Приходить наша дитина чи зі садку, чи зі школи, і через тиждень із її уст чуємо низку нових для неї ненормативних слів. Зрозуміло, їхніх значень вона не тямить, однак їй подобається їх звуковий каскад, а, може, дитина при їх допомозі хоче зміцнити свій соціальний статус.

І нарікаємо на вихователів, на вчителів – тільки не на себе. А корінь зла лежить у нас, у наших вчинках, у нашому мовленні. Дитина «мавпує» мову колективу, що сформувався нами, батьками. Чи ми стежимо за культурою свого мовлення? Нам «фіолетово», питання мови нам «пофік». Ми «круто» при своїх дітях осуджуємо інших, у тому числі й учителів.
Лайливі, безликі, дикі слова свій початок ведуть від улюбленої нам щоденної нашої лексики. Адже дитина глибоко вбирає в себе цілу обойму мовних «перлів» дорослих: «мені по барабану», «йоханий бабай», «йо майо», «блін», «япона хата», «японський городовий», «йолкі палкі», «бля бля бля», «маю десь», «мені по шарнірах», «та пішов ти», «мене не пече», «карочє», «тіпа», «хулі нам» тощо.
Школа насамперед покликана вчити, давати й розвивати розумні здібності. Без сумніву, не можна замовчувати й виховний аспект. Однак найбільшими вихователями є батьки, їхній щоденний приклад поведінки, вчинків, роздумів, реплік, висловлювань.
Сім’я повинна стати острівцем взаємоповаги, вихованості, шляхетності, щирості, зразком побожного ставлення до найбільш дорого Божого дару – мовного спілкування.
У нас мусять лунати тільки слова «дякую», «пробач», «із задоволенням», «з радістю», «охоче», «мені приємно», «будь ласка», «навзаєм», «звісно», які створюють атмосферу високої духовності, миру та любові.

Зиновій Бичко, мовознавець,
м. Львів

Leave a Reply

Your email address will not be published.