Ігор Фарина. Візії: вибрані рецензії. – Тернопіль: Золота Пектораль. 2019. – 72 с.

 

В живому часі думки перельоти –

відважні свідки вічної турботи

про нуртоплиння буднів безкінечних,

через яке пливуть душі гризоти.

                                   Ігор Фарина

«Візії» – це рецензії, осмислення, особистісне прочитання творів сучасних літераторів: «Роздуми – це потужна і плідна наука для того, хто вміє це намацати і заглибити в собі» (Монтень, «Проби», т. III).

Перше речення: «Пошта принесла нову книгу» (с. 3). Йдеться про «Великі чари маленької книжечки» (Васильчук В. Б., «Останній бій знайденця»). Всіх заслуг і творчого доробку Віктора Васильчука не перелічити – він бо занесений до Енциклопедії сучасної України та до «Золотого фонду нації»… У книжці «йдеться про непростість взаємовідносин між людьми і тваринним світом» (с. 6).

Сприймаємо як аксіому: «Кожен поет намагається вчити або звеселяти… Тільки в знанні – джерело й запорука справжнього вірша» (Горацій). Адже не новина те, що «…геніальне відкриття чи поява мистецьких шедеврів є співпрацею обраних Богом з-поміж смертних і Творцем» (Ольга Слоньовська, «Слід невловимого Протея»). Чи так воно насправді? В поодиноких випадках. Не завжди талант діє в гармонії із законами Бога живого.

Автор рецензій заглиблюється в сутність, вартісність текстів сьогодення, бо ж думки – «відважні свідки вічної турботи» – спонукають до осмислення поезії Людмили Веселої («Між ріками і Богом») у статті «Чуючи молоде дихання», яка створила «словесний портрет людини із зачудованою душею» (с. 9), захоплюється метафорами авторки, в якої  «Музика, що схожа  на зітхання лілей», «Хоча з іншого боку дуже хочеться, аби авторка більше оджерелювала свої рими неологізмами, рідковживаностями, діалектизмами» (с. 11).

Ігор Фарина зізнається, що його «…передусім цікавить національний колорит слова» (с. 12). Книжка (про це і я також писав: «Дольки думок щодення». – У кн.: «Думки й діалоги щоденні». – «Буковинський журнал», Ч. 4 (110), 2018), в якій живе думка, спонукає до осмислення духовного світу людини, оточення, побільшення інтелекту, духовності свого «Я» (Надія Гаврилюк, «Дольки днів»), щоб рефлексії не полишали нас наодинці з пережитим, сьогоденням, а заохочували  до читання серцем, щоб переосмислити прочитане,  наблизившись до розуміння того, «Що нам дає сльоза очисна». Надто довго ми жили чужими стереотипами. Кожна дія, праця мусять принести плід добра, любові… Працюючи для духовного, інтелектуального життя нації, народу, об’єднаного словом рідної мови, можна бути цілісним і незалежним українцем у будь-якому куточку планети, а на своїй землі й у своєму часі – перш за все: «І неозброєним оком помічаєш, що поетичних книг з вглибленням у ріднизну побільшало» (с. 14). Тішить те, що саме до такого висновку прийшов Ігор Фарина у своїх роздумах про поетичну книжку Надії Гаврилюк, яку покійний Петро Сорока назвав поетесою світлого таланту.

«Поет розгойдує надію» – це Петро Гнида («Вірші про все і ніщо»), бо він «… причаровує читачів тяжінням до поетичної справжності» (с. 15). Хоча мене зачепила назва тоненької збірки віршів. Знання, пізнання, ніщо… Мандрую сторінками «Філософії» Марії Фюрст і Юрґена Тринкса: «Знання – це чеснота… Що таке чеснота? Для Сократа… шлях до знання – це шлях до самопізнання. Чому взагалі суще, а не ніщо? Буття і ніщо». Словоблуддя чи «Негатив слововживання? Мабуть, що так. Та поряд з ним є і позитив. “Зело зелене зазеленіло зеленою зеленню зело”». Зазеленіло всіма барвами так, «що й філософія сусідствує. “Бути щасливим отак значить бути самим собою”» (с.18). Десь уже про це читав: «Всі слова уже були чиїмись» (Ліна Костенко), – так і наші слова, думки, хоча щоразу по-іншому і здебільшого про сьогодення сказані.

