Богдан Береза. Hometend. Люди і долі… Духовний роман-есей у щоденниках. – Нью-Йорк – Тернопіль, Джура, 2018.- 176 с.

Дехто, прочитавши поетичний заголовок мого відгуку на цю книгу і взнавши протилежний жанр видання, здивується та почне говорити, що рецензента зрадила елементарна логіка. Смійтеся, регочіть від задоволення, шановні! А в моїй душі таки брунькується зелений листочок розмислів… Роздумувань про непростість. Й спровоковані вони висновками про книгу. Саме тими, які роблять зрозумілим наймення опусу літературного критика. Лише два моменти. По-перше, кожен, хто візьме у руки ошатно оформлений (з поліграфічної «дзвіниці») друк, неодмінно натрапить зором сприймача на речення: «І душа зазеленіє, защебече, весела, як Великодні дзвони». Не коментуватиму, розпросторюючи думку. Бо все, очевидно, і так є зрозумілим. По-друге, логіка назви продиктована небанальністю викладу міркувань, котра більше пасує для віршованого тексту.
Отже, відгукувач в центр уваги поставив виражальницькі акценти? Саме так! Але не бачу нічого поганого в такому підході. Хто і що там не казав би, а ці наголоси (на мою думку, звісно) можуть сказати чи вдався твір, чи літератор потерпів поразку. Бо все врешті-решт зводиться до цього. І нова книга Богдана Берези теж.
Чи не опинився він з нею у ролі сердитої бабусі зі старими ночвами з відомої казки? Не буде ствердної відповіді на це запитання. Натомість стверджу, що авторові вдався творчий замисел. Себто скажу, що літераторові в дещо тіснуватих рамцях обраного ним жанрового підвиду виявилося не тісно. Бо він зумів неординарно висловити відомі думки, взявши на підмогу життєвий досвід, заокеанську тугу за ріднизною і… небайдужість.
За прикладами далеко ходити не потрібно. Скажімо, щоденникар розповідає про свою роботу (доглядальництво) в єврея Ягуди Михайлова, котрий виявився емігрантом з Узбекистану. І за довгі роки на чужині так і не вивчив англійської мови. Автор детально виписав портрет людини, розповів про його діяння. Майстерно зроблено! З мистецької точки зору. Точність деталей промовляє за це. Але мене переймає інше. Оповідь сприймаю, як розповідь людини про її самотність у цьому бурхливому світі. Щось подібне переслідує мене, коли згадую авторові рефлексії про доброго заокеанського знайомця Славка, який боявся навіть своєму близькому оточенню зізнатися, що важко хворіє.
Чому беззастережно віриш описуваним епізодам? У мене склалося враження, що автор сам підготував відповідь на це питання. Своїм текстом. І можна було б піти шляхом славославлень романістові за такий вчинок. Але… Чи варто вдаватися до загальникових тверджень, коли конкретики (на щастя!) вистачає?
Тут, напевно, в першу чергу варто згадати про метафоричність мислення автора, що є дуже важливим для прозового твору. (Усвідомлюю, зрозуміло, що не всі поділяють таку позицію. Дехто вважає, що поетизми – зайвина для прозопису. Та чи слід забувати, що вони – ознака індивідуалізму стилю письменника?)
Отже, порівняння, метафори та епітети у прозовому тексті? А чому б і ні, зрештою? Тим паче тоді, коли прикладів вистачає. Наведу, приміром, кілька п порівнянь. «Ділю час, як старий німець», «мешканці притулку, як мухи», «вона, немов фонтан, накрила мене густим медовим потоком». І на цьому тлі таки природними здаються й порівняння, до існування яких давно звикли: «Я мав надію, що повернуся на роботу в ресторан, але вона розвіялася, як ранковий туман». Іноді й в одному реченні можна уздріти й кілька порівнянь: «Чвалають прямі, як палі, з гордим таким виглядом, ніби тільки їм у цілому світі світиться істина».
Та й метафоричні зблиски у книзі не є рідкістю. «Блиснув спогад синім крилом». «Закотився в душу клубок тривоги». «Туфлі чекали на мене». «Підкотився клубок жалю». Якщо ці образності поєднують у собі неординарність та звичність, то маємо і взірці без такої сув’язі. Але вони є не менш привабливими у контекстах своїх епізодів. «Дрімав вечір». «Серце калатало». Цей перелік цікавинок доповнимо наявністю неперебутніх епітетів. До них, зосібна, віднесу такі вдатності, як «документи душі», «творча ріка», «вітер історії». ( Коли осмислюєш ці словесні доречності, то з’являється якесь двоїсте відчуття. З одного боку, тішишся, що вони є у творчому арсеналі письменника, а з другого боку, хочеться, щоб їх було більше.)
