3-го жовтня 2020 року минає 12-ть років відходу за межу великого українського поета, Шевченківського лауреата ІГОРЯ РИМАРУКА.

Його могила на Личаківському кладовищі у Львові так і стоїть без пам’ятника та гідного пошанування з боку свідомої громади. Навіть письмове звернення таких знаних діячів, як академік Іван Дзюба, Шевченківські лауреати Ігор Калинець, Василь Герасим»юк та багато інших не вплинули на владні структури ні міста, ні адміністрації, ні ради. А тим часом усе залишається на місці. Й нічого іншого не зостається, як кидати клич громаді, всім тим, хто добре знав Римарука й відав, чим жив він  і що робиі для громади.

Давно виношую думку про створення книжки спогадів про Ігоря Римарука, вже й почав їх збирати. Пропоную Вашій увазі один зі спогадів Ігоревого однокурсинака Михайла Мельника з Харкова.

МИРОСЛАВ ЛАЗАРУК, автор книжки есеїв про І. Римарука «Забуті письмена».

 

                        МИХАЙЛО МЕЛЬНИК

           «…ХАЙ ЗІГРІЄТЬСЯ, ХТО НЕ ДОЖИВ»

Замість квітів на свіжу могипу Ігоря Римарука, товариша і поета

Берегвисокий, як ніч перемоги. В походах

купелі річки цієї чекав ти як жнив.

Тиша по вінця стоїть у віках і народах.

Ти ж – повернувся. І тишу, як жбан, спорожнив.

Це – перша строфа першого вірша з найпершої книжки світлої памяті Ігоря Римарука. Розкрив її майже механічно, бо не знав, як відреаґувати на ТАКЕ його раптове повернення, що зірвало  тишу душі вибухом німого крику: ЯК? ЧОМУ? НАВІЩО?

Він повернувся до мене короткою ESMескою, надісланою головним редактором «Березоля»: «Помер Ігор Римарук. Може, напишеш короткий спомин?».

Трави розсунь!хай зігріється, хто не дожив…

А це – другий рядок другої строфи першого вірша все тієї ж першої книжки. Утім, розсуваючи зарості часу (бо ж не спілкувалися рівно десять літ), не можу  говорити про нього як про літератора – про нього краще скажуть інші. Та й, якщо чесно, я просто не знав багаторічного редактора «С, часності», лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка поета Ігоря Миколайовича Римарука. Ті перші збірочки віршів («Висока вода», «Упродовж снігопаду»), народжені ще за радянської доби й даровані мені автором як колишньому одногрупникові й «однокімнатнику» студентського гуртожитку, здебільшого розбирався поверхово, бо, при СВОЇЙ небайдужості до поезії, записав до однієї кімнати? Чи ми самі домовилися дорогою оселитися разом? Так чи інакше, а протягом усього першого курсу жили в одній, 116-й, кімнаті четвертого гуртожитку по Ломоносовській.

Привертала увагу не лише зачіска Ігоря, а й якась його беззахисність. Пам’ятаю, що часто переживав за нього. Це відчуття можна порівняти з враженням, яке справляє кришталевий келих серед гранчастих стаканів та металевих солдатських кварт. Звичайно, це суб’єктивне враження, але чомусь воно запало в душу ще від тої першої зустрічі і потім оживало неодноразово. Часто виникало бажання захистити його. Були для цього й об’єктивні причини: все-таки хлопчині з далекого подільського села виповнилось усього шістнадцять, а крім мене, 23-річного, з московським стажем роботи в міліції, в кімнаті жили ще два «старикани», які теж стали студентами після армії. Очевидно, йому не дуже затишно було з нами, адже інколи захистити його від нього самого хотілося не лише мені. Втім, на Ігоря, здається, при всій його байдужості (аби не сказати – зневазі) до побуту, ніхто з нас не підвищував голосу. Але не спонукати вчорашнього школяра до застилання ліжка вчорашні «дембелі» не могли. Захищати ж Римарука від зовнішніх нападок доводилося найчастіше тоді, коли в нас ночували брати-близнюки Шарови – Володимир і Василь (теж уже, на жаль, покійний). їм не надали гуртожитку, й вони часто підночовували в нас. Ні, до бійок ніколи не доходило, проте брати, які народилися й виросли в Білій Церкві, були старшими на два роки й уже друкували свої вірші в міськрайонній газеті, при кожній нагоді старалися показати свою вищість над сільським хлопцем із Хмельниччини. А оскільки я на них міг трохи впливати (вони з особливим пієтетом ставилися не так до моєї персони, як до Москви, де в них жив рідний дядько і звідки я, теж подільський селюк, приїхав до Києва), бо був першим слухачем їхніх нових віршів, то охолоджував трохи білоцерківський шал у «виховній роботі» щодо Ігоря. Старші ж хлопці, здається, просто трохи нервували від того, що не до них, а до цього шістнадцятилітнього «окулярника» приходить вечорами золотоволоса однокурсниця…

