22 липня виповнилося 140 років від народження Януша Корчака, всесвітньо відомого письменника-казкаря, публіциста, лікаря, педагога та великого праведника… Увесь життєвий шлях якого був реальним втіленням його світоглядних гуманістичних принципів – жити у правді та любові до ближнього навіть у найжорстокіших обставинах.

Для людей мого покоління першою зустріччю з Корчаком було прочитання його «Мацюсевих пригод» від видавництва «Веселка». Мені цю книжку подарували до дня народження, коли сповнилося десять років. На обкладинці був малий Король Мацюсь, який в печальній задумі дивиться на світ крізь загратоване вікно… Її довелося перечитати щонайменше тричі, щоразу відкриваючи у тій історії новий зміст. У той час ми не знали нічого ані про особистість та життя автора, ані його справжнього імені – Ґенрік Ґольдшмідт, ані того, що навіть та дитяча казка зазнала режимного цензурування у 60-і роки. І все ж, незважаючи на вилучення частини тексту та перекручення змісту, книжка зберігала у собі великий скарб любові, довіри та мудрості, які було неможливо затушувати цензурою. «Мацюсеві пригоди» стали для мене однією з головних книжок дитинства. І можливо, першою з моїх книжок, котрі дали відчути дух польської національної культури. Хоча у ній ані словом не згадувалася Польща.

Історія життя Януша Корчака стала відомою більшості з нас вже на початку 90-х – з феноменального фільму Анджея Вайди. Його гуманістична публіцистика – «Як любити дитину», «На самоті з Богом», «Виховні моменти», «Право дитини на повагу» – лише декілька років тому, і то лише завдяки авангардному видавництву «Дух і Літера». Нарешті, новий переклад найвідомішої його казки, вже під назвою «Пригоди короля Мацюся» і без купюр та викривлень – у 2011 році, від «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Ги».

І от ще радісний сюрприз до вчорашнього ювілею письменника – український переклад нової підбірки казкових історій від видавництва «Голоси Європи»: «Кайтусь – чарівник», «Банкрутство малого Джека» та «Коли я знову стану малим». Це вже мабуть прочитають наші онуки. Якщо бодай щось ще читатимуть…

Загалом же не можна сказати, що остання ювілейна дата від народження «Старого Доктора» скільки-небудь широко відзначена в сьогоднішній Україні: презентація згаданої новинки від «Голосів Європи», кілька подій від одиноких інтелектуалів у вузькому колі, акція Посольства Польщі біля меморіальної дошки у Києві на Володимирівській 47, ось мабуть і все…

Януша Корчака прийнято вважати польським письменником. Він сам себе відчував варшав’янином, вулиці цього міста та Вісла були його малою вітчизною. Він писав, що навіть Віслу в Кракові вже не сприймає рідною рікою…

Мало відомо нам про, якщо дозволите, «український період» у його житті. Доволі часто у біографічних публікаціях про нього згадуються два періоди перебування у Києві – в ході Першої Світової війни. У 1915 та 1917 році військовому лікареві Ґольдшмідту вдавалося на деякий час вирватися до міста. Другий його візит до Києва розтягнувся на півроку – після розвалу фронту він повертається звідси до рідної Варшави.

Але ж загалом Корчак провів на тій війні більше трьох років, значною мірою – на Галицькому фронті, тобто на Волині, Поділлі та у Галичині. На жаль, про ці роки його життя знаємо ще менше. У нарисах «Виховні моменти» знаходимо згадки про один яскравий епізод, пов’язаний саме з Тарнополем. У ньому Януш Корчак можливо вперше проявляє себе, як неординарна особистість, спроможна на неймовірні вчинки милосердя й самопожертви…

Отже, з початком Першої Світової війни у 1914 році варшавського лікаря Ґенріка Ґольдшмідта мобілізують у званні поручника до російської імператорської армії. Зрештою на той час був уже знаний і як письменник Януш Корчак та засновник Будинку Сиріт на вулиці Крохмальній. «Білим будинком у сірій Варшаві» цей сиротинець став не лише через світлий тиньк своїх стін. Саме тут Корчак відчув, що знайшов великута світлу справу свого життя – піклуватися про знедолених дітей.

