У кожної творчої особистості є своя заповітна мрія. Поет Василь Густі у дитинстві мріяв мати гарного коника, у отроцтві – бути схожим на батька, в молодості – «стати міцніш на ноги, щоби зірок сягнути, здолавши круті дороги». А в «зрілості була мрія – родинне гніздечко звити, щоби мати чому і для чого на білому світі жити». А тепер, уже в поважному віці, Василь Петрович мріє, щоб у «погожий вечір люльку собі запалити, об’їхати кроком тихим усе, що було пережите.»

Можна сказати, мрії хлопця із с. Королево сусіднього Виноградівського району збулися. У ранньому віці він почав писати вірші, які охоче друкували місцева газета «Карпатська зірка» та обласні – «Закарпатська правда» і «Молодь Закарпаття». Позитивно вплинуло на нього і те, що доля звела його із відомим українським письменником Степаном Жупанином, Петром Скунцем, Феліксом Кривіним. Саме в цей час почали засівати літературну ниву поети Дмитро Кремінь, Микола Матола, Ярослав Ярош, Віктор Гуменюк. Саме на долю семидесятників випало творити сучасну українську поезію. Так, Д.Кремінь став лауреатом Шевченківської премії. Доброї слави зажив і В.Густі. Перша його збірка «Перон» побачила світ далекого 1977 року. На сьогоднішній день у його добірку понад двадцять поетичних збірок. Серед них – «Жадання дороги», «Обличчя», «Постеліть мені, мамо, рушник», «Калина в інеї», «Пригорщ краплин», «Зерно в ріллі», «Між берегами тиші», «Тиса камінь обтесала», «Березове колесо», «Ріка під кригою» та ін.
Водночас Василь Густі прийшов до читача із збірками поетичних мініатюр «Опрісник», «Листок до листка» та книжками гумору й сатири «Прибабайки з тарадайки», «Подарунок від інвестора» та «Закарпатська валюта». На належному рівні оцінені також його книги есеїв та спогадів «Незвідана стежина думку кличе», «Пляшка бургундського», «Кого я знав, кого люблю», «Не все змивають хвилі часу». А найменшим читачам подарував п’єсу «Як Рак Неборак Козу розуму навчив».
Творчість Василя Густі не залишилася непоміченою. Він має чимало літературних нагород. Серед них – обласні премії імені Дмитра Вакарова, Федора Потушняка, Зореслава, Всеукраїнська премія ім. Павла Тичини, медаль Національної Спілки письменників України «Почесна відзнака» та відзнака обласної ради та облдержадміністрації «За розвиток Закарпаття». Йому присвоєно також звання «Заслужений працівник культури України».
Збулася його і мрія зрілості – родинне гніздечко звити… У Іршаві зустрів чарівну дівчину Ірину Звонар із якою пов’язав свою долю. Вона була дочкою відомого закарпатського журналіста, колишнього багаторічного редактора іршавської районної газети «Нове життя» Василя Звонаря. У їх оселі частими гостями були імениті особистості.
−У юному віці Ірині, − не без гордості згадує тепер Василь Густі, − пощастило побачити й почути тодішнього декана факультету журналістики Київського державного університету Дмитра Прилюка, головних редакторів у ті часи журналів «Україна» − Василя Большака та «Перець» − Федора Маківчука, закарпатських майстрів художнього слова й газетярського пера Івана Чендея, Петра Угляренка, Василя Поліщука, Василя Діянича, Миколу Климпотюка.
Звісно, побачене й почуте не пройшло марно. Після закінчення Іршавської середньої школи Ірина із золотою медаллю вступила на філологічний факультет Ужгородського державного університету. Тут і звела їх доля із Василем Густі.