Далі автор іде «Думною дорогою письменницької душі» і читає мою книжку («Думне слово Богдана Смоляка»): «Виходить, що не все ще так погано у нашому домі, коли, незважаючи про сумні політичні вітри, гарні книги про майстрів слова виходять» (с. 20). Духовне, високохудожнє слово рідною мовою покликане будити людське єство зі сну байдужості й бездіяльності, спонукувати до осмислення свого «Я» у вічному процесі самопізнання й осягнення навколишнього світу: «Здається, що Богдан Дячишин точно підмітив: “Поезія, читана серцем, здатна побільшувати дух людини”» (с. 21). Думки – живі й розумні істоти…

«Потрібне слово знайти нелегко» – стверджує Ігор Фарина, читаючи і роздумуючи над текстами книжки Володимира Кравчука «Сивий жайвір  виспівує пісню». «Сивий жайвір», вітер – не володіємо мистецтвом розмови з пташками, вітром, не розуміємо їхньої мови, не дослухаємося серцем.. Чи відкриють вони  нам таємницю пісні, слова? Слово здатне розбудити приспану побутом людську душу і змусити її трудитися. Однак слово це має бути особливе – наснажене душевним теплом та мудрістю його автора. До письма поет мусить ставитися, як турботливий садівник, кожне слово у нього – наче доглянуте дерево: на своєму підсонні, обтяжене соковитим овочем, – «Кожне дерево казку шепоче» (Богдан Лепкий). Рецензент стверджує, «що автор впевнено ступає на шлях неординарних метафоричності, порівняльності та образності мислення, які допомагають словесному втіленню замислу» (с. 32).

А про що роздумує у своїй книжці «Вдень і вночі» Роман Кухарук? Рецензент стверджує, що в своїх віршах «Шукає поет прихисток босому едельвейсові»: «Почав перечитувати написане, і серце стрепенулося. “Затягнуло Україну сивиною / І тече солений сон озиминою – / легке на зеленому тече”. “Всох виноград, як забута душа буковинця”. “Заболіла раптом Буковина”. “Пливе бог Ра річкою Прут…” (с. 38). Чи знайшов Роман Кухарук прихисток для босого едельвейса – рослини, яка вважається символом мужності й кохання? «Безсумнівно! “Вдень і вночі” переконують. Але літерат не йме  віри. Хоче протоптувати нову стежку. Мо’ще незнана колиба віршованого слова буде затишнішою?» (с. 48).

Пишучи про альманах № 1 жіночої поезії «М’ята», мусимо усвідомити  просту істину, що жінка – це все. І це все, що ми знаємо про неї. Автор сміливо стверджує: «Та не бачу в тому ніякої дивниці» (с. 50) – розмислює ж про «населення» віршів, а не стать авторів. У рецензії з досить інтригуючою назвою «А Бог посміхався, знаючи, що таку сотворив одну» автор знайшов добре слово для кожної поетки «букету» на ім’я: Оксана Мазур, Мар’яна Нейметі, Анна Багряна, Ольга Романишин, Таня-Марія Литвинюк, Адель Станіславська, Тетяна Жаркова, Оксана Сподар, Наталія Левчун, Талка Глід, Власта Власенко, Уляна Дудок, Галина Максимів, Таня П’янкова, Олена Карпенко, Руслана Ніязова, Анна Багряна, Христина Букатчук, Любов Бенедишин, Наталка Янушевич, Ірина Баковецька, Роксана Жаркова, Олеся Міфтахова, Світлана Дідух-Романенко, Анастасія Теплякова, Інеса Доленик, Світлана Луцкова, Олеся Венгринович, Маргарита Гейко, Юлія Бережко-Камінська, Ольга Саліпа, Анна Малігон, Оксана Самара, Ірина Мельник, Оксана Луцишин, Людмила Весела, Іванка Юрків, Лілія Бойко.