Варшава, вулиця Крохмальна

Війна перешкоджала втіленню його покликання педагога і письменника, Корчак ненавидів війну. У його сприйнятті це був навіть не просто злочин, це – «учта збожеволілих із п’яного сатанинського весілля». Як військовий лікар, він всіляко намагався продовжувати пораненим солдатам термін перебування у лазареті, за що начальство постійно йому дорікало.

Правда війни була надто гіркою, писати про неї було непросто. На початку був відступ війська росіян зі Східної Прусії та Мазурів. Затим Галичина та Волинь, які у 1915 – 16 роках стали ареною жорстокої битви між російською та німецько-австрійською арміями. Навіть для щоденникових нотаток не вистачало часу. Збереглися лише окремі записи, наприклад: «Стільсько – село в Карпатах. Біля підніжжя гори – хатина. А в ній – дві свічки. Ми – армія, у відступі, тікаємо. А чим була російська армія, коли тікала, знають усі – вона була жахлива для усіх, у першу чергу євреїв. Запалити о п’ятій вечора свічки і навіть не завісити вікна хусткою – це безумство… Я не знаю, хто мешкав у тій хатині, хто наважився запалити свічки і вікон не завісити…».

Вочевидь давалася взнаки його душевна самотність у колі російських офіцерів, відсутність будь-якого зв’язку із близькими людьми: «Два роки я не бачив нікого зі своїх, півроку тому – лист, короткий, пожмаканий, що випадково прорвався крізь кордон багнетів, цензорів, шпигунів…»

І все ж Корчак намагається писати. До нотаток, у яких викладено його погляди на філософію і практику дитячого виховання, він ставився, як до власного духовного заповіту: «Під час війни «Як любити дитину» написане на кількагодинних привалах. У Єзьорній навіть Валенти збунтувався». Валенти – так звався ординарець лазарету, якому Корчак доручав вечорами передруковувати рукописні сторінки тексту на машинці. «Єзьорна» – то скоріш за все сучасне село Озерна поблизу Тернополя.

Отже у березні 1917-го лазарет, у якому служив лікар Ґольдшмідт, стояв поблизу Тарнополя, ймовірно у Малому Глибочку. У лазареті під його опікою перебувало більше двохсот поранених та хворих солдат. Але, скориставшись затишшям на фронті, він ще й почав відвідувати дитячі притулки в Тарнополі. Був вражений тими жахливими умовами, у яких животіли позбавлені догляду, голодні, замерзлі, брудні діти: «Це не інтернат, а смітник, куди скидають дітей, завали війни, сумні відходи дизентерії, висипного тифу, холери, які змітають батьків, ба тільки матерів, бо батьки воюють за новий поділ світу».

Тарнопіль у роки Першої Світової, таким його бачив Корчак

Тож він наважується забрати з притулку хоча б одного з тих приречених дітей, одинадцятирічного хлопчину на ім’я Стефан Заґродник: «Його звати Стефан. Мама померла, коли йому було сім років – не пригадує, як її звали. Батько на війні або в полоні, або вбитий. Має сімнадцятирічного брата в Тарнополі. Жив із братом, потім із солдатами, півроку живе у притулку».

Проти цього відчайдушного кроку Корчака протестував навіть ординарець Валенти.

Стефан так розповів про себе: «Моя мама була русинка, а тато поляк. А хлопці йдуть за батьком. А ви знаєте, де Підгайці? Мій тато звідти… Мама кашляли, харкали кров’ю – був цирульник – сказав, що нічого з цього не буде. Потім мама ходили до лікарні, аж вмерли».

