Колишній хорунжий російської армії Осип Твердовський, поранений у боях під Тернополем, згодом взяв участь у бою з більшовиками під Крутами. А після завершення визвольних змагань утік із табору військовополонених у Польщі й емігрував до Люксембургу, де очолив організацію українських націоналістів.
Бій під станцією Крути на Чернігівщині – одна з найтрагічніших сторінок в історії війни, яку оголосила 18 грудня 1917 р. Росія Українській Народній Республіці, прагнучи встановити диктатуру пролетаріату у формі радянської влади. Кадровим російським військам, знятим з російсько-німецького фронту, протистояли 500, охоплених палким прагненням до свободи, бійців, учнів 1-ї Юнацької Військової Школи імені Богдана Хмельницького, 20 старшин, сотня (116-130 осіб) так званого Студентського куреня, що складався переважно із студентів Київського університету та гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства.
Процитуємо уривок зі звіту Симону Петлюрі тодішнього сотника, а згодом генерала-полковника Олександра Удовиченка: «На бій проти червоної орди, на захист рідного Києва ці молоді герої відважно вирушили на фронт у напрямі на Бахмач. На станції Крути вони зайняли позиції. В глибокому снігу, при 15-ступнях морозу, у своїх легких шкільних шинелях, залягли вони в лаву. Назустріч їм посунули лави московського війська в силі до 3000-4000 бійців. Досвідчені бійці Червоної Армії, що пройшли школу великої війни, при допомозі кількох бронепотягів розпочали бій з юнаками. Тримаючи рушниці в замерзлих недосвідчених руках, ці діти зустріли ворога рясним вогнем. П’ять годин без перестанку Студентський курінь стримував червоні лави, сам будучи під градом куль та гранат. Багато з них полягло забитими, ранені без допомоги конали. Ніхто з них не думав покидати позиції й відступати. Лише справді молоді патріоти, перейняті щирою юнацькою любов’ю до Батьківщини, горді тої ролі, що їм припала, могли продовжувати бій в таких обставинах. Ворог наближався й побачив, які має перед собою сили. Підбадьорений своєю чисельною перевагою, він кинувся в атаку з криком «ура». Стомлені юнаки відповіли – «Слава!». Розігрався останній акт крутянської трагедії. Московські багнети бежалісно кололи груди юнаків, розбивали їхні голови прикладами рушниць, добивали поранених. Бій скінчився. Ні одного полоненого ворог не взяв» [Удовиченко О. Спогади колишнього шефа штабу Гайдамацького Коша// Депо. — 1990. — №6].
Трохи інші відомості подає у спогадах «Бій під Крутами» генерал-полковник Аверкій Гончаренко. Він пише: «По перегляді після бою не було в студентській сотні мого брата, хоч під час бою раненим він не був, бо не було його і в шпитальному вагоні. При докладнім особистім перегляді я довідався, що немає цілої чоти студентської сотні, до 30 людей, хоч командир сотні все запевняв, що вони ось-ось надійдуть. Вислав я розвідку, затримав ешелон – та все було даремно. Про долю брата і його товаришів довідався я вже багато пізніше. Вони, відступаючи, очевидно, для скорочення дороги, пішли на світло, на ст. Крути, а там зі сходу надійшли якраз більшовики; після того й розігралася кривава драма… Їх не розстрілювали, а кололи багнетами, що я ствердив уже в Києві, в час похорону, сліди багнетів я помітив на своєму братові й його товаришах» [Гончаренко А. Бій під Крутами // Крутянська подія. – Чікаґо, 1972. – С.21].
Тодішній студент Ігор Лоський, учасник крутянського бою, також зазначає: «Ми дістали наказ відступати. Частина відступаючих, коло 30 студентів, не зорієнтувавшись у чиїх руках станція, відступала на станцію, де їх оточив ворог» (Крутянська подія. С.29). З цього випливає, що наступ більшовиків на студентську сотню був відволікаючим маневром, головний удар прийняла на себе Юнацька Військова Школа, що складалася з кадетів – юнаків колишніх російських військових шкіл (втрати – «коло 250 юнаків і 10 старшин») (с.23).
А ось що розповів мені професор УВУ (м.Мюнхен) Ігор Качуровський:
«Хоч я й народився в Ніжині, та моє дитинство пройшло у Крутах, у маєтку моєї бабусі, і тамтешню місцевість – села, станції Крути і Плиски, тодішніх людей я добре знав. Я жив у самій серцевині переказів про найважніші події на крутянській землі… Я можу зробити знижку на ворожу настроєність місцевих людей до юнаків із зброєю в руках, про що пише у своїх спогадах, здається, той же Аверкій Гончаренко, але в свідомості мого села крутянський бій завжди асоціювався з перестрілкою і трагічною загибеллю безневинної студентської чоти на зайнятій більшовицькій станції. Сумнів у правдоподібності бою настільки глибоко вселився в мене, що про крутянську подію я, майже крутянин, не написав жодного рядка. Повірте, я зовсім не применшую героїзму юнаків, які загинули за ідею української державності, це справді підносить гідність нашої нації, дух її спротиву та боротьби за найвищу моральну цінність – свободу. Але бій під Крутами, на мій погляд, є явищем більше трагічним, ніж героїчним…».
