Вечоріло… Сніг припав до землі, як знесилений птах, розпластавши підбиті крила. Був він ще білим, але крізь втому вже проглядалась якась важкість, що дратувала очі водянистим відтінком… Розведеним молоком укутував надвечір”я туман-туманище. Він обсновував дерева, спускаючись по стовбурах, немов вгризався невидимими пащами в беззахисне зіщулене тіло снігу.

– До ранку – з’їсть, – сказав, подумавши вслух, Петро.
Ще дзюркотіло… Не так весело, як по обіді, але суцільні ниточки води, в перемішку з окремими краплинами, стікаючи зі стріхи, вигравали якусь неймовірну дзвінку музику, що несла сподівання, надію, віру в завтрашній день.
– Досхочу напився півень на Стрітення… Значить, буде в травні добра паша, – знову вслух подумав Петро. Цього разу – з якоюсь душевною радістю – проговорив він свої сподівання Мурці, що ось лиш підбігла до господаря та й терлась об його благенькі чоботи, надіючись, що зараз її впустять до теплої хати.
Жінка лаштувала сяку-таку вечерю… Діти бавились на лежанці… Кішка – миттю – до них!
– Жаль, що немає того півня… Сьогодні – пий скільки влізе! І сонечко виглядало, – скидаючи чоботи, запрошував до балачки дружину. Та – мовчала…
Враз у вікно хтось нервово постукав.
– Хто там? – Петро з досадою вступав босоніж у взувачку. Вийшов у сіни… – Хто?
– Відчиняй!
По голосу Петро впізнав близького сусіду – Степана. Той ходив в активістах: “трусив” зерно по хатах.
– Відчиняй! Ми – по ділу…
Скреготнув засув… клацнула клямка… У сіни ввалився Степан, а за ним – Микола. З вершинських… Біля Бондарського ставу живе: під лісом.
– Давай жорна, і ми пішли, – вдарив поганим духом (часник, цибуля та самогон, а ще – редька) Степан.
– Які жорна?
– Такі жорна! – підступив впритул Микола. – До тебе тут… весь куток ходить… як до церкви… колись. А ти питаєш – які жорна!
– Хлопці, приходьте завтра, то й побалакаєм, – примирливо спробував Петро заспокоїти незваних гостей. – Стрітення ж…
– Взавтра?! Взавтра, із-за таких… як ти, село попаде на “чорну дошку”! Ні гасу, ні сірників… Нічого не дадуть! Давай жорна – мать-його-їті! – і ми пішли… Давай, бо гірше буде! Ти попав в рознарядку…
– В яку рознарядку?
– О-о-отаку! – Степан з усієї сили ударив кулаком Петра в скроню. Той осів.
– Що там? – тривожно обізвалась з хати Єлька, Петрова жінка, і прочинила двері.
– Закрийся, сука! Не дратуй! – Степан з усієї сили штовхнув двері. В хаті заплакала дитина… Потім – ще одна. – Угомони своїх вилупків і не вилазь… сюди! – крикнув озвірілий чолов’яга і став мацати стіни у сінях.
– Що ти хочеш? – спитав Микола, вовтузячись біля Петра.
– Та-а… мотузку шукаю. А-аа… ось є. Знайшов. Підніми його! Чи він – без сознанія?
– Не…(ух!) зна… (уйй!)… не зна-ю. – Микола кректав, підводячи Петра… Матюкався, та нічого не виходило.
– Зараз… Підожди! Ми його прив’яжемо прямо до драбини. Мать-його-їті!
Хекали, підводячи та підтягуючи чималенького Петра ближче до драбини, приставленої до задньої сінешної стіни (лаз на горище). Грунзяли на п’яну руку того налигача… Якось упорались.
– Ху! Сука-мать-його-їті! Так… Коля. Будь коло нього… Як оклигає – дай по здухвинах! Хай признається! Бо не бачить нам пайки… Почув, Коля? А я піду… побалакаю з тею…
Прочинив двері, переступив поріг і, хитаючись, пішов до столу. Дістав десь з-під поли пляшку, заткнуту качанчиком з пшінки, поставив на край столу… Якусь мить уважно вдивлявся в ту пляшку… Взяв до рук, збовтнув… і знову поставив на край столу.