У спілкуванні з хлопчиною Корчак знаходить тепле відчуття , що він вже не самотній у жорстоких буднях війни. У вільні години намагається вчити хлопця читати, рахувати, спілкуватися з незнайомими людьми. Вдень той допомагає шпитальному столяру на прізвище Дудук у його майстерні.

Ввечері – зустрічає стомленого лікаря з чергування: «Виходжу… біля дванадцятої. Повертаюся до хати, запалюю лампу – Стефана немає. Що за біда? Виходжу, у дверях зустрічаюся зі Стефаном.- Де ти був?
– У кухні. Все виходжу, дивлюся у вікно, а ви все сидите. Аж дивлюся – вас немає. Я так летів, щоб вас наздогнати.
– Боявся?
– Та чого я мав боятися?
Ні, він не боявся. Чекав, виглядав, біг, щоб йти разом…
ОСЬ Я ЗНОВУ НЕ САМ.
Я відчув безмежну вдячність до цієї дитини. В ній немає нічого незвичайного, нічого, що приваблювало б, приковувало. Звичайне обличчя, вигляд без шарму, пересічний розум, мало уяви, повна відсутність чутливості – нічого з того, що прикрашає дітей.
Але через цю непримітну дитину, як через будь-який кущ промовляє природа, її споконвічні права, Бог.
Дякую тобі, що ти такий, як є – отак собі…
«Мій синок», – ніжно подумав я. Як йому подякувати?»

Або таке: «Стою біля печі й думаю про сьогоднішній урок. Раптом Стефан, який уже лежить:
– А ви мені обіцяли.
– Що?
– Казку.
Він уперше сам нагадує про казку.
– Розповісти тобі якусь нову?
– Ні, про Аладіна… Але сядьте.
– Де?
– Тут ближче – на стільці.
– Навіщо?
– Ну, то розповідайте біля печі.
Ніби нічого особливого, але скільки в цьому змісту…»

Стефан Заґродник мешкав при лазареті впродовж двох тижнів. Він дуже швидко прогресував у читанні, захоплено слухав казки, які йому переповідав Пан Доктор і випромінював щастя, якого вистачало обом. Лише побоювався, що фронт зрушиться, лазарет поїде на нове місце і Доктор знову поверне його до притулку.

Ця ідилія двох посеред страждань війни перервалася раніше, аніж фронт зрушився – через те, що Доктор сам захворів, на трахому, і його вимушено перевели до інфекційної лікарні:

«Я здоровий, а ви хворі, – сказав він увечері.
Я вдячний йому за це речення. Не знаю, чому він сказав:
– Тепер я зовсім не думаю про брата.
– Це погано, ти повинен думати про батька і брата.

Підла війна.

Він плакав, коли я їхав до лікарні. Припускаю, що це спогад про родинне гніздо: треба плакати, коли хтось іде до лікарні, помирає».

Врешті-решт фронт таки зрушився і ординарець Валенти був змушений повернути хлопчину до притулку

*  *  *

Вони більше ніколи не зустрілися.

Ми не знаємо, чи намагався Корчак розшукати свого Стефана у Тарнополі після війни. Ми не знаємо, чи намагався Стефан розшукати свого Пана Доктора у Варшаві, куди той повернувся продовжувати свою місію опіки Будинком Сиріт на Крохмальній.

Знаємо, що Януш Корчак не зрікся тієї своєї гуманної місії до самого кінця, коли він свідомо прийняв смерть у газових камерах Треблінки разом із своїми малими вихованцями у серпні 1942-го.

Останнє фото, притулок у гетто, 1942

І віримо, що посіяне ним в обпаленому війною Тарнополі зерно добра зійшло і зросло. Що той хлопчина, Стефан Заґродник, пережив таки воєнне лихоліття і виріс достойною людиною.

Тож Доктор Крочак – Ґольдшмідт заслужив на добру пам’ять не лише на своїй малій вітчизні у Варшаві, але й у Тернополі.

Варшава, вулиця Крохмальна

Олександр Степаненко, Гельсінська ініціатива-ХХІ

Leave a Reply

Your email address will not be published.