Хтось уже написав десь, що Ігор Римарук був «таким собі не- лідером», бо йому, мовляв, бракувало «адміністраторського хисту». Але що то є – справжнє лідерство, як не те, щоб бути попереду? Римарук, здається, випереджав усіх і у всьому. Тільки він один із кільканадцяти золотих медалістів, які були на курсі, був зарахований на факультет після першого ж іспиту, бо склав його на «відмінно». Тільки він з-понад ста щасливих першокурсників (які вважали, що вже вхопили «Бога за бороду») після «холодного душу», що його нам улаштували на другий день занять у вигляді диктанту з української мови, почувався спокійно: серед більшості «двійок» та «одиниць» і десятка півтора «трійок» лише одна робота була оцінена вибагливою викладачкою на «4» – це диктант Ігоря Римарука. Так, наші комсорги, старости груп, курсу були пробивними хлопцями: під час сесій уперто перездавали іспити на «п’ятірку» чи — в гіршому разі — на «четвірку», аби здобути право на підвищену стипендію. Ігор Римарук часто не складав екзаменів зовсім – свої «п’ятірки» діставав «автоматом» за сумою тих оцінок, які заробив протягом семестру. Лише на п’ятому курсі він отримав одну-єдину «четвірку» у «принципового» викладача, який образився, що «цей вундеркінд» не приходив на його лекції. Ігоря вмовляли перескласти іспит, та він принципово відмовився вдруге приходити до того викладача. А не приходив на нудні лекції про кеглі, шрифти і газетну верстку з простої причини — він уже з четвертого курсу працював у редакції газети «Вісті з України» як штатний працівник і був єдиним студентом, хто дістав дозвіл на вільне відвідування університету.

І це – не лідер?

Ігор випереджав не тільки нас – випереджав, мабуть, і себе, і час, у якому ми жили. До п’ятого курсу в нашій компанії ніби змінилися ролі, зсунулися вікові параметри, і вже не ми, «дембелі», були старшими… Втім, хоча недавній хлопчина, поряд з іншими в студентських капусниках, не гребував ні грубим стаканом, ні квартою, моє враження про келих із тонкого скла не зникало. Та про якийсь захист ніхто вже й думати не смів.

Він навіть одружився одним із найперших на третьому році навчання, хоча й був наймолодшим на курсі. Думаю, це тому, що ні в чому не визнавав фальші, неправди, обману. Не хотів, очевидно, і не міг уподібнюватися єсенінському персонажеві, який «прьіщавой курсистке говорит о мирах, половой истекая истомою». (Може, тому й не зміг прожити життя з однією дружиною, що не хотів нікого обманювати?)

Лише в одному, як не парадоксально, відставав Ігор від інших однокурсників. Брати Шарови давно читали свої твори на всіх студентських тусовках, друкували в альманасі «Вітрила»; Терас Унгу- рян, з якого несправедливо підсміювалися, нібито він нзчами вишукує рими у смітті на кухні гуртожитку, також відраіу заявив про себе як поет у факультетській стіннівці; хвилював душі проникливими віршами й авторськими піснями під гітару Георгій Мельничук. Про Римарука ж як про поета довго ніхто не чув і не говорив. Разом із тим майже всі бачили — чи то радше відчували — його обдарованість і непересічність. Тож, коли траплялося сидіти поряд у студентській аудиторії з ним самим чи з кимось із Шарових (або й усім разом) і я бачив, як хлопці під час лекції щось римують, ведучи між собою на одному й тому аркуші своєрідний жартівливий діалог (Шарови часто показували особливо дотепні й смішні рядки Римарука) – це мене ніскільки не дивувало. Подивування швидше викликала Ігорова пристрасть під час лекцій малювати кульковою ручкою на папірці, а то й у конспекті якихось однакових, як мені тоді здавалось, «арабів» – виразні профілі чоловічих облич із борідкою й довгим волоссям. Може, то він вимальовував з уяви образ Христа? (Хоча чи міг, вихований у сім’ї сільської вчительки й колгоспного парторга, тоді про Нього знати?) А може, підсвідомо плекав свій власний майбутній профіль, який тоді, звичайно, важко було уявити саме таким, бачачи перед собою юнака з ледь помітним білим пушком на місці вусів…