Єлька – коло лежанки, за нею – діти принишклі. Тільки носами сьорбають, а якесь – підхлипує…
– Зажени дітей на піч і завісь тряпкою! – Степан з-під лоба обдивлявся жінку, щось напружено обдумуючи. – Слухай і роби те, що кажу… Не будеш слухняною – завтра станеш… якщо не вдовою, то жінкою… врага народу! А чоловік твій згниє… десь там – на лісоповалі… чи на стройці. І так, і так – вдова!
Єлька, сторожко озираючись, слухала Степана і підсаджувала дітей на піч… Умовляла, щоб – мовчали.
– Лягайте спаточки, мої хороші, лягайте… Мотю, – до старшенької, – помости там їм, і – лягайте. – Смикнула занавіску і з острахом глянула на Степана, що якось хижо і криво усміхався. Чи не усміхався…
А Степан знову взяв в руки пляшку, зиркаючи на Єльку, ще раз збовтнув і, ставлячи її на стіл, рвучко встав – підійшов до жінки.
– Ставай… туди, – вказав рукою на стіну, де був прилаштований піл, накритий якимось лахміттям. – Ставай-ставай! Якщо хочеш, щоб твій зостався в селі… Щоб… обше – зостався! Щоб оті, – вказав головою на піч, – не осиротіли…
– Степане! Ти що… Як же ти будеш… в очі дивитись? А діти?! Степане, зупинись… Одумайся!
– Повертайся і ставай! – підштовхнув Єльку в плече – Я своє сказав… без шуток… А ти – вибирай…
Жінка благально дивилась в його очі…
– Ста-вай!!
– Діти… ой, дітки мої… спіть. Укрий їх, Мотю, і спіть. – Хотіла загасити каганця, але Степан не дав… Сам прикрутив його – на найменший вогонь.
– Останній раз кажу: ста-вай!
Єлька повернулась до стіни, заховавши обличчя в долоні. Плечі її пересмикувались.
………………………………………………………………………………………………………………………..
У сінях заворушився Петро.
– Де… жорна? – Миколин язик заплітався: розвезло…
– Які… жор…
– Такі! – удар знову прийшовся в голову. Микола ригнув черговою порцією матюччя, відчиняючи двері… Підійшов до столу, сів на лаву. Підсунув каганця ближче до пляшки…
– Степане! Що ти її там вовтузиш? Дивись… ще цицьки поодриваєш! Допався… – Микола порожніми посоловілими очима споглядав дохлого павучка, що плавав в пляшці сивухи, та краєм ока спостерігав, як його… товариш по-звірячому “брав” Єльку, нагнувши бідолашну жінку на піл.
А на печі голосили… Ні, не голосили: скавучали трійко дітей. Як цуценята, забились в куток, боячись поворухнутись, бо дядько сказав, що уб’є…
– А ти… – наливай та… – пий! Не заглядайся! Тобі… – не перепаде! Це моє! Вона… мені ще дівкою… попила крові… Я ж казав! Виходь! – Ні! Як – ні…, то й – ні! Ти бач! Пив я… багато! – збиваючись з дихання, вгамовував свою хіть Степан, забувши про сором, про дітей, про Миколу. Не кажучи вже про Петра… – А сказала б – де жорна, то й не бу-лооо б цьооого (!) – заревів наостанок та й полишив бідну жіночку, що билась рибиною, плутаючись у власних косах, та раз-позраз поглядаючи на піч – чи не дивляться діти.
Єльці здавалось, що не тьмяний каганець блимає у хаті, а тисячі сонць освітлюють її, що весь світ бачить її ганьбу!
– А де той… приблуда? Як його?.. – з кривою усмішкою, Степан підсів до Миколи. – Наливай! Ху! За роботу!
– Та павучок там… Дохлий.
– Мать-його-їті! Наливай!
– Без… еи-и-ий… Іосіфа?
– А-а… Йосипок! Забув, мать-його-їті! Приблуда кацапська! Де ти його знайшов? – Степан нервово струснув пляшку і налив в заяложений стаканчик.
