Визнаю, що не люблю ходити на літературні зустрічі – особливо, коли не знайомий з письменником. Напевно, ви думаєте, що в мені говорить чорна заздрість. Але не один би дуже здивувався. Правда те, що чимала частина так званих майстрів слова переконана, що світ не був вартий навіть тої хвилини, в якій вони поблажливо удостоїли його своєю присутністю. Але це не основний привід. Ще донедавна сам таким чином думав про себе. Однак, впродовж останніх років я зрозумів декілька істин, з яких принаймні однією хотів би зараз поділитися. А що, власне, повернувся із зустрічі, яка тривала загалом понад дві години, тим більш  охоче торкнуся теми.  Проте, застерігаю: може бути боляче! Та що ж, читання фейлетонів, писаних “пером інтригана”, пов’язане з певним ризиком. Умиваю руки!

Тож, до справи.

Головним недоліком багатьох літературних зустрічей є те, що для людини, хворої безсонням, стало б справжнім благословенням – просякнута нудьгою снодійність. Я чув, що в одному з мекленбурзьких костелів  зберігається ваза, яка містить відому тьму єгипетську, – одну з десяти Господніх кар. Давно, багато років тому якийсь рішучий єврей набив свою  амфору цією тьмою, і його підприємливий нащадок реалізував її в середньовічній Німеччині за кругленьку суму. Прийшло мені, у зв’язку з цим, на думку: якби використовувати такий посуд для відловлювання кари, що падає на читачів у процесі презентацій, її можна було б продавати як ліки від безсоння. Письменник позначав би побічний продукт своєї літератури етикеткою про зміст: “Моя творчість присипляє протягом півгодини”. Або інакше: “Письменник, біля якого ти заснеш впродовж п’ятнадцяти хвилин”. Можливо, відважніші могли б спокуситися на рекламу: “Графоман – п’ять хвилин і ти спиш”. Смію стверджувати, на цьому вдалося б заробити більше, ніж на продажі книжок. А перш за все, літературного успіху можна було б досягти з меншими затратами сил. Згідно принципу: чим гірше, тим дорожче!

Перебільшую? Хочу підкреслити, що я нічого нового тут не відкриваю, окрім того, про що мудрі люди знають давно. Мозок має свою “ємність” і не погодиться на перевантаження! Варто замислитися, чому уроки в школі не тривають довше 45 хвилин. Думаєте, випадково? А може молодий, поглинаючий розум не здатний зосереджувати увагу довше, ніж на три чверті? Ви подумали про це? Наша аудиторія складається з осіб у віковому зрізі 50. Думаєте, вони в кращій кондиції? Добре було б якось прийти на авторську зустріч, сісти собі збоку і поспостерігати, за який час деякі слухачі “відпливають”. Очі затягаються пеленою, злипаються повіки, голова на потилиці важчає, а наприкінці звисає так, що впирається підборіддям в грудну клітину. Деякі намагаються вербально сигналізувати, що ще думають, ще слухають. Якщо автор не вживає додаткових стимуляторів у вигляді відеороликів, реквізитів чи музики, його аудиторія швиденько втрачає контакт із вікопомною творчістю митця. Ти собі балакай, а ми собі – лю-лю!

Ситуація погіршується, коли письменник є сакраментальним балакуном. От вже як почне, то вже почнеться! Я хотів би розповісти  історію, яка трапилася зі мною сьогодні, тому що вона є характерною для авторських зустрічей. Герой вечора, передусім, прочитав майже цілий – довгий, дуже довгий – збірник своєї поезії (найновіший), після чого ощасливив присутніх наступною заявою:”Оскільки товариству так подобається, то може, я прочитаю ще один віршик із іншої збірки”. Потім відкрив другу збірку віршів, наче молитовник.

Я прошу це собі уявити. Один… другий… третій… п’ятий вірш, читаний на придиху і кінця не видно. Ситуація стає напруженою, бо на столику терпляче чекає ще п’ять або шість інших неповторних плодів творчості автора. Присутні переживають, аби авторові не прийшло в голову демонструвати весь свій доробок. На щастя, поет – також людина. В горлі пересохло, мусить ковтнути води. Отож, має можливість обвести поглядом публіку і помітити, що ті, які не встигли ще заснути, зовсім не виглядають  захопленими, навпаки – крутяться, ніби мають глисти. Намагається врятувати ситуацію. “Ще тільки передостанній – говорить – і я завершую”. І читає далі ще три вірші, щоб після них заспокоїти аудиторію заявою: “А тепер уже дійсно останній, я обіцяю”. Але, як і потрібно сподіватися, в поета поняття останнього має відносний характер, бо існує у множині. Тож після півторагодинного марафону, виснажений, близький до непритомності митець падає в крісло і з останніх сил звертається до публіки: “Чи є в когось якісь запитання?”