Про те, що Ігор пише «дуже серйозні вірші», я почув від когось із Шарових десь аж на четвертому курсі. (Вони тепер більше спілкувалися з Ігорем, який жив із дружиною Олею – нашою однокурсницею — на квартирі). А незабаром і сам почув у кінці університетського коридора, де була неофіційна «курилка», як Ігор у вузькому колі глухим голосом, але виразно, з притиском прочитав щось, здається, про студену кров і холодні зблиски шаблі при багатті.

Після закінчення університету ми бачилися майже щороку – коли я зупинявся на день-два в Києві в когось із однокурсників, проїжджаючи під час відпустки на рідну Вінниччину або повертаючись звідти. Так тривало кілька років поспіль, а потім зустрічі порідшали. Пам’ятаю, як прагнув «примирити» тих однокурсників-киян, із якими мої стосунки були міцнішими (там були й наші співмешканці 116-ї кімнати), та Ігоря Римарука. Вони чомусь уважали, що він загордився, забув друзів. Щоб розвіяти їхні домисли, привів одного разу Ігоря від Золотих Воріт, де він працював у видавництві «Дніпро», аж до кафе в тісній вуличці, неподалік магазину «Поезія», де, за домовленістю, нас мали чекати ті однокурсники. Їх там, на мій превеликий жаль, не виявилося.

Мабуть, гранчастим стаканам, хай там як багато їх на столі, стає також незатишно, коли між ними з’являється бодай один келих із тонкого прозорого скла…

Знову ж таки – тільки тепер згадалося, що Ігор Римарук найпершим з однокурсників навідав мене в Харкові наприкінці 1979 року, їдучи чи то в Чугуїв, чи в Старий Салтів до якоїсь родички своєї дружини. Про своє бажання зустрітися він напередодні повідомив із Києва Тож привів я його від ранкового поїзда в не дуже затишний гуртожиток видавництва «Соціалістична Харківщина» на Чернишев- ського, 34, де я мешкав із дружиною в різних, ще «довесільних» кімнатах, бо не минуло й двох місяців, як ми одружилися. Мені було трохи незручно, що приймаю незвичайного гостя в дружининій кімнаті, а столичний гість надзвичайно радів смаженій картоплі, яка вже парувала на накритім по-простому, майже по-студентському, столі. Ігор тоді згадував смажену картоплю зі сковорідки у 116-й кімнаті студентського гуртожитку, а дружина, яка перед тим трохи хвилювалася, пізніше зізналася, що вперше бачила таку інтелігентну й таку скромну людину. Іще дивувалася, що «такі» люди можуть бути такими простими у спілкуванні. Звідки їй, звичайній друкарці, було знати, що з «такими» людьми дуже нелегко тим, хто постійно поряд…

Ігор через кілька років, уже в Києві, віддячив сповна за ту смажену картоплю, все припрошуючи трохи знічену такою увагою дружину до чогось смачненького, що він узяв спеціально для неї. Ми тоді в компанії деяких його приятелів (пам’ятаються лише Григорій Мацерук із Чернівців, життя якого, на жаль, обірвалося дуже рано, та киянин Іван Лепша) сиділи в кафе на Володимирській вулиці, неподалік Софійського майдану.

Пригадую ці далекі-далекі зустрічі й думаю: може, це не випадковість, що згадується, як ми їли-пили? Річ у тому, що через десяток чи й більше років після того кафе я напишу Ігореві про їжу…

Востаннє бачилися з ним 1990 року в Києві на всеукраїнському мітингу Народного Руху біля Республіканського стадіону. Він там був із якоюсь жінкою, очевидно, новою дружиною. Ми ще з одним однокурсником зустріли їх випадково і спілкувалися з Ігорем не більше десяти хвилин. Відтоді наші дороги не перехрещувалися зовсім.

