Жовна Олександр. Визрівання. Проза. – Кіровоград: Імекс-ЛТД. 2015. – 560 с.

Деякі з цих творів уже доводилося читати раніше. В періодиці. Йдеться передусім про «Вдовушку», «Партитуру на могильному камені»… і для себе після знайомства з ними зробив висновок, що маю справу з неординарною творчою особистістю, яка у своїй прозі вдало поєднує реалістичність письма з сучасними віяннями.
І був втішений, коли подібне враження ще більше утвердилось в мені після перечитування «Визрівання». Правда, тут не все є таким простим, як може здатися на перший погляд. Ні, розмисли про неподібність не зникли. З’явився інший роздум. Звик до того, що заглиблення в кожну нову книгу починаю з розкодування її назви. Не стало винятком й видання Олександра Жовни. Спочатку подумав, що він у його ймення виніс якийсь зі своїх творів, бо знав, що повість «Визрівання» є в доробкові автора. Але… з певною прикрістю дізнався, що в останній момент прозаїк наполіг на вилученні цього тексту з книги. Але залишив «Визрівання» в її назві. Загадка? Та спробуємо знайти якусь логіку в цьому. Розумію, що це нелегко. Бо варіанти можуть бути різними. Тому й не хочу перераховувати їх, більше думаючи про визрівання почуттів душ читачів з осмислення колізій ,в які з волі письменника потрапляють герої творів.
А після висловлення таких міркувань поведу мову про манеру письма. Звісно, тільки про ту, що не дає спокою мені, бо невідомо який вітер мислей «охолоджує» інші голови. Вже натякав, приміром, автор цих рядків, що прозаїк належить до прихильників реалістичного вираження роздумувань крізь призму сучасного світосприймання. Наголос на ньому, між іншим, не вважаю випадковим. Певна доза теперішнього сприймання літературного процесу у книзі є. Візьмемо хоча якусь нереальність зустріч оповідача з художницею у творі «Вдовушка». Згодімося, що з точки зору звичайного читача про таке можна подумати. Як і про вплив романтизму (чи неоромантизму?) в тексті «Її тіло пахло зимовими яблуками».
Але реалізм – передусім. Реалізм, який має давні і добрі традиції. Досить, мабуть, згадати про Василя Стефаника, Марка Черемшину, Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка. Спадають також на думку імена Григора Тютюнника, Миколи Кравчука. Чомусь здається, що їхня творчість значною мірою вплинула на становлення прозаїка зі степового краю. Дозволю собі згадати про таке. Реалістичність письма сповідують також краяни письменника Василь Бондар та Віктор Погрібний. Тут Олександр Жовна є близьким до них. І водночас – таким несхожим. Чи не тому, що вміє по-своєму драматично вибудувати сюжет та неповторно без зайвини усе описати. Принаймні, про щось подібне приходять думки, коли читаю «Провінційну історію» та «Кооператив «Зелений папуга».
Реалістичність письма у «Визріванні» випливає із суворої діалектики життя. Немає у книзі жодного натяку на шкодування. А навіщо він, коли такою промовистою є спрага припадання до нещадної правди буднів? Приміром, в оповіданні «Маленьке життя» розповідається про хлопчика Пилипка, який в монастирі носив ікону святого Пантелеймона до оселі з хворою дівчинкою-француженкою, аби вона виздоровіла . І диво стається. Вона зцілюється від недуги, хоч про це ніколи не дізнається ікононосець, бо він тоді ж помирає. А ікона через роки потрапляє до виздоровілої, яка стала дорослою… Тут замислюєшся над таким: письменник міг видумати ситуацію (скоріше за все воно так і є), але написаному віриш. Невловима логіка життя?
Та не тільки вона так сильно вражає. Чимало цікавого для себе знаходжу у творах «Чому-то Сашко не приходить?», «Наталочка», «Second hand». Принагідно тут торкнуся ще однієї теми. Автор прагне так багато сказати за рахунок використання звучних та емоційно забарвлених імен і прізвищ. Укупі з теперішніми забуттям й маловживаністю це створює неповторний колорит. Івга, Селантій, Митоня, , Фонзатко, Мартин Мартинович Есполінський, Берта Макарович Макатьора… (цей перелік при бажанні можна продовжити.) як там не було б та ця деталь допомагає читачам уявою перенестися у час дії.