Разом виростили і виховали трьох чудових дітей – Романа, Ірину, Андрія. Уже є і внуки. Радують серце і душу дідуся Юлій, Саша, Аліса, Ніка, Кіра, Корнелій і правнук Марко. Вони виховуються на його творчості.. Хоча сам поет про свою літературну діяльність зізнається:
Не пишу ні вірші,
Ні пісні, ні повісті.
Я просто на папері залишаю
Відбитки своєї совісті.
Поезії Василя Густі актуальні за проблематикою, пройняті болем за втрати в минулому, тривоги за завтрашній день людини і всього людства. У них узагальнення життєвих вражень, відгуки чутливої душі поета за прожите і пережите, і те, що його наразі найбільше хвилює, не дає спокою. До того ж, він великий життєлюб, філософ, неперевершений майстер поетичного слова. У нього свій погляд на життя. Для нього щастя – це, коли прокинувшись вранці, відчуваєш всім тілом повернення до праці, до люду, до всіх, кого любиш. А ще – «щастя, це ранок, коли він без болю, без крові, без жахів, побоювань різних, поглядів хитрих, зажерливих, грізних, без гупання чобота, брязків залізних.»
Майже вся трудова біографія Василя Густі пов’язана із творчістю. Після закінчення Ужгородського державного університету працював журналістом у виноградівській районній газеті «Карпатська зірка». Потім обіймав посаду редактора редакції художньої літератури видавництва «Карпати». У обкомі комсомолу займався питаннями творчої молоді, був державним службовцем у прес-службі облдержадміністрації та обласної ради, згодом помічником голови Закарпатської обласної ради. Довгий час був головою Закарпатської обласної організації Національної спілки письменників України. Повсякчас дописував до крайової преси − газет «Новини Закарпаття», «Молодь Закарпаття», «Закарпатська правда» та в часопис Спілки письменників «Літературну Україну». Готував в основному статті, рецензії, розповіді про відомих особистостей краю, видання нових книг та про життя обласної організації НСПУ.
Він ніколи не був егоїстом. Будучи очільником спілчанської організації, турбувався про те, щоб доступ до видання мали всі майстри пера. Зокрема, був упорядником колективних збірників «Дзвінке джерело», «Відлуння» та «Витоки», антології «Закарпатська поезія ХХ століття». А ще проводив різні акції, до яких долучалися і письменники Західної України. Серед них – «Карпатська ватра», «Тиждень Закарпатської книги», Дні української писемності, презентації нових видань, вшанування ювілярів. Водночас, Василь Петрович популяризує літературу письменників сусідніх країн − перекладає із словацької і угорської мов.
Із квітня 2019 року В.Густі працює завідувачем народним літературним музеєм Закарпаття, який знаходиться у приміщенні обласної організації НСПУ. Письменники називають його центром крайової літератури. Тут свого часу працювали Дмитро Меденцій, Василь Поп, Василь Вовчок та Василь Кохан. Вони, звісно, зробили чимало. Та Василь Густі докладає зусиль до того, щоб систематизувати все те, що зберігається в музеї, самотужки робить інвентаризацію. Бо це не просто музей, а справжній скарб письменництва нашого краю.
−Музей відкритий для всіх, − розповідає Василь Петрович. − Сюди охоче приходять школярі, студенти, вчителі, науковці, краєзнавці, туристські делегації з інших областей України та близького зарубіжжя. Привертають увагу експонати, свідки творчості лауреатів Національної премії України ім.Т.Г.Шевченка – І.Чендея, П.Скунця, Д.Креміня, О.Мишанича, П.Мідянки, М.Дочинця. Усі вони об’єднані в окремий розділ. Привертає увагу і те, що в музеї в хронологічній послідовності повна історія створення у червні 1946 року Закарпатської обласної організації НСПУ. Тут зберігаються майже всі видання, які побачили світ протягом 75 років. Кожна постать, кожна книжка – це частка нашої духовності.
Отакий він, Василь Густі. Незважаючи на вік – 21 березня йому виповнюється 70, залишається вірним слову. Як сказав про нього відомий літературний редактор видавництва «Карпати» Борис Кушнір, що «поет не зрадив ні читача, ні себе самого, залишаючись і через десятиліття таким же глибоко ліричним й водночас іронічним. Він не увійшов до обойм, які звикли формувати критики, виходячи із власного бачення письменницьких доробків, він стоїть осібно – і як лірик, і як поет – пісняр, і як драматург, і як гуморист, і як дослідник того ж таки літературного процесу.»
Стоїть осібно, але міцно. Став глибшим і мудрішим. Його видають, його читають, до його думок прислухаються. Бо він став самим собою.

Василь ШКІРЯ,
член Національної спілки письменників України

Leave a Reply

Your email address will not be published.