А пізньої осені 1998 року Ігор Римарук несподівано «повернувся» до мене незвичайним способом: наснився аж тричі протягом одного місяця. Снився того року й раніше. І сни були незвичні, трохи тривожні, які спонукають до молитви. В одному із цих сновидінь бачилася переповнена аудиторія, де ось-ось мала розпочатися чи то лекція, чи проповідь (про проповідь тут не випадково, бо на той час я вчився в біблійному коледжі), чітко прозвучало запитання: «А де Римарук?» Хтось на те відповів, що пішов, мовляв, до їдальні, бо голодний. Після того без вагань вирішив написати Римарукові листа.

Ніяк не сподівався, що він відповість. Тож був невимовно радий, коли приблизно через місяць витяг із поштової скриньки конверта, підписаного добре знайомим, чітким і навдивовижу рівним почерком. Сам лист був надрукований на друкарській машинці й підправлений в одному місці все тим же рівним почерком.

Ось він, цей лист.

  1. 2. 98

Киів

Дорогий Михайле!

Дякую за листа: він мене зворушив і змусив замислитися… Передовсімнад власним життям і подіями останнього часу. А події ці не вельми приємні. Упродовж останнього року перебув дві складні операції (дуже кепсько, подвійно зламана нога). Лише два тижні тому почав з’являтися на людище, звісно, з костуром, від якого, мабуть, позбавлюся нескоро. Отож, перебуваючи на лікарняному, а потімдомашньому ув’язненнях, мав доволі часу, аби оглянутися назад і роззирнутися по боках… / багато в чому моє світовідчуття суголосне твоєму.

Маю надію, що все цене Його покара, а випробування від Нього.

Радий, що давні мої рядки, які ти згадуєш у листі, прочитані саме ТАК (хоча тепер із певністю твердити, що в них вкладався СВІДОМО саме такий сенс, не можу… а що підсвідомото це напевно). Після тих двох збірок виходила в мене ще третя – «Нічні голоси»давненько, щоправда, 1991-го, але збереглось у мене кілька примірників, тож один із них надсилаю. А до кінця року, дасть Бог, з’явиться четверта: «Діва Обида»там і нові вірші (а пишеться їх щорік менше…), і дещо з давніх. Аби ти мав уявлення про так звані «нові» з пам’яті наводжу один із них.

Останній біженець із різдвяних леґенд,

я переселений в Об’явлення Івана…

Розповилася порожнеча безнастанна,

розмився слід і розповсюдилась омана,

розбився світ, як череп’яний глек, ущент.

Уже наповнюються сім Господніх чаш –

Мені роковано надпити кожну чашу…

Зваливши згарище на спину черепашу,

виходить темна звірина на темну пашу

страшуся присуду: ти з нею, ти не наш.

Та як не вірити караючим огням,

коли близнята виколисує блудниця?!.

Благословенна непоступлива десниця

Того, Хто прийде. Але все ж ночами сниться

Той, Хто прийшов уже. Хто не з мечем – з ягням.

Твій І. Римарук

Не збирався тут «засвічувати» ще й свого листа, та побачив, що зміст Ігоревої відповіді на нього і цей вірш (передруковуючи його, відчув мурашки по спині) можуть викликати багато запитань (щодо вірша, зокрема, то – чому саме його надіслав Ігор Римарук?). Тому, щоб зняти всі запитання, насмілюсь оприлюднити також це своє «послання», копія якого збереглася в конверті з Ігоревим листом.

Дорогий Ігорю!

Прости мені цю фамільярність, але пишу так, як Бог кладе на серце. До того ж, сміливості додає те, що звертаюся тут до тебе не як до літератора, відомого поета, а справдідо Ігоря.

Та ще більше, мабуть, важить те, що ніколи б не насмілився турбувати тебе з власної волі. А тут вірю, що в цьомуволя Божа. Інакше чому б ти снився мені вже вкотре за цей рік?

Одного разу уві сні я бачив парк Шевченка біля університету. На тому місці, де зазвичай сидять шахісти, у закуткукриниця, а швидше джерело, обмуроване й накрите каменем-плитою. Щоб напитися, треба було згинатися, ставши на коліна. Ми там були удвох із тобою й пили по черзі.

Потім були ще два чи три сновидіння, в яких бачив тебе. А минулої ночізнову. Щоправда, тебе самого, здається, не бачив, але на якомусь зібранні, в аудиторії чи залі, куди люди зібралися слухати лекцію чи проповідь, про тебе запинали: «А де Римарук?»«А він пішов їсти, бо голодний»,так хтось відповів.

