“Ми і справді шануємо і возвеличуємо своїх геніїв лише тоді, коли безповоротно їх втрачаємо, тоді, коли, наприклад, від художника залишаються десятки чи й сотні картин, від письменника – стоси неопрацьованих та неопублікованих рукописів, книг, які чомусь припадали пилом за його життя, та останні веління, до виконання яких уже кожен хотів би бути причетним…”

 

Хай забирають все з собою –

І біль, і радість задарма…

Але якщо немає болю

За край свій – то й життя нема.

Тарас Мельничук

На зрізі часу легше сприймати неординарність та велич якоїсь конкретної людини, аніж в момент її існування. Багатьох свідомих людей і досі цікавить питання так званого феномену «посмертного визнання». Ми і справді шануємо і возвеличуємо своїх геніїв лише тоді, коли безповоротно їх втрачаємо, тоді, коли, наприклад, від художника залишаються десятки чи й сотні картин, від письменника – стоси неопрацьованих та неопублікованих рукописів, книг, які чомусь припадали пилом за його життя, та останні веління, до виконання яких уже кожен хотів би бути причетним. Та чи справді можна стати генієм за життя? Чи можливо отримати визнання ще до моменту своєї кончини? Даючи відповідь на ці, здавалося б, риторичні питання, потрібно торкнутися до розгадки ще одного феномену – феномену «Тараса Мельничука». Уродженець звичайного українського села Уторопи, хлопчина із неординарним на той час ім’ям («Цікаво, що від 1847 року це вперше в селі названо новонародженого іменем Тарас. І він виявився гідним цього імені, що в перекладі з грецької мови означає бунтар» – Курищук,с.134), проте із непересічно-чистою душею, зумів підкорити серця небайдужих людей ще до моменту, коли пішов із цього світу назавжди. Хоча генієм себе не вважав, та й на вигляд ніхто б ніколи не сказав, що за сивою бородою, поношеним одягом та інколи горілчаним запахом, криється мольфар слова, лауреат Шевченківської премії, талант, який все-таки зумів бути визнаним.

Нещодавно вийшла друком книжка спогадів про Т. Мельничука «Бурлака», яку впорядкували відомий літературний критик Євген Баран та буковинський письменник і видавець Мирослав Лазарук (див.: Баран Є., Лазарук М. Бурлака. Спогади про Тараса Мельничука. Івано-Франківськ : Місто НВ, 2018. 248 с. + іл.).

У чому цінність цієї праці? Скоріш за все в тому, що спогади – це така річ, у якій за вдало мережаними словами ховається жива людська пам’ять, і саме вона здатна відтворити те, що ми давно втратили або ж взагалі не знали. У книзі міститься 30 спогадів від людей, які були особисто знайомі із Т. Мельничуком (Іван Андрусяк, Микола Близнюк, Василь Шкурган, Роман Киселюк, Василь Курищук, Василь Рябий, Мирослав Лазарук, Ніна Гнатюк та інші). Цікаво, що кожен описує «різного», тобто «свого» Мельничука. Це свідчення того, що поет був людиною неординарною, оригінальною, до кожного він знаходив власний підхід і власний спосіб спілкування. Комусь довіряв більше, комусь менше; когось називав «побратимом», когось людиною, яка його найбільше розуміє; для когось був поштовхом для руху вперед, а для когось неповторним мірилом таланту. Та яким би не був Т. Мельничук для кожної людини, яка написала спогади про нього до рецензованої книжки, беззаперечним залишається його рідкісний та цінний талант.

Поет жив у слові, живився словом, лікувався словом. Вірші лилися з нього нестримним потоком, писати він міг будь-де і у будь-кого, а потім залишати свої шедеври в тому місці, яке надихнуло його до творіння: «Одного зимового ранку, – згадує І. Андрусяк, Мельничук вихором увірвався до редакційного приміщення – шапка набакир, пальто розхристане, очі горять, як у парубка на побаченні. Просить паперу, бо «пре»»(с.11). Такі фрагменти згадок про росяного Князя в книзі непоодинокі. Практично всі, хто писав спогади, згадують про те, що поет був неймовірно одержимий поезією, за ніч міг написати 30–40 віршів та ще й надзвичайно каліграфічним почерком, без жодних виправлень і закреслень. Творчість для поета була як порятунок, як останнє пристанище та сховище, у якому він залишав своє душевне єство, а фізичним блукав у пошуках натхнення та розуміння. Можливо, тому ні тюремними ув’язненнями, ні провокованими бійками неможливо було зламати дух Т. Мельничука – свою вразливість він ховав у своїх віршах.     