Поезія – це не гра слів і римування, а глибинне осмислення думки й почуття, єдність слова і думки, це виховання читача. Думки ж бо живі й розумні істоти, і якщо вони замешкали в альманасі «М’ята», «…то відбулася вдала зустріч з поціновувачами поезії» (с. 56), стверджує Ігор Фарина. А Ігор Павлюк про поезію Тані П’янкової написав так: «Тому закликаю-заклинаю любити-читати, читати-любити те, що жертовно творене з любові і хоче обміну, а не обману…» («Перед-чуття». У кн. Тані П’янкової «Culpa mea…» [Вина моя]).

Про поетичну книжку «Невідворотне» Юлії Бережко-Камінської я свого часу писав таке (фрагмент): «Неможливо цілісно обійняти події, героїв книжки, багатий мисленний і духовний світ поетки – віршів багато, як і думок. Зупинімося думкою над змістом наступних рядків, які торкнулися серця: “Яблуня моєї бабці / Вродила білим наливом спогадів”» (с. 12) («Чисті і високі вібрації поезії Юлії Бережко-Камінської». «Слово Просвіти», № 46 (1046), 14–26 листопада 2019 р.).

Дещо опублікував і про книжку «Шлях до воскресіння» Любов Бенедишин, бо життя у слові – духовне життя: «Дума важчає жива: / Як це світло не згасити? / Як це небо доносити?» – запитує поетка у вірші «Зачаття неба» («Поезія духу і думки». «Буковинський журнал», № 4 (114), 2019).

    Задумався Ігор Фарина над назвою книжки Анни-Віталії Палій «Третій час» у тексті статті «Вслухатися у спів свого серця». Що ж заспівало йому серце? Яка таїна у назві книжки? В анотації авторка пише, що «Йдеться про благодатні зміни духовного оновлення, коли Бог розкриває свої обійми. Своєрідний третій час» (с. 57). Порозмислюймо над цитованим текстом. Час  –  суб’єктивна похідна нашого розуму від реального процесу руху в навколишньому світі. Об’єктивно відтворюючи динаміку руху, розум суб’єктивно зберігає всю інформацію, яка в ньому нагромаджується. Поза розумом немає образів, не існує і часу, але є рух. У Бога все перебуває в русі. Не всякий рух ми можемо побачити, «бо ходимо вірою, а не видінням» (Друге послання ап. Павла до коринтян 5:7). Людська пам’ять фіксує рух, а не час. Якби не було пам’яті – не було б часу. Для Бога не існує часу, бо Він вічний. Для людського розуміння вічності порозмислюймо над текстом: «Нехай же одне це не буде заховане від вас, улюблені, що в Господа один день – немов тисяча років, а тисяча років – немов один день!» (Друге послання ап. Петра 3:8). Та все ж: «На час оглянься добрими очима – усе, що міг, він дав» (Емілі Дікінсон). Чи можна брати до уваги «Своєрідний третій час»? Адже Бог, дбаючи про розвиток особистості, щомиті запрошує нас до спілкування, до роздумів над Його Словом: «Покликуй до Мене – і тобі відповім, і тобі розповім про велике та незрозуміле, чого ти не знаєш!» (Книга Єремії 33:3).

Очевидно, що ми мусимо усвідомлювати залежність від дарунків Бога живого, «нікчемність своїх кроків без Божого осяяння» (с. 57). Читаючи рецензію, неможливо заглибитися в «релігійні рефлексії» поетки. Тож повіримо Ігореві Фарині: «Я тішуся, що в “Третьому часі” є немало вдалостей… Анна-Віталія Палій порадувала різноформ’ям. …вдалими висловлюваннями» (с. 58, 60).