Ігорю, вибач, що так віроломно вриваюся до тебе, але, знову ж таки, ніколи не наважився б на це, якби не знав, що означає в духовному, біблійному сенсі бути спраглим і голодним.

Звісно, я про тебе не знаю абсолютно нічого, крім того, що тебе любить Бог, Який про тебе знає ВСЕ і Який, вірю, спонукає мене написати тобі про це.

«Яхліб життя!»,сказав Ісус в Єв. від Івана, 6:48.

«А хто питиме воду, що Я йому дам, прагнути не буде повік, бо вода, що Я йому дам, стане в нім джерелом тієї води, що тече в життя вічне»,  – сказав Христос у тій же Єв. від Івана, 4:14.

Ігорю, я п’ю цю живу воду вже майже чотири рокиі щасливий від того. Вірю, що Бог хоче дати тобі воду, яка б стала в тобі джерелом, що тече в життя вічне.

«Тільки рука, що немовби навчає ходити, виведе з темряви. Тільки рука!а чия? … Дай мені нині долонюдля першого кроку! Потімшукати дорогу. Во віки віків».

«Важко йти?та ж не викинеш, ніби з бесаг зайвий мотлох, ці видіння, зашиті в старих небесах…».

А ці рядкивже з твоїх перших збірок віршів «Висока вода» й «Упродовж снігопаду».

На жаль, не маю нічого більше твого, крім цих двох книжечок, тому мені важко уявити, ДЕ ти зараз: чи вже на дорозі і ЯК тобі йдеться. Але мені радісно було виявити одного разу (переглядав, здається, торік чи раніше, коли ти ніби, за словами Володі Науменка, збирався приїхати до Харкова), що вже тоді, давно, душа твоя шукала Істину. Не знаю: чи знайшла? Проте знаю точно: щоб торкнутися Істини, нам справді треба витрусити з бесаг усю трухлявість, назбирану туди в блуканнях, коли шукаємо дорогу…

Поети жяк пророки, і через них Бог хотів би говорити до людей.

З християнською любов’ю – Михайло.

Харків. 5. X. 1998 р.

Не по собі, пам’ятаю, стало від того, що я так настійливо нагадував Ігореві про дорогу в той час, коли він ледве почав ходити з поламаною ногою. Але ж у його поезіях – так багато про дорогу…

Дата на цьому листі теж викликає в мені легку дрож: рівно через десять років, 5. X. 2008 року, я дістав звістку, що «позавчора помер Ігор Римарук».

Усе. Тонке скло не витримало, келих – ущент. І кров на асфальті від зіткнення з автом – як недопите вино…

Ці останні десять років ми не спілкувалися. До Харкова долинали тільки відголоски то про його успіхи, то про його болі.

І ось він повернувся до мене ТАКОЮ звісткою. Думаю, не для того, щоб написав я цей спомин. А щоб помолився за його стражденну душу, для якої саме того дня, за православним ученням, починався непростий шлях крізь темні застави до небес. Віриться, хочеться вірити, що вона — розкаяна й оновлена – повінчалася-таки з небесами.

молодій душе

радій обновам

лавровий вінок стає терновим

мчить полями

бричка макабрична деренчить

горлянка візника і твоя душе

зоря одвічна в небесах оновлених зника

(«Обнови», із збірки «Нічні голоси»)

Тіло поета поховали у Львові, де він проживав останні два роки, на Личаківському кладовищі, 6 жовтня 2008 року.

м. Харків

За журналом «Березіль», № 11-12 за 2008 р., стор.149–158.

bila-kryn-Su

IMG_4363

One Response

  1. Маргарита

    Саме це гасло несе не лише так потрібний сьогодні позитив воно окреслює й стратегічну мету українського національно-демократичного руху (а євромайдани і є саме втіленнями цього руху, який поєднує антитоталітарні та антиколоніальні устремління). Історичний досвід доводить: той, хто свідомо обмежує себе в прагненнях до свободи, той утрачає навіть куцу напівсвободу (згадаймо лишень українських націонал-комуністів). Одночасно й необмежена сваволя (згадаймо Махна) також має своїм наслідком народну трагедію. Отож аби подолати цю колізію, слід поєднувати екзистенційні прагнення з раціональним чинником, із умінням вкладати у свої дії свідомий вольовий первень.

    Відповіcти

Leave a Reply

Your email address will not be published.