Як і й оригінальних слововиявів. Правда, оті несподівані словенята прозотексту поділив би на кілька частин. До першої відніс би буквосполуки з неологічними ознаками: «ранкує», «березожовтень». З деяких слів промовляють рідковживаності, на котрих нерідко залишають мітку діалектизми: «збиранина», «видельці», «слоїчок». Окремий масив становлять американізми, яких у книзі є чимало: «дішвошер», «сабвей», «хомотент», «кейс». Щодо останніх, то маємо непростість. Вони виглядають такими органічними у творі. Навіть тоді, коли ледь-ледь розумієш їхнє значення, а для глибшого збагнення вчитуєшся у літеросплетення. Гадаю, що це відчуття є добре знайомим багатьом читальникам. Ні, не йдеться про те, аби автор полегшив для них сприймацьку роботу. Просто логіка підказує, що книзі не завадив би словничок з короткими поясненнями сутності малозрозумілих або невідомих слів. Зрештою, можна, мабуть, обійтися без нього, вмістивши пояснення на тих сторінках, де вони вперше вживаються. Заувага? Ймовірно? Але це побажання, які не псує картини слововживання. Бо вона в цілому зацікавлює.
Та заінтриговує не тільки ця органічність. Бо не менш приваблює і живописання словом. «Пізня, аж захлипана від дощів осінь». «Снігова буря з’єднала небо з землею». «Весна ніяк не може відчинити пілку зелених дверей». Коли аналізуєш ці та інші подібні вдатності, то в уяві вимальовуються цікаві картини. І стає приємно від того, що авторові вдалося неповторно їх передати, зливши воєдино всі струмки образності.
Складнішим є питання про діалогічність. Адже вона є неодмінною складовою прозового тексту, бо рідкісні винятки погоди не роблять. Діалогами та монологами послуговується і Богдан Береза. Правда, трішки не по собі стає, що їх є так мало у творі. Але однозначність у даному випадкові не може пояснити проблеми. Легше за усе говорити про нестачу творчого досвіду, на нього все списувачи. Та сумніваюся у правильності такого підходу. Можливо, недостатня увага до цього стилістичного прийому продиктована вимогами духовного роману-есею у щоденниках – різновиду жанру, який взявся освоювати автор, описуючи своє життя в заокеанні?
До речі, питання про спосіб вираження думки залишається дуже актуальним ще з однієї точки зору. Що маємо перед собою? Художній твір? Публіцистичне чтиво? Та (принаймні, так мені здається ) ні те, ні інше. Радше написане можна назвати чимось серединним між ними. Але автор відгуку не вважає це якимось негативом чи відступом від класичності. Бо живемо у динамічний час, коли на наших очах постійно відбуваються літературні переміни. В контексті цієї думки стверджу, що авторові вдалося віднайти свій тон розмови з читачами.
Ще одне. Нині читаємо чимало творів про заробітчанські будні. Це, звісно, є добрим. Але не можемо позбутися одного враження. Тексти в багатьох випадках лише підштовхуються темою і в словогрі бачимо яскраві взірці вимислу. Звісно, такий букво ряд сприймається, якщо все майстерно написано, та часто-густо хочеться дечого іншого. Точніше, читацька свідомість віддає перевагу словесній фіксації фактів. Тобто документалістиці. І щоденники Богдана Берези спроможні вдовольнити цю читацьку спрагу. Тим паче, що у них немає елементів надокучливої дидактики, яка потужно відштовхує від себе. Навіть більше! В романі вдалося віднайти і неочікуване. Нерідко автор розповідає про свої враження від знайомства з якоюсь книгою чи творчістю письменника, зосібна, надибуємо думки про Германа Ґессе, Орхана Памука, Бориса Пастернака, Миколу Куліша… (Чогось незвичайного у них, звісно, немає. Та й не думаю, що літератор ставив перед собою таке завдання. Просто сумлінно викладав своє бачення, розуміючи неоднозначність сприймання). Та й мене хвилює інше: чи потрібні такі «ліричні відступи» у творі? І ловлю себе на думці, що вони є органічними. Особливо тоді, коли можна іноді почути думку про близьку «смерть» літературної критики як жанру.
… Мають, безперечно, право на існування й інші думки про книгу. І це є закономірністю реальності. Тому обмежуся лише своїми міркуваннями, розуміючи неоднозначність сприймання. А, може, так і має бути, якщо книга по-справжньому зацікавлює? Особливо тоді, коли роман є логічним продовженням раніше оприлюдненого тексту. Чи не варто тут балакати про своєрідний шарм?

Ігор Фарина,
член НСПУ, лауреат премій імені братів Лепких
та імені П. Куліша
м. Шумськ

Leave a Reply

Your email address will not be published.