Палинський В. Час творити. Есеї про поетів, прозаїків, митців. Львів: Апріорі. 2019. – 524 с.

1.Насамперед

Люблю перечитувати книги з есеями інших письмаків. І чогось дивовижного у цьому не бачу. Бо, як на мене, такі видання виконують двоєдине завдання. По-перше, з автором-поводирем мандруєш у внутрішнє дивовижжя чи бодай привідкриваєш невидимі двері до нього. По-друге, знайомство з друком додає усвідомлення непростості того, хто взявся вести тебе у подорожі. Зрозуміло, що це – контекстові відчуття. Але саме вони стовбичать наді мною, коли сприйняття углиблюється у «Час творити» Віктора Палинського.
Чи не тому, що есеїстові вдалося впоратися з цією двоїною? Він привів мене до відкритої закритості і повелів уважно дивитися на знайдену ним золоту середину. А сам попрошкував далі. Така вже, мабуть, доля, у літерата. І нема на це ніякої ради.

2. Життєписне

Такий витвір поліграфії міг з’явитися тільки у Львові. Та не думайте, що у тілі відгукувача заграла кров галицького патріота й він, сам згадав, що колись студіював у княжому місті майже водночас з есеїстом. Інша причина. Майже всі тексти розповідають про творчих львів’ян (винятки зроблено хіба що для Євгена Барана з Івано-Франківська, Станіслава Бондаренка і Василя Куйбіди з Києва, Мирослава Лазарука з Чернівців та Богдана Мельничука з Тернополя) й написав усе це львів’янин. Не тільки за місцем проживання, а й за духом. Такий собі львівський погляд на творчість.
Можливо, і є тут якась регіональність. А, може, ні. Радше перед усіма постає україноцентричність. І в цьому таїна.
Гадаю, що так і має бути. Виходячи з того, що Віктор Палинський народився у вересні 1956-ого у Зимній Воді коло Львова. Закінчив філфак Франкового вишу. Член Національної спілки письменників України. Автор багатьох книг поезії та прози, численних публікацій у періодиці. Лауреат низки престижних премій. Мешкає і працює у Львові.
Тепер говорить, що настав «Час творити». Непогамовне промовляння загальнолюдського? Чи вони не говорять укупі і ловець слів тільки прислухається до цих голосів, по-своєму висновковуючи?

3. Поліграфічне

Я ще не починав свого знайомства з текстами (не було коли і ошатний томик чекав своєї пори), а автор у телефонній розмові поцікавився моєю думкою про поліграфічне оформлення видання.
Мусив сказати, що вона зі смаком продумана у дизайнерському плані. Оформлювачка Віра Гринець вдало використала для обкладинки живопис Любомира Медвідя. Позитивну роль відіграла і акуратна ламінація твердої обкладинки… Можна, очевидно, зачіпати й інші аспекти, але не буду. Лишень констатую той факт, що раніше письменники майже не переймалися цим, а нині інтерес прокинувся. І це тішить… «Час творити» підтверджує.

4. Настроєве

Та не тільки поліграфія агітує за видання. Бо й тексти – теж. І не зважаю на те, що чимало з них раніше читав у газетах та журналах. Зібрані під однією палітуркою, вони діють на уяву ще магічніше.
Мене зацікавив й інший факт. Свого часу теж писав рецензії і на книги Ігоря Гургули, Олеся Дяка, Богдана Мельничука, Богдана Смