Крупка Віктор. Хліб для янгола [текст] : поезії / худ. І.З. Токарська. Луцьк : ПВД «Твердиня», 2020. 112 сю

Порівнюю цю книгу з «Химерником» – попереднім виданням Віктора Крупки. І опиняюся у полоні непростості. Той друк, про який писав на початку 2020-го, сподобався образністю мислення, неординарністю вираження. Та водномить відчувалася якась недомовленість. Проте не робив з цього проблеми: по-перше, якщо у віршах є все зрозумілим, то вони ніколи не стануть «хлібом» для розуму, по-друге, та іншість – свідчення творчого пошуку, який повинен увінчатися успіхом.

«Хліб для янгола» підтвердив це. Як на мене, то він цілісніший за «Химерника» і засвідчує бажання розпросторюватися в поезомисленні і творити портрет душі ліричного героя на помежів’ї модерну і традиції: «…ти народжений лицедієм для води-пам’яті / чекаєш, наздоганяєш, зусиллями стираєш дати / і самоту, сто разів приручену і розіп’яту» («проти»).

Неприручені вірші розіп’ятої самоти… Саме вони стають такими через небанальність дій «населення» книги, до якого належать рослини і дерева, звірі і птахи, зірки і небесні світила: «витерти межу між дощем / і черешнею» («передчуття»); «лев-самітник забуде про втечу» («птахом гінким»); «нехай болить / журавлями / тобі ця земля / аж за овиддя» («ти із приблуд»); «у листопадах мерхлих павутин / німую до зірок» («крізь утечу»); «відточить камінь сонця струни» («березова кров»). Ці та інші чарівності мешканцевого плану помітно виграють за рахунок використання метафор, порівнянь та епітетів. Але така тропіка присутня і поза цими оновленнями.

Проілюструю це прикладами. І насамперед згадаю про метафори: «у серце внадився дощ» («заячі мрії»); «налий мені моху по вінця у подих» («литимусь»); «розплутаєш нитки мовчань» («березова кров»). Не бачу доцільності спеціально добирати цитати для підтвердження думки, бо цей намір на друзки розіб’є багатство метафорики: «інколи сам собі ставиш в зіниці щонайміцніші ґрати» («навстіж»); «зирить ув очі оця поміжлюдська пустка» («за асфальт руками»); «день стікає по тілу, як невгамовна вода» («повертайся»). Остання цитата показує, що метафори можуть існувати разом з порівняннями, які їх увиразнюють. Та порівняльність знакує друк, і тоді, коли літературний троп віддаляється від поєднуваності, хоч і не надто. Окрім того, з’являються підстави говорити ще про один момент. Віктор Крупка пропонує шанувальникам віршованого слова неодновимірні взірці цього літературного тропу. Звісно, серед них переважають порівняння зі сполучниками як, мов, ніби, наче: «казки, на які не чекаєш приходять, як сни» («упізнаю»); «оцей відбиток, наче тонкий рубіж / коротких минань і миті» («бути між»); «бо істини неначе тіні ці» («пів сполоху»).

А поряд з ними вільно почуваються порівняння без сполучників: «будь-який борг – майже аритмія доконана» («за асфальт руками»); «два листочки – два мандрівники» («приязнь осені»), «ця музика – / моя розрада і моя спокута» («вір-не-вір»). До цієї гарноти додаються і порівняння, в яких віршар суміщає обидва підвиди цього тропу: «днище дня – як мишача дірка» («межи скронь»); «погляд – немов спокійний травневий дощ» («квітка»); «незникомість усотуєш, як Соломон, – / віддаєш вузликам пам’яті» («передчуття»).

Та на цитуванні порівняльних чарівностей опісля цього не ставлю крапки, бо є ще один підвид літературного тропу. Мова піде про слова з прикладками: «літери-втікачі», «грані-руки», «миті-фільми». Цей спосіб порівнянь використовує багато версифікаторів. Але Віктора Крупку вирізняє з-поміж них відмова від звичності. Хіба не мислиться про таке, коли читаєш про «воду-пам’ять», «видих-сіль»…

До літературних тропів належать й епітети. Їх, між іншим, віршар експлуатує часто. І не тільки у текстах, а й у назвах творів, зокрема «склянка світла», «контури кори», «випнутий страх», «березова кров», «мрії крила», «приязнь осені». І немає нічого надзвичайного в тому, що найменувальна епітетність спонукає до більшого зацікавлення словотворами у версифікаціях «контури розмов», «риштування весни», «міжребер’я ожинове», «осінні фігури полів», «лоно оселі», «терпкі провини».

