю гру.

— Карпатський мольфар, якщо точніше!

— Наталя… А чи можна Вам отак з нами сидіти, а якже інші відвідувачі без баристи?

— То там є Стас, він підстрахує, а Ви не хвилюйтеся, ми на своїй території, тобто Ви — на моїй території — це мій проєкт мистецької кав’ярні, тобто мій заклад, але каву і чай не тільки пити, а й готувати люблю сам, та й подавати ароматний напій такій чарівній панянці, як Ви — мистецтво і задоволення!

Георгій сипав компліментами, Наталка кліпала накладними віями, а Софія сміялася… Очима. А так, зовні, була незворушною. Якоїсь миті підвелася, шепнула щось на вушко Наталці і вийшла з кав’ярні.

Георгій нічого не запитував і не зупиняв Софію, йому було достатньо і її появи тут сьогодні.

Наталка приїхала додому після опівночі.

Софія пила ромашковий чай і гортала стару книгу із домашньої  бібліотеки пані Світлани, коли студентка відчинила двері своїм ключем і голосно випалила:

• Уявляєш? Він замовив мені таксі…
•  Чудово, — відказала Софія, ти ж не змокла під дощем і не загубилася. І чомусь розсміялася.

— Смішно? А мені ні. Ще таких диваків, як він, не зустрічала.
— І що він таке втнув?— запитала Софія.
— Запросив мене до себе…
— І ти одразу поїхала?
— Поїхала!  І що? Але… Запросив, відкоркував шампанське… Сам не пив, кажу ж тобі, дивний. Поклав переді мною блокнот і ручку…
— І що? Вірші писати примусив?, — сміялася Софія.
— Та ні, гірше… —  Рюмсала Наталка, розтирала сльози і продовжувала. —  Сказав твій номер телефону написати. Я й написала, як загіпнотизована.
— Але ж ти для нього стара! Я так йому і сказала. А він і погодився. Добре, говорить, але вона мені потрібна… Як редактор. А тобі, Наталю, я вже таксі додому замовив…
— А адресу, Наталю, коли ти встигла адресу нашого помешкання йому повідомити?
— Як коли? Ще коли шампанське пила…

Наталка рюмсала і пила чай.

Софія зовсім не думала про старість, але сумувала разом із травневою зливою, яка потоками води омивала шибки.  Колись я точно буду старою… Він же бачить наскрізь, а ще в нього є отой чарівний дзиґарок…

Так Георгій дізнався і номер телефону Софії,  і адресу тимчасового помешкання. Наталку жартома прозвав Маленьким  Колобком — вкладаючи властивості перекотиполя у це прізвисько.

.

КАЛИНА

Вересень бентежив калиновими гронами, поодинокою малиною і розмаїттям квітів. Доки Георгій готував каву, Софія віталася із хризантемами у саду, куштувала малину і насолоджувалася барвами заходу сонця. Кава у нього завше відмінна, хоча і чай нівроку, але кава! Особливо з корицею… А секрет вона знає — додає гарний настрій, любов і легкість гірського вітру. Аромат літає вільно, лоскоче ніздрі і гості усміхаються. Недарма подекуди називає себе Гірським.

Георгій родом із Закарпаття і щось у ньому було мадярське, щось циганське, а душа — українська. Як його закинуло у місто понад Бугом не розповідав, тримав то за сімома замками. І взагалі скелетів у шафі мав достатньо. Кава, мовчання і музика. Намагався прочитати в очах Софії те, чого там  не було… Вона навчила Георгія готувати калиновий морс, а таємницю погляду залишила собі.  Йому зостався кетяг калини на підвіконні, а їй  — опік на  руці…

Георгій готуватиме для неї сам… Якщо, звичайно, дозволить. Так думалося йому. І готував для обох, навіть, коли її не було поряд. Кава з корицею, кава з лимоном…  Інколи чоловіку здавалося, що вона й кави не готує, тому ділився своїми маленькими хитрощами.

Листопадило. Софія обирала серед еустом і троянд: фіолетові, рожеві, червоні… 

Жовті троянди.

Георгій сміявся: «У них є колючки, вони мені когось нагадують!»

А Вона їх залишила — квіти, усмішку і спогад.

Він вів лік опалим пелюсткам і розумів: намагався упіймати її тінь, бо так і не прочитав погляду:

Кетяг калини на підвіконні,
Кроки поглине мелодія міста.
Нові абзаци старих історій,
три крапки залишиш на згадку баристі

Жовтим бурштином наповнений простір,
снить хризантема погожими днями.
Загасиш цигарку, згадаєш гостю…
Три крапки — з гірчинкою до нестями…

В осені вдосталь палітри і хисту,
щоби уста фарбувати червоним.
В її ескізах, у пошуках змісту,
губиш себе щасливий і сонний.

.

НЕЛЯ

Пізньої осені Софія приїхала у його місто знову, але зупинитися вирішила у приятельки Нелі. Його дім, та власне і його серце були  відкриті для неї завше, незалежно від пори року і погоди за вікном.

— Бери ключі і їдь до мене. Не розумію, чому ти завжди зупиняєшся, у пані Світлани, в готелі, у якихось, так званих, подруг, але не в мене? Якщо тобі лячно  зі мною під одним дахом, то живи одна, а я можу й у Стаса поки побути.

Кажу ж тобі, можеш бути спокійною, але до Нелі не йди. Жалкуватимеш потім. Не твоя то людина. Тримайся від неї подалі, вона дихає лихом, лихом дихає! Чуєш?! І поглядом морозить, що аж до кісток, до нутрощів пробирає.

Але Софіїній впертості не було меж, вона купила торт і таки поїхала до Нелі. Дівчина зустріла привітно, але обстановка нажахала Софію, тільки хворий Нелин песик заглядав у вічі, та сказати нічого не міг. Настрій був зовсім не святковий. Неля усміхалася, щось лепотіла про бухоблік, а Софія думками була десь у середмісті.

Натиснула кнопку виклику. Георгій перетелефонував.

— Ти вже в Нелі?

— Так.

— Зайнятий?

— … Ні… Буду за півгодини.

Софія подякувала Нелі за гостинність і сказала, що їй слід прогулятися… Одній…

Вийшла в ніч. Хотілося йти подалі від чужого дому, від хворого пса, від Нелі — білявки із колючими очима. Як же вона раніше цього не помітила? З Нелею коїться щось нестерпне…
— Вітаю, Зосю! Ти зірвала мені чергове побачення! Енне за рахунком. І таки втечеш знову до своєї Нелі?
— Піду. Не можу інакше. Щось із нею коїться, їй потрібна допомога.
— А рукавички твої де? Зимно вже…
— Залишила в Нелі, та й рюкзак там лишила…
— Давай повернемося, забереш рюкзак і скажеш, що їдеш до мене. Перепросиш і все буде гаразд. Ти ж не хочеш там залишатися.
— Не хочу, але інакше не можу…

Георгій лютував, але сваритися  із  Зосею не хотів. Він знав, що із Нелею у них різні шляхи, але змушувати Софію змінювати рішення не став.
— Добре, тоді прогуляємося і проведу тебе до її дому.  Георгій взяв Софію за руку і сховав її долоню у  кишені свого пальто.  Вони йшли неквапом, поки не надибали на кав’ярню «Солодка мрія». Сиділи мовчки, пили какао.

Георгій знав, що знову її відпустить, а вона знала, що цієї ночі знову не спатиме. Зовсім не соромно забрати той рюкзак і жити як хочеться. Ба, навіть більше! Можна було заїхати по речі вранці… Саме так з усмішкою вона, можливо,  міркуватиме через декілька років, а, можливо, й забуде і Нелю, і Георгія, і хворого пса, але того вечора Софія повернулася до приятельки.

Дівчата пили вино і сміялися із чогось напрочуд жіночого, а  вранці гуляли берегом Південного  Бугу… То був яскравий ранок, що запам’ятався обом. Нелині очі сяяли радістю і теплом, вони тепер зовсім не були колючими. Дівчина вміла радіти дрібницям, як дитя, вміла сміятися і плакати щиро, а поглядом вона дійсно інколи спалювала, палила енергетикою болю і безвиході, хоча вихід Неля таки знайде — через три роки після того  ранку на березі Бугу.

Георгій прокинувся вранці в обіймах чергової бестії без імені: ім’я в неї, звісно, було, але він його не запам’ятав, а просто замовив їй таксі… Можливо, це була Наталка, але для Софії то вже не мало значення. Їх знову розділяло декілька сотень кілометрів і безліч немовлених слів:

Запиваєш її натще
келихом коньяку,
Виселяєш з думок
у розхристя німих верлібрів.
Був готовий для неї
зорею впасти в ріку,
А тепер – чи зміг би?

Занотовуєш сон
у пошарпаний свій блокнот,
І зшиваєш словами
роздерту вітрами душу,
У якій ще весна,
та по вінця уже – негод,
І ховається сонце щораз
у захмарну мушлю.

Запивай, засинай, забувай…
До нірвани – крок.
Там ростуть із туману легкі,
мов пір’їна, крила.
Зарубцьовує рану на серці
новий рядок,
У якому її душа.
І любов.
І віра.

.

ПРОЩАННЯ

У місто над Бугом Софія приїхала у грудні. Вони з Георгієм гуляли зимовим середмістям, ніщо не віщувало біди. Здавалося, що втрапили в зимову казку, і буде ще таких зим у їхньому житті безліч. Софіїне навчання завершувалося й Георгій розумів, що невимушені прогулянки завершилися, і тоді він вигадав пленер і виставку у місті над Тетеревом, все просто  — навесні він приїде до неї сам, і малюватиме, малюватиме, малюватиме… Художники картини пишуть, він знає, але вперто вживає слово «малюю», навмисно то робить, щоб спостерігати за Софіїними емоціями: як вона насуплює брови і кумедно так уточнює: «Картини пишуть!», а Георгій її запитує: «Як вірші, чи як листи?».

Вона пише лист у космічний простір Всесвіту,

Ти озиваєшся, хоча зник із усіх радарів безвісти.

У вас своя абетка — полотно з акрилом,

старі світлини, пастель, і щось незавершене мастихіном…

Її кумедні шкарпетки, твої гірські заморочки…

Ваші нічні розмові, чужі заплакані очі.

Дівчисько з твоїх портретів і пані з велопрогулянок,

і безліч сумних силуетів, ще більше — несходжених вулиць.

Не дивишся на дзиґарок — час витік безповоротно.

Недопалок догорає, а ніч ця така спекотна—

до тремору, холоду в пальцях, морозного заціпеніння…

Прощайся із нею, прощайся — на сході зорі мерехтіння.

Георгій проводжав Софію на засніженому автовокзалі. Обійнялися на прощання, як добрі друзі. Він, щоправда, мимохідь, поцілував її в щоку. Вона забрала дорожній рюкзак з його рук, усміхнулася і сіла в автобус. Транспорт рушив, Георгій чомусь стояв і нікуди не йшов, вона дивилася на його силует через вікно автобуса, він поволі зменшився і перетворився на маленьку крапку, тоді Зося поправила фіранку і увімкнула музику в телефоні. Вона прощалася із цим періодом у своєму житті: з Ворожбитом, Вадимом, Яринкою, Нелею, Наталкою, містом над Бугом… Білий лапатий сніг замітав все.

Відтоді мине три зими. Кожен із героїв нашої оповіді житиме своїм життям, але емоційний ланцюжок між Георгієм і Софією буде нерозривним аж до однієї осінньої ночі. Дзвінки, електронні листи, святкові і не тільки розмови, нічні одкровення… Пленер у місті над Тетеревом не відбудеться, Соня ще приїздитиме у справах у місто над Бугом, але їхні шляхи із Георгієм у цьому часопросторі вже не перетнуться. Ще буде багато нереалізованих планів і мрій, нездійснених і нездійсненних ідей. Буде його лист, останній, прочитаний нею через місяць після того, як його серце розлетілося на друзки. 

Георгій саме завершував роботу над автопортретом, був Міжнародний день серця, як у сценарії із мелодрами, але то не фільм — життя, його життя, обірване раптово у сорок чотири роки, цю цифру він вважав магічною, чому, Софії не розповідав, але вона здогадалася згодом. Ворожбит відчував завчасно свій фінал, адже рівно за місяць до тієї фатальної ночі, 29 вересня, коли його час на Землі вичерпався, рівно за місяць, 29 серпня, Георгій опублікував у мережі роздуми про життя, смерть і любов, вони й досі там є, переплетені павутиною часу. Рівно за місяць до 29 вересня він востаннє зателефонував Софії і попросив в разі чого, а чого саме, так і не пояснив, знайти його друга Валентина, такий дзвінок здійснив і своєму другові Валентинові, але прохання  було віднайти Софію, не втрачати зв’язок. Підтримувати одне одного, не забувати, що вони його друзі.

Відлітаєш назавше, розчиняєшся у світанку,

І химерним курсивом підписуєш свій портрет…

У її віртуальному світі немає чорної рамки.

І папір, і перо, і блокнот — тепер раритет.

І римуються сльози і осінь, сніги і відбитки білі…

І срібляться непрохано коси й гарячі уста…

На ескізі твоєму виблискує синя хвиля —

Море, сонце і спогад ти їй зостав.

Залишай усі мрії свої, що колись не збулися.

Зачекає на неї до часу нічний Париж.

Багровіє на заході тихе карпатське узвишшя,

І печальна трембіта кличе у світ дивовиж.

Пелюстки облетіли з ромашок серпневих білих,

Стиха схлипує за тобою осінній капіж…

І надходить зима, замітають усе заметілі,

Що було й не було між рядками незвіданих тиш.

Валентин і Софія віднайшли одне одного 30 вересня 2023 року, вони бережуть пам’ять про свого друга, час до часу переглядають спільні світлини, і згадують як Георгій горів життям, прощаються із ним назавжди і йдуть малювати, писати, створювати свій Всесвіт. Незабаром прийде зима і замете все, що було між рядками незвіданих тиш. Всевишній вкотре усміхнеться, а дзиґарок ще лічитиме й лічитиме неперелітні  весни.

Євгенія ЮРЧЕНКО

18.11.2024