Кузан Василь. Сингулярність: поезії :– К.; Український Пріоритет. 2016. – 256 с.

Не знаю, як і хто вважає (та й байдуже мені до цього), а вартісність тієї чи іншої поетичної книжки для себе оцінюю через призму оригінальності підходу автора до висвітлення теми та вміння неординарно передати почуття. Себто через особистісність. Ні, це зовсім не означає, що ігнорую загальниковістю вимог жанру. Але переконаний, що вона не має жодного значення без отого індивідуалізму.
Про це ще раз подумав, коли вкотре перечитував «Сингулярність» Василя Кузана. І не гадаю, що вона не дає підстав для подібних розмислів. У цілому, ця книга віршів, як на мене, є ще одним свідченням того, що існування густини поетичної справжності не можливе без шарму самобутності автора.
Не буду, зрозуміло, заперечувати, що в попередніх абзацах є наліт загальниковості. Але він – своєрідна квітесенція конкретних вражень. Адже видання диктує так багато про громадянськість, філософічність, пейзажність та інтимність лірики Василя Кузана. (Хочемо того, чи ні, а тут не все є таким простим, як може здатися на перший погляд. З одного боку, дуже хочеться зосібна вести мову про кожен тематичний пласт. А з другого? Теми настільки міцно переплетені між собою, що їхнє розграничення дехто почне вважати певною вирваністю з контексту).
Отже, почнемо з доторків до теми громадянськості. Але давайте поглянемо на неї з двох точок зору. По-перше, переконаний у тому, що кожен нормальний поет навіть зобов’язаний проектувати через громадянське начало усе, чим живе його лірика. І звісно, як смоли пекельної, боятися прямолобності висловлювань. І не забувати при цьому про національну ідентичність. (Не приховуватиму, що мене бісять наївні розмови про потребу космополітизму в українській поезії. Невже і досі незрозуміло, що без по знаків рідності у слові наших письмаків у світах ніхто не жде.) По-друге, варто говорити про сьогодення громадянськості віршів і про її існування в історичному вимірі.
Зачепимо сьогоденність? Уважні читачі «Сингулярності» ствердять, що поет при її висвітленні залишається неповторним і не збивається на вторинність у своїх висловлюваннях. Давайте проілюструємо це віршами «Кіборги», «АТО», «Жити в окопі», де таким активним є антивоєнний струмінь. А хіба не про нього думаєш, коли читаєш «Заповзаю за ватерлінію», «Крутовир’я», «Наближення фронту»? Як на мене, то у цих творах є чимало цікавих знахідок: «вже набоїв назбирала помста», «жоден снайпер не може вцілити у дух», « на білому стязі війни просвічують плями зими». Мене, приміром, також хвилюють строфи на кшталт: «поверхня спокою», «чорторий, наче дракон, у пастці», «тим, що на серці мають витатуйований тризуб». Вдатності? Так! (Іноді навіть жалкуєш, що їх ще мало). Але захоплення самобутністю у висвітленні сучасності не означає відсутності зауваг. Як не прикро, вони є. мені, скажімо, хотілося б не таких прозаїчних і банальних назв творів, як «Кіборги», «АТО», «Наближення фронту», а чогось цікавішого. Звісно, це – лише моє бажання, з яким автор може не погодитися. Зрештою, чи не варто вважати ці ймення відголоссям прозаїзмів буднів.
Тема громадянськості пронизує також вірші «Спалення Жанни Д’Арк», «День перемоги?», «Шпаківня», «Двомовне». Знову можемо говорити про цікавинки на зразок: «чеканять міфи профілі на правді», «життя – порожня гойдалка, прив’язана до місяця», «закриває ніч завісою темною декорації квітня». А ще привертають увагу вдалі словосполучення, як: «ніч ховає обличчя зморені у обійми дощу», «вітер осені ще грається медалями», «чужі слова, неначе постріл в спину». Та справа полягає не тільки у вдатностях. Само собою, вони не діяли б так магічно, якби автор не користувався особистісністю вражень, постійно натякаючи, що все у цьому світі взаємозв’язане.
І до цього додається мазохізм як неодмінний атрибут наших буднів. «Лише у стражданні – щастя, бо слово і воля Божа приходить туди, де плачуть, на голови відчай сиплють, сіллю лікують рани.» І це – не намагання автора зробити наголос на негативі. Радше все це можна назвати акцентуацією на тій стороні громадянськості, котру горе-оптимісти стараються не помічати, хоча вона – не віртуальне явище. « І пити пісну смиренність, неначе горілку теплу».