Довго не засиджуючись на одному місці, майже із сковородинським поглядом на життя, поет рвався за рамки буденного, шукав розуміння, підтримки, а інколи просто доброї компанії для розмов. Ставши лауреатом Шевченківської премії, певно, сам до кінця не усвідомлював її престижності та вартості, оскільки творив не для нагород та визнання, а для душі. «…Тарас не міг і не вмів кривити душею» (Близнюк, с.51),тому, коли отримав почесне слово як лауреат премії сказав те, що було на серці: «Я лауреат Шевченківської премії, премії імені Тараса, якому відкриваємо цей пам’ятник. Міській владі байдуже, що мене загнали в лікарню, а квартиру зайняли інші. Влада спромоглася видати мені 4600 купонів одноразової допомоги…Юрба загуділа…» (Васильчук, с.54). Зрозуміло, що загуділа. Натовп вимагав заздалегідь складеної промови панегіричної форми, а натомість почув правду, яка була нікому не потрібною. Та і сам Т. Мельничук це знав. Знав, що брехня у стократ важливіша за правду, бо світ зіпсувався і життя зіпсувалося. Залишилися одиниці, які носять ту стражденну правду десь у кишенях, гріють об неї руки, туляться до неї, але іншим не дозволяють. Потерпів і поет за «власну віру», будучи ув’язненим за свою, нібито політично-неблагодійну збірку «Чага», потерпів, але витримав. Рятувався поезією та листами: «Ніно, вже весна. А коли ж ми підемо збирати волю? Хіба ж так багато треба тому, хто хоче щастя, хто не просить нічого, тільки щоб життя його було коротше за любов і довше за лозину» (Гнатюк, с.69).

Своє життя Т. Мельничук поклав на олтар поезії, тому страждав і мучився за це, проте ніколи не корився, ніколи не вимагав іншого, бо знав, що у цьому стражданні, у цьому поневоленні блукає його сутність. «Якби за життя Тараса Мельничука зняти багатосерійний фільм, це була б епопея болю, десятиліття втікань від самого себе і знову повернення до тих джерел і верховин, серед яких він – не зек, не безробітний блукач, а поет, князь Роси» (Гнатюк, с.74). Багато потрясінь підготувала доля для Тараса, коли згоріла його батьківська хата, а у ній рукописи поезій (за свідченнями самого поета у будинку були поезії, якихвистачило б аж на три збірки), то поет із сумом сказав, що у тій хаті він згорів сам. Та й справді, те, в що вкладаєш душу, де залишаєш серце,болить якнайбільше, а коли йде – то забирає і тебе з собою без права на повернення, без шансу на зміни. Один Господь знає, що було на душі поета, коли він перебував на лікарняному ліжку, бо практично ні з ким не говорив і нікого не хотів бачити: «Тарас лежить у ліжку під капальницею висохлий і немічний. На жодні звуки не реагує. Підношу до поетових очей випущену на свободу «Чаґу» з його портретом роботи фотомитця Михайла Друляка на обкладинці. Стається диво! Хворий підводиться спершу на ліктях, відтак стає на ноги. Чоловіче, де ти так довго був? Я не можу померти!…»(Андрусяк, с.14).

Загалом ця книжка є неоціненним інформативним джерелом. Крім спогадів, у книзі подані фото Т. Мельничука з друзями, знайомими, а це, безперечно, дуже велика цінність, оскільки відомо, що поет не любив фотографуватися. Фотографії, найбільше їх з архіву М. Савчука, є одним із компонентів, які формують у реципієнта образ майстра слова. Безумовно, що книга могла бути більшою, тобто містити більше спогадів про поета, але особливістю книг такого плану є те, що вони можуть поповнювати свою джерельну базу, а втратити її, на щастя, –ні.

Що вартують спогади на сучасному етапі, на етапі, коли люди розучилися цінувати мить довжиною в життя? Певно, таки чогось вартують і вартуватимуть до того моменту, поки існуватимуть бодай поодинокі дон кіхоти, які брали б до рук ці спогади, читали їх, оцінювали і врешті видавали для загалу. Хтось відгукнеться, хтось промовчить, інші проігнорують, але буде горстка людей, для яких ці згадки стануть сходинкою для осягнення величі духу та сили слова князя Роси.

Ірина Фотуйма

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.