Якщо вчитатися у ці тропи, то неодмінно починаєш думати про неординарність поезомислення автора. Мені здається, що за них агітують і кольорові екстраполяції. Їх, до речі, є небагато у книзі, і вони нерідко поєднуються. Але слова про кількість – заперечення оригінальності: «птах-одинак лишився на руці / сам сірий-сірий, / а душа білісінька» («так, як уміє»); «до свіжих зелених барв / додати гарячих» («незрячим»); «сивий чоловік не зриває маленьку квітку» («квітка»); «що ллється з подиху зимного, направду, червона кров» («не втечеш»); «ти огорнув себе довготривалим чор-/ним і білим» («чорним і білим»); «повертайся у подихи, у зеленавий подих» («повертайся»).

Скупість кольорових екстраполяцій – ознака друку. Та, либонь, не варто бачити у ній ваду. По-перше, ніхто не може передбачити (і автор також) майбутнього руху поетичного мислення у цьому керунку. По-друге, за нею може приховуватися пристрасть до одного кольору, який в уяві автора спроможний замінити версифікаційне багатобарв’я. Віктор Крупка вибрав саме такий шлях. У цьому неважко пересвідчитися, «куштуючи» «хліб для янгола»: «повертайся до мене пребілою птахою» («повертайся»); «грім на білий цвіт / беззастережно ліг» («помовч»); «біло-пребіло облизує його страх» («квітка»).

Говорю про екстраполяції, гадкуючи над ословленням барв. Але кольоровість може бути й прихованою, створюючи уявою зриму картину: «спалили опудало літа / на картоплинні» («по пам’яті»); «торкнулись руки тишини сосни» («намолені»).

Але тиша і щасливість сприймання приходять не тільки з кольоровими екстраполяціями. Стишує і якось по-особливому розпрозорює душу присутність богошукальницьких мотивів: «Бог старезний взяв тебе на руці» («скраю»); «і предобрий такий, наче Бог» («птахом гінким»); «хоч, як сніг, усміхався щоранку Богу» («гра»). Навколо оцієї божості окремих поетичних строф, мабуть, можна гомоніти багато. Але зачеплю лише одне питання – органічність слововиявів.

Доречність і природність є і в культурологічних аспектах: «сьогодні Бетховен уздрів глиб очей, / завтра торкнешся Вагнера» («єдина струна»); «скрижалі такі невблаганні… / їм сниться Шекспір» («росте»); «аби навіть натяку не було на подих Платона» («убиваєш»).

Та розмова про культурологію у «Хлібі для янгола» має ще одни аспект – творчі перегуки. Тим паче, що вона є актуальною в цьому випадку. Скажімо, у «Хлібі для янгола» Віктор Крупка оспівує місяць, як небесне світило: «сонатою місяця тільки обтерти чоло» («густа пастораль»); «вглядається місяць… не варто, не варто / знати, що він – віщун» («залиш мрію»); «услід за місяцем, / щоби не поспішати, / осягати данності фрагмент» («контури кори»).

Прочитав ці рядки, і згадалися висловлювання незабутнього Богдана Ігоря Антонича: «шалений місяць – мрійний тенор»; «це місяць – молодий музика»; «Карузо ночі – тенор місяць». Тему співучого місяця продовжують і сучасні поети. Приміром, Ігор Павлюк свого часу прорік: «Співає місяць, мов бліда сирена». Чимало цікавих асоціацій з використаннім архетипу ночі можна знайти у віршах Олександра Астаф’єва і Василя Кухти.