Одним учасником крутянського бою був сотник Осип Твардовський. Він народився 1 жовтня 1891 р., у заможній сім’ї козацького роду. Тут закінчив початкову та гімназію. На початку Першої світової війни служив у 176-му переволоченському полку, де закінчив школу старшин. В одному з боїв був поранений, а за незвичайний героїзм удостоєний орденів Георгія Побідоносця та Білого Орла (відзнака сербської армії). У революційній ситуації 1917 р. цілковито віддається національно-визвольній боротьбі, керуючись патріотичними настановами, які йому прищепили ще батьки. І.Чолій пише про нього: «Як комендант українізованого куреня, ранений у боях під Тернополем у голову, попадає в Київську лікарню, з якої в часі наступу Муравйова втікає до рідного Ніжина. Тут разом із своїм старшим братом бл.п. Матвієм – котрий в 1919 р. помер на тиф у Проскурові – організовує військовий відділ і разом із студентським відділом бере участь у відомих боях під Крутами, де по нещаснім бою був окружений московською навалою. Героїчним зусиллям, козацькою відвагою та окликом «Слава Україні!» кидається з недобитками свого відділу на ворога, продирається через його ряди й таким чином рятує від нехибної смерті ці недобитки, котрі пізніше ще довго давались узнаки ворогам, і відходить у Ніжин. Одначе не приходиться йому тут довго сидіти, бо большевики переважаючою силою опановують місто, а він зі своїми людьми втікає в ліси. Звідси робить безнастанні наскоки на ворога, та вкінці, по тяжких боях, виганяє його з міста Ніжина, який задержує в своїх руках до приходу німців» [Чолій І. Пам’яті Осипа М. Твердовського // Герої Крут. Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року (упор. І.Ільєнко). — Дрогобич, 1995. — С. 228].
Армія УНР потребувала вишколених досвідчених кадрів, то ж не дивно, що в березні 1918 р. Осип Твердовський вступає до інструкторської школи в Києві, а по її закінченні одержує призначення до 3-ї пішої дивізії ІІ-го Подільського корпусу в м.Умань, згодом же його скеровують до 12-го пішого Брацлавського полку, який дислокувався в м.Тульчин на Поділлі. Його призначають комендантом інструкторської підстаршинської сотні, де він займається професійним вишколом вояків і, той же час, веде велику національно-виховну роботу, зокрема організовує курси українознавства. У 1918 р., коли було створено Директорію і почався наступ на зайнятий гетьманськими військами Київ, Осип Твердовський під’їжджає до столиці на своєму панцирному поїзді «Помста», який вславився не лише під час боїв проти гетьманських військ, а особливо проти московських окупантів, які навіть визначили високу винагороду за його голову.
Восени 1919 р. він потрапляє до польського полону (Ланцут, Берестя). Після підписання 2 грудня 1919 р. Варшавського договору його звільнили. Він бере участь у наступі польсько-українських військ (в складі армії УНР) у напрямі на Київ, однак більшовицька армія Семена Будьонного відкинула їх до Замостя, під Варшаву. Тим часом польський уряд 12 жовтня 1920 р. уклав перемир’я з більшовиками, поставивши українські війська у важке становище. Після важких боїв Армія УНР 21 листопада 1920 р. перейшла Збруч, на території польської держави її вояків було інтерновано у табори для військовополонених. Осип Твердовський потрапляє у Вадовиці, а потім у Стшалково, звідси тікає в Біловезьку пущу.
Після невдалих спроб перейти ризький кордон і дістатися на Україну, переїжджає до Франції, де працює чорноробом у копальнях та на фабриках. Згодом перебирається до князівства Люксембург, оселяється в м. Єш-Альзет, де бере активну участь у культурно-освітньому й громадському житті української громади, жертвуючи кошти, зароблені важкою фізичною працею, українським організаціям. Тут разом із п.Чубом він створює Відділ ОУН і стає відпоручником Проводу ОУН на князівство Люксембург і суміжні терени Франції. Проте старі бойові рани дають про себе знати, частішають мозкові захворювання, потрібна операція мозку. Вона не вдається і після майже двох тижнів страшних мук, 16 квітня 1930 р., старшина Осип Твердовський помирає. Його поховали у великодну п’ятницю, на міському цвинтарі в м. Єш-Альзет, де сяяв яскравий день у короні сонця і дзвеніли над могилою змерзлі віти весняних сліз. Було багато представників української еміграції та місцевого населення, при схилених національних прапорах виголошували промови та співчуття, що надійшли з усіх усюдів, украсили могилу учасника крутянського бою великою кількістю вінків [Ємельянов В. Лицар крутянського бою // Просвіта. — 1999. – 5 лютого].
Олександр Астаф’єв, м.Київ.