Поринувши у споминальність 1980-их років, Ігор Фарина написав «Окрайці розмислів про життя у місті», бо в ці часи «дивовижно світилася квітка оповідань та повістей Надії Ковалик» (с. 23). Гортаючи сторінки книжки «Зваба», яка побачила світ у 2018 році, рецензент помандрував «у бентежний світ слова знайомої здавен авторки» (с. 23). І це не випадковість, бо правда життя і захоплює, і бентежить. Читаю в анотації до книжки: «Персонажі її творів – звичайні люди, які мріють про кохання, материнство, тихе сімейне вогнище». Розмисли про книжку можна підсумувати кінцевим абзацом рецензії: «…Не ставив перед собою мети охопити у нотатках на берегах книги всі нюансики сприймання. Багато питань, мабуть, залишилося поза увагою. А може, в цьому і полягає чар прози Надії Ковалик? Бо погана книжка розмислів не викличе» (с. 30). Я ж опублікував детальну рецензію на повість «Стіна». Це оповідь про ділову жінку Анну, яка через важкий тілесний і душевний біль повертається до життя після випадкової автомобільної катастрофи: («Стіна не вимовила звуку, але ж і ти нічого не сказала». – «Слово Просвіти», ч. 17—18 (1018), 25 квітня – 8 травня 2019, а також у своїй книжці «Думки й діалоги щоденні»). Мова письма заслуговує похвали. Авторка намагається осмислити життя – таке воно непередбачуване, жорстоке і з надто важким «хрестом» випробувань… Подаю фрагмент закінчення статі. Стіна мовчить: «Переді мною чорна стіна, і я не можу крізь неї пробитися…» (с. 337), але ж і Анна нічого їй не сказала. Життя продовжується, і та «стіна», яка попереду, мусить бути подолана. Син Лесик – його щастя, коли хтось думає про нього, молиться за нього і поєднаний з його серцем невидимою духовною ниткою життя. Невидима духовна сила поєднана з життям сина, в ній – вічність людини, в ній – енергія, яка допоможе здолати «стіну», і вона заговорить. Мандрівка думкою серця триває – дорога ж терниста…

Вміти відчути написане – це Ігор Фарина про рецензію Тетяни Дігай на книжку Олега Смоляка «Вербне голосіння», бо й він схвально відгукнувся про  неї в статті «Тихе слово у повняві гамірні» (с. 62–64). Саме тихе слово: промовляє про сільські мотиви життя, бесідує з містом і спогадами про творчих людей Тернополя. Дещо читав Олега Смоляка в часописах. Щоб читач доторкнувся думкою серця до слова письменника, науковця – запрошую до прочитання фрагмента з повісті «Мишковицька любов»: «Його роздуми розвіяв спів жайворонка, що долинув з високості неба і ніби на флейті-пікколо виконував надскладні фіоритури, що ледь-ледь прослуховувалися, й треба було напружити слух, щоб насолоджуватися цією мелодією. Ці звуки разом із сонячним промінням розтікалися по зеленій парчі поля і відлунювали цвіркунами аж у долах» («Золота Пектораль», 1 (45), 2019).

«Вказування шляху до віри» – це про книжку Петра Шкраб’юка «Пробудились  серед ночі». Про що ж ця книжка з такою загадковою назвою? Людина поставила себе у центр Всесвіту і вважає, що все слугує їй і обертається навколо неї як єдино можливого центру. Ми ж – пилинка пилинки і живемо момент моменту в цьому незбагненному, нескінченному світі. Якщо й існує десь його кінець, то за ним – початок:

Усе на світі – таїна,

Яку повік збагнути годі:

Планета, Всесвіт – і весна,

Яка у серці і в природі.

Петро Шкраб’юк,

  «Над простором і часом»

Віра – це цілісний комплекс наших знань і розуміння не бачених очима об’єктів; це те, що неможливо цілісно сприйняти за допомогою наших п’яти органів сприйняття навколишнього світу, до кінця зрозуміти й осмислити: «Автор розповідає про шукання дороги до Бога і її розуміння різними людьми на суворих вітрищах часу… у 248-сторінковій книзі використав майже 600 імен і понад 300 географічних назв» (с. 68, 69). Ігор Фарина стверджує, що він зумів описати тільки краплинки думок, і «вони не передають у всій повноті» (с. 69) «дихання» цієї книжки.

Стиль книжки «Візії» строгий, автор має великий досвід праці зі словом. Тож нехай добротне слово Ігора Фарини буде допомогою для тих, хто шукає потрібну книжку, свою книжку, написану для вдумливого читача рецензій. Сенс буття людини – плекання особистого інтелекту, духовності у процесі осягнення форми (лат. – краси) життя з Богом. Читаймо книги, роздумуймо над ними, споглядаймо багатство довкілля, впиваймося його красою – іншого способу пошуку істини, пізнання мудрості й духовного вдосконалення світ не знайшов…

БОГДАН ДЯЧИШИН, член НСПУ, доктор філософії, доцент, м. Львів.

.

Богдан Дячишин

Богдан Дячишин

Leave a Reply

Your email address will not be published.