Тоді з глибини залу піднімає руку дівчинка, яка сидить в середньому ряді з матір’ю. “Коли Ви закінчите? – питає. – Бо мені нудно і я хочу додому, а мама не хоче мене саму відпустити”. “І правильно – відповідає схвильований браком пошани митець – діти не повинні лазити самі по ночах”. Потім заохочує інших: “Хто ще?” Це питання містить в собі якусь потаємну погрозу, немовби хотів сказати: “Негайно питайте, бо я почну читати!” Присутні  знову ж таки нервово поглядають на купу книжок, що розкладені на столику перед автором. На щастя, в першому ряді якась зморшкувата старенька махає скріпленою на біндері брошурою, зголошується: “Я! Я! Я!” Виявляється, що стара пані написала вірш, присвячений нашому авторові. Отож, має честь продемонструвати свій витвір публіці, з подіуму. Добрих п’ять хвилин займає жінка одою на честь героя вечора і далі стільки ж розповідає про свій заплутаний творчий шлях, який увінчала збірка віршів, видана щойно минулого тижня, завдяки коханій донці, в якості подарунка для матері.

Після цього трохи задовгого вступу читає врешті своє римування, з якого майже нічого не можна зрозуміти, бо декламаторка має якусь проблему з дикцією. Але цим все не завершується! Заохочена успіхом, у вигляді зливи аплодисментів, говорить: “То може, ще один”. І читає наступний віршище. Після третього шматка поет – герой вечора – нагадує їй, що це він є головною розвагою зустрічі. Та бабуся – повернута до нього спиною – ні на що не зважає, читає далі. Тоді поет-герой починає голосно протестувати, але це також не допомагає. Самозвана зірка зустрічі декламує вірш за віршем, немовби не чула протестів за спиною.  В цей момент хтось із залу кричить: “Вона, мабуть, глуха!” І дійсно, бабуська не реагує, бо, звісно ж, не чує, що до неї говорять. Сходить з подіуму лише в супроводі – вдячна Богові, авторові і слухачам, що хтось, нарешті, захотів її вислухати. На її обличчі вимальовується вираз блаженного задоволення, що межує зі справжнім щастям. Навіть якби зараз мала піти на той світ, не шкодувала б про це!

Тим часом, щоб затушувати прикре враження, спричинене графоманською заставкою в мистецькому видовищі, автор вирішує прочитати ще кілька своїх творів. Таким чином, ми терпимо майже дві з половиною години цього знущання над собою. Врешті вже я не витримую! Після першого прочитаного вірша конкретно вирішую взяти справу в свої руки. Встаю і починаю голосно аплодувати. Решта присутніх беруть з мене  приклад і голосно демонструють, що з них вже досить. Митець, щоправда, робить ще одну невдалу спробу прочитати наступний вірш, але розбурхана мною хвиля аплодисментів душить у зародку його тріумф. У цій ситуації вимушений завершувати зустріч. Заохочує лише до купівлі книжечок. “Купувати, купувати – закликає – по дві, по три – для себе, для близьких, на подарунок, на зірочку!” Я не стаю в чергу по книжечку, бо навіщо? Більшість творів митця я вже чув. Хочу якнайшвидше піти звідси. Прямую до гардеробу, чуючи за спиною окрики автора: “Лише за двадцять злотих! Замість горілки, замість сигарет купувати поезію! Купувати поезію!”

У гардеробі зустрічаю матір з дівчинкою – тією самою, яка мала відвагу (наївно) зізнатися, що нудьгує, як мопс. Жінка стоїть, повернувшись до мене спиною, і розмовляє з кимось по телефону. “Я думала, що здохну!” – говорить у слухавку і саме в цей момент обертається в мій бік. Усвідомлення, що я чув її слова, викликає на її обличчі легкий рум’янець, їй не зручно. Напевно думає собі: Хай йому грець! Спершу донька, тепер я!..

“Не переймайтеся – втішаю її – я також думав, що здохну”. І цей останній акцент міг би, власне, стати головною думкою, пов’язаною зі сприйманням мистецтва на авторських зустрічах. Але ні, я не зупинюся на цьому, я буду нав’язливим, як типовий класичний автор.

Цей випадок спонукає до певних висновки на майбутнє.

Неодноразово чую, як той чи інший з моїх колег скаржиться: “Люди не ходять на презентації, не читають книжок, їх не цікавить мистецтво!”

Але це – неправда!  І я є найкращим прикладом цього. Я постійно читаю, але на зустрічі не ходжу. Чому? Бо мене цікавлять митці, а не маніпулятори. Провину за порожні зали на літературних вечорах не можна покладати лише на читачів, аж ніяк. Вони – лише віддзеркалення. Замість нарікати, залізь у шкіру жінки, яка ледве “не здохла” на зустрічі з “видатним” поетом. Або прислухайся до думок її доньки. Як думаєш, чи хтось із письменників зустріне їх ще коли-небудь на своєму авторському вечорі?

Сайт: Pisarze.pl – 27 грудня 2017

З польської переклала – Світлана Бреславська

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.