Та це не так яскраво промовляло б, якби неквапне розгортання сюжету у переміш з такою зримою ощадливістю у створенні образів та картин. Іноді навіть складається враження, до акварельності пейзажів завдяки письменникові торкаєшся рукою. «Сиділи, палили, розглядаючи блискучі кришталики паморозі, що окутали віти дерев. Потім знову заговорили про невдале полювання і скаржилися на те, що півдня не було можливості навіть вистрелити. Небо ледь захмарилося і в повітрі закружляли дрібні сніжинки, коли вдалині під лісом з’явився темний силует» («Невдале полювання»). «Так-от, сьогодні був сірий сльотавий день. В такі дні, коли на якомусь глухому хуторі я помічаю ледь жевріючий вогник самотнього віконця, уява чомусь вимальовує за ним жіночий образ, що дивиться в сіру далину, спостерігаючи сумний провінційний пейзаж, який поступово огортається пітьмою («Повернення»). Чи не можна тут говорити, що прозорість такої пейзажності незбагненно доповнює реалізм у виконанні Олександра Жовни?
Але сама собою схильність до словесного живописання не так кидалася б у вічі, якби не її поєднання з психологізмом. Особливо це помітно у повісті «Експеримент», яку автор означив як розповідь тифлосурдопедагога. Варто, мабуть, зауважити, що психологізм багато промовляє через духовну чистоту. На тлі сучасної модернової літератури деяка відстороненість та словесна ощадливість у зображенні інтимних сцен виглядає дещо архаїчно. Але мені здається, що це створює неповторний шарм для прозаїка з приінгульського краю.
Важливим вважаю й наступний нюансик. Якщо проаналізувати твори з «Визрівання», то так часто бачимо прагнення автора дійти до суті через перевтілення у чуже світосприймання. Давайте звернемося хоча б до твору «Провінційна історія». Стара Олена бідкається, що немає дерев’яної труни. І жалкує, що її не може допомогти син-підводник. Але раптом її Іван з’являється, щоб жити з нею, бо під час служби захворів і вже не може повернутися на корабель. З його поміччю вирішується питання про дерев’яну труну, в якій пізніше його поховають, бо він повіситься на очах у матері після ряду дивних випадків… написане викликає довіру. Напевно, і тому, що автор досконало оволодів прийомом перевтілення, жодного разу прямим текстом не висловивши своєї позиції. А, може, це і є нею? До речі, про такий підхід у вираження думки характеризує також тексти «Наталочка» і «Кооператив «Зелений папуга».
Усі 20 творів цієї книги – спроба автора по-своєму відобразити час, який потрапив у поле зору письменника. Вони – привабливі у самостійному плаванні. Та не програють і тоді, колі зібрані під одним дахом (якщо так назвемо книгу). Бо нагадують своєрідний роман про людську душу, взявши у супутники художню довершеність та психологічну переконливість. Чи не ці моменти створюють тло кінематографічності? Мимоволі думається, що мають рацію ті, хто стверджує, що скоро матимемо нові фільми за цими текстами. А вже існуючі 5 – лишень передмова до такого процесу.
Й насамкінець про наступне. Вищезгадані абзаци (попри всі нюансики) мають однозначне трактування. Та є й неоднозначність. Вона (принаймні, так мені здається) – у білінгвізмі. Чомусь не сприймаю двомовності у текстах. Переконаний, що більш витриманим є рідномовне середовище. Чи не зорієнтованість душі на неї не зумовила ту обставину, що знані письменники Анатолій Кравченко, Іван Костиря «заговорили» українською після оприлюднення багатьох російськомовних творів.
… Дещиця думок про книгу. Саме так! Бо можуть бути й інші розмисли. І це (не бачу потреби заперечувати!) прекрасно. Адже книга без очевидного заклику до роздумувань не привабить. Й слава Богу, що «Визрівання» Олександра Жовни це не стосується. Гадається, що нові оприлюднення його творів теж не порушать таке твердження.

Ігор Фарина
член НСПУ
м. Шумськ
на Тернопіллі.

Leave a Reply

Your email address will not be published.