Дехто скаже, що рецензент теж міг оминути таке пікантне і непросте питання. Але не бачу потреби. Замовчування ніколи не дасть змоги побачити у всій повноті громадянськість поетичного мислення Василя Кузана. Зрештою, як і версифікаційні натяки на філософічність думання. Та хіба тільки у цьому вірші є вони? Вони виявляються такими промовистими у творах: « Геноцид», «Я ніколи не мав свого», «Інтродукція». Наголос на спробах особистості розв’язати певні проблеми? Так! Але цей побутовізм – філософська категорія. І до всього цього він допомагає глибше збагнути мікросвіт автора. І тому занурює у свої глибини образність: «… як ворони, вічний час все зайве виклює із нас», «моє серце іде у безвість не на крилах – на чорних милицях»,»минулий рік, немов листок, пожовк, намок відклеївся».
Ніхто, безперечно, не заперечуватиме філософічності буття людини у цьому вимірі. Але існує ще один – богошукання. Саме про його істинність хочеться думати після знайомства з ві»»»»»ршами «Небесна вода», «У ніч Різдва», «Трійця». Згоден, що у книзі нерідко бачимо згадки про релігійні свята та церковні атрибути, але не оця зовнішня колористичність є свідченням припадання автора до богошукання. Це почуття – якесь нутряне, якщо хочете. Приміром, про дощ поет пише: «це наші молитви, що знову стали краплями. Гарно, правда?» Але укупі з поєднанням із мотивами сьогочасності. «Небесна вода змиває кров Небесної Сотні». Та чи тільки тут маємо сув’язь богошукань і плину днів? Приміром, у вірші «Трійця» знаходимо таке: «філософським листям лісу грає вітер». Філософічність і пейзажність крокують поруч.
Дивовини тут не бачу ніякої. Уже в цьому відгукові йшлося про перегуки тих чи інших тем. Варто, мабуть, згадати і про органічність поетового думання. Усім цим Василь Кузан підтвердив їх важливість для пейзажної лірики, закономірність шукань у цій царині. Тим паче, що прикладів вистачає. Назву хоча б вірші: «Вагітний сніг виношує ріллю», «Змиває вересень сліди», «Осеніє». (Зрештою, кожен може доповнити цей список власними спостереженнями. Слава Богу, пейзажних вдатностей вистачає!)
Впевнений, що такого ефекту не було б, коли б поет не орієнтувався на неповторність у словесному зображенні. «На шиї осені шипшинове намисто», «Пензлі осик підфарбовують осінь», «Осінь простреленим серцем впала листочком у Лету»… З точки зору того, хто знає сучасність поетичних реалій, у процитованих рядках немає нічого незвичайного. Красиві образи і тільки? Категорично не згоден! Бо за отими красивостями приховується неординарність. Вірніше, напевно, було б говорити про суміш почувань незахищеної (і зболеної від цього!) душі особистості та жорстокості навколишнього світу й шукання власної стежинки між ними. «Жовток вечорових мрій шкварчить на пательні ранку», «Місяць, мов око неба, хмара – мов забороло», «над банею неба, мов зоряний хрест». (Поки що не веду мови про досягнення ефекту неповторної пейзажності за допомогою римованих і неримованих віршів, бо така бесіда – тема окремого говоріння, яке ще попереду).
Ці розмисли, як на мене, не мають характеру випадковості. Чи не кожен, хто вже встигнув ознайомитися із «Сингулярністю», скаже, що й не може бути мови про поодинокі удачі версифікатора. Адже цікавинки у ній не треба з натугою шукати, наче легендарну гостру голку у копиці сіна. «Сіє вітер сіль туману», «Йдуть під вінець калюжі у ластовинні днів», «На серце неба дивиться сова», «Оси днів сховалися у вулик»… (Одне спостереження з буднів літературного критика. Якщо нерідко при написанні відгуків на твори доводиться відшуковувати цитати для ілюстрації певних тверджень, то цього разу такої потреби не було. Вдатні висловлювання з пейзажним ухилом не стали рідкістю. «У сутінках впала сліпо моєї душі підкова», «Небо це малює зморшки чорним олівцем»).
Та усе це, безперечно, не накрив би флер самобутності, якби автор не огорнув свої рядки плащем незбагненної з першого погляду інтимності. Але водночас не хотів би, щоб усі в даному випадкові думали лише про любовну лірику Василя Кузана. Бо, на мою думку, питання є набагато глибшим. Було б безглуздям ставити знак рівняння між всезагальним і особистісним. Але… В реальному житті ми не рідко бачимо їхнє переплетення. Й у непатовій ситуації лірик знаходить свій баланс між двома течіями. Поет Василь Кузан є саме таким. «Мурахи слів обсіли мене – тонку соломинку сущого, аби вбити кислотою спогадів», «А драма наших днів проста – я їх кладу одна на одну, та їм не стати перехрестям», «Моє серце не носить бронежилет».