Чи таке. Коли писав про епітети у книзі вінничанина, то хотів свій перелік доповнити «голосом дощу». Незважаючи на несвіжість образу, він таки манить контекстом: «чуєш голос дощу, що завмер на пелюстці одній із тисяч» («навстіж»). Гадаю, що авторові вдалося відтворити несподіваність. А образ «голосу дощу» від Світлани Короненко (так вона у 80-х роках минулого сторіччя назвала книгу) дозволяє говорити про неперервність творчих перегуків і дальшого розвитку цього методу у вітчизняній поезотворчості.

Тут (дивлюся на усе зі своєї дзвіниці) є важливими два моменти. По-перше, нове поетичне покоління підхоплює у попередників те, що вартує уваги, по-друге, творчі перегуки, хоч ми не завжди бажаємо це усвідомити, має у собі ментальну складову. Бо те, чим живе український віршник, нерідко є незрозумілим для шведського чи румунського версифікатора.

Переконаний також, що з культурологічними аспектами цієї книги тісно пов’язується і фразеологія. Автор вдало обігрує усталені висловлювання: «кілька дрібочок солі насиплеш у душу» («до мудреців»); «вірую / в сон рябої кобили – / скепсис від того, / що на долоні» («вірую»); «листопадити буду з останніми нотами, / коли позаду відбринить / незаплановане «вір-не-вір»…» («вір-не-вір»). І, зрозуміло, що поетова увага до рідномовних поетичних багатств народжує власне крилатослів’я: «вічні ми – як діти-поторочі» («діти-поторочі»); «у / нас / немає / нас. / в / мені / нема / мене» («втрачаємо»); «рукою подати туди, де лежить рубікон» («Покрова»). Не приховуватиму, що про таку афористичність існують неоднозначні думки. Мовляв, не всім вона є зрозумілою, бо не завжди несе в собі звичну доконаність. Не смішіть! Якщо крилатослів’я є неодновимірним і не змушує задуматися, то воно стає не потрібним. Зрештою, поет відображає час, у якому живе, хоч і намагається зазирнути у майбуття.

Але питання про лексику цієї книги, мабуть, не варто обмежувати фразеологією й афористичністю. Та ще й тоді, коли віршар сам пропонує згадати про слововиявні тенденції. Своїми літературосплетеннями, зрозуміло. Адже чимало слівець, які він використовує, позначені нелогічністю та рідковживаністю: «антидощі», «отченашить», «одзвуччя», «перестрах», «ретардований». А ще просяться до цього переліку: «помежів’я», «егрегор», «перекотивітер», «міжсвіття», «застовбуріти», «карбунок». Та, як не прикро, маємо і словесні «набутки». Мені здається, що вірш «над страхом» тільки виграв би, якби замість зросійщеного «костра» з’явилося питомо українське «вогнище» чи «багаття». Таку ж осторогу викликає і «кострище».

Якщо досі про виражальність книги говорила конкретика у вигляді окремих словосполучень з неї, то зараз зроблю кілька узагальнень. В аспекті напряму руху висловлення думки Віктор Крупка шукає себе на перехрещенні традиції та модерну. А ще варто, либонь, згадати про блукання вираження між силабо-тонікою та верлібром. Додам сюди і прагнення висловити думку через відсутність прописних літер, що є характерним для сучасної версифікації.

А завершу цей відгук на поетичну книгу, яка сподобалася, розмислами про її назву та поліграфічне оформлення. Як на мене, наймення є цікавим і напрочуд точно передає почування автора: «оця таїна ще жива і розпрозорена – / усе, що було неперервним, роздерши. / збуваються вірші» («збуваються вірші»). Хіба не дають ці рядки поштовху для осягнення назви. Хоча обидва слова з неї письменники експлуатують не вперше. Згадаю хоча б «Хліб для розуму» Богдана Андрушківа, «Янгола самотнього неба» Світлани Антонишин, «Янголів над містом» Івана Гавриловича, «Янголам написані листи» Богдана Манюка… Неповторного шарму набула книга і за рахунок професійності ілюстрацій Ірини Токарської зі Львова та якісного друку від «Твердині» з Луцька.

Усе це, разом узяте, підштовхує до висновку, що вінничанин зумів знайти свою нішу у віршотворенні. Тому віриться, що й далі триватиме щемливе зазирання у таїнність власної душі.

Ігор Фарина

м. Шумськ на Тернопільщині

Leave a Reply

Your email address will not be published.