– Не Йосипок, а Іосіф! Він по-іншому не любить… Я знайшов? Хто його шукав! – Микола скривив губи, дивлячись, як смокче самогон малюсінькими ковточками Степан. Взяв пляшку, збовтнув і – в чарку, доки той павучок кружляв у несамовитому вирі. Випив.
– Де Петро? – Єлька сиділа на полу і дивилась на Степана.
– В порядку твій Петро… Згадує – де жорна. А ти сиди, і щоб я й писку не чув! Згадає твій, той по руках.
Жінка, схлипуючи, вибралась на лежанку, кинула на Степана повний ненависті та розпачу погляд… Щось хотіла сказати. Її насильник, широко розкривши рота, якраз збирався перекинути ще одну чарку, та, побачивши очі Єльки, передумав.
– Закрий рота… І добре закрий! Думай про дітей. Щоб ні одна жива душа не дізналась! А будеш багацько балакать, я нагадаю…, де треба, як ти з Петром переховувала зерно куркульні! Я все знаю… Мигом в Сибір зашумиш! Із своїми… вилупками. – Степан перехилив чарку. Крякнув.
Очі Єльки округлились, губи ворухнулись і завмерли.
– То ти п’єш? Давай, бо якщо так будемо шукать, то завтра опухнемо… десь під тином! Ти думаєш, Борис Юхимович по голові погладить? Пий вже!
Микола махом вилив в горло сивуху. Засопів… Труснув головою:
– Воно!
– То де ж той… Іосіф взявся?
– Де взявся… Юхимович підкинув нам на “усілєніє”. Брат твій – не викисає, от він і сказав, що цей Іосіф – спеціаліст з досвідом… А братові передай, щоб… думав! Партєйці рішили, що йому – останнє попередження… А якщо не одумається, то… лапу смоктатиме! Так і сказав.
– І де ж цей… спеціаліст так показав себе?
– Прислали з області місяців зо два тому – в Івангород. Через пару днів його там інакше як “іщейка” вже не називали… Да…, нюх у чоловіка!
– А сюди – чого?
– Та десь там він маху дав: загуляв з жінкою якогось партєйця. От його – до нас…
– То де ж він?
– Не знаю… Пішов десь по хатах. – Микола ще раз подивився на того павучка, що сумирно купався біля самого дна пляшки – І нам треба йти!
В сінях важко дихав Петро. Стогнав…
– Стогни-стогни! – замахнувся Степан, але не вдарив. Рубонув кулаком, як сокирою невидиме поліно. – Мать-його-їті! Щоб завтра жорна отут у вуглі лежали, – показав рукою за драбину, ніби Петро міг те бачити. – Я зайду…
Вийшли надвір. Ще подекуди крапало із стріхи.
– Зайдемо ще до Федося (“наводка” є!) – і по домах. Хватить… А про те, що бачив, – язиком не тріпай! Ти почув мене, Микола? Будеш балакать лишнє – прикончу! Ти мене знаєш.
– Що ж я – сам собі ворог?! – Микола пильно вдивлявся, куди поставити ногу. Я – могила…
– Дивись – буркнув Степан, – бо… сам знаєш.
Тримаючись за латину Данилового тину, пройшли повз ковтьобу, що і весною, і восени, а то і літом (після дощів) висотувала нерви пішим і їздовим. А коням – жили. Десь за повіткою несамовито кричала кішечка. Кричала так, як кричать тільки під котом.
– Як ти думаєш – то вона від удовольствія чи чого? – гигикнув Микола.
– Біжи та спитай… Чи хай краще Машка розкаже… Мать-його-їті! – Степан сплюнув з досади і ще раз виматюкався.
– Я сьогодні до неї не буду заходить. Немає з чим… А там – шкура та кості… Хіба то любов… Дає, бо їсти хоче! Ото і все…
– Та хватить! – рявкнув в туман Степан. В тому напрямку, звідки доносилось несамовите нявчання кішки. – Де ж той приблуда… Іосіф? Мать-його-їті…
По той бік ставу загула машина (мабуть, біля контори). Лютнева ніч вже трохи пахла весною. Та ще більше – відчаєм і горем… А ще – голодом.

Василь Мошуренко.

Київ
2008 – 2009 рр.

Leave a Reply

Your email address will not be published.