Отже, отримали ще одне підтвердження того, що інтимність і суспільне буття – необхідний симбіоз? Упевнилися, що справжність слова зобов’язана відображати цей процес. Але ніхто не має права скидати з рахунку особистісний фактор. Та ще й у любовні ліриці. Так і виникає спонука поставити поруч ліричного героя і автора. Розумію, звісно, недопустимість такого підходу, але не можу нічого вдіяти із собою. Та й не хочу! Не боюся, що дехто вважатиме це моїм випадом. Нехай! Більше зачудовуюся чарівностями на кшталт: «а пам’ятаєш танець на склі ранку?», «візьми серце моє – дитячу іграшку, дай маляті погратися», «тобі цей світ носити як дитя, у череві надтріснутого страху»… Мені здається, що такі цитати дають можливість глибше зрозуміти душу автора, палкість серця наблизити до громади. Напевно, те, що це відбувається через любовну лірику, є дуже втішним. Але не можна забувати, що це лише доповнення до зображення громадянськості, філософічності і пейзажності в інтерпретації Василя Кузана. Але таке істотне, що без відчуття інтимності повноту й уявити неможливо.
… А після висловлювання думок про окремі тематичні підвиди лірики у цій книзі знову повернемося до загальникових міркувань. Адже є ще питання, які залишаються поза увагою. Зокрема, маю намір трішки поро змірковувати над тим, у якому напрямі працює автор. І не бачу вади, щоб пробувати балакати про своє на тлі звернень до закарпатської поезії останніх десятиріч, натякаючи на виражальну близькість з окремими постатями. Тільки у віршах Василя Кузана більше відчувається посмак індивідуалізму. Можна вловити певну близькість з поезією Василя Кухти, але тут незриму стіну вибудовує гуцульська закоріненість думання. У «Сингулярності» немає такого вростання у рідність. Але це не робить її менш привабливою. Просто поет Василь Кузан знайшов свою стезю і кличе на неї інших. Й це тішить!
Хоча, либонь, у декого може виникнути запитання, чому рецензент заговорив про закарпатськість. Та відповім на нього дуже просто. Василь Кузан – уродженець Срібної землі і довгі роки жив там. А нині, мешкаючи на Львівщині, не пориває духовних зв’язків. Та й належу до тих поціновувачів красного письменства, котрі вважають заземлення поезії у рідність закономірною необхідністю.
Тепер про один аспект виражальності. У книзі бачимо римовані і неримовані поезії. Поетичні мініатюри сусідують з об’ємними творами. Очевидно, так і має бути. Веління дня? Мабуть, можна так стверджувати. Мусимо задумуватися над цим, мислячи про українську поезію хоча б у загальноєвропейському контексті. Не думаю, що це є несподіванкою для вітчизняного версифікаторства. Вже маємо приклади мирного співіснування рим, верлібрів і білих віршів. Згадаймо хоча б про ужинок Майка Йогансена. А хіба у наші дні не звертаються до такого методу Роман Кудлик, Василь Герасим’юк, Ярослав Довган , уже згадуваний Василь Кухта.
І нарешті про таке. Нині так багато говоримо про небесність поезії, позначену іменами Миколи Вінграновського, Леоніда Талалая, Володимира Базилевського, Павла Гірника… Високий рівень звучання! Але має право на існування і поезія і без такої високості. Але при умові філігранної точності тексту з філологічного боку і свіжості мислення, яка відразу кидається у вічі. Як тут не згадати про Віктора Кордуна, Василя Місевича, Олександра Косенка… (Зумисно ставлю трикрап’я при перерахунках улюблених авторів в обох випадках, бо кожен може доповнити ці списки згідно зі своїми смаками). Й, мабуть, було б правильним, аби з цього «поверху» (назвемо його так) поглянути на вірші Василя. Правда, сам не хотів би оприлюднювати якусь однозначність, хоч, можливо, для себе і визначився. Такою, до речі, є логіка буднів і свят, яку дехто прагнув би не помічати. (Нехай кожен сам визначається із приналежністю версифікатора до тієї чи іншої течії. Без чужих впливів).
Хоч уже підійшов до кінця своїх розмірковувань про «Сингулярність», крапку ставити не збираюся. Переконаний, що доцільним буде вживання трикрап’я. Далі буде? Кожен має право погодитися чи не погодитися з моїми міркуваннями. Чи висловити свої. І поет не знає, що завтра буде в його набутку. Двоїна? Магія?

Ігор Фарина, член НСПУ, лауреат Всеукраїнської премії їм. Братів Лепких,
м.Шумськ на Тернопіллі.

Leave a Reply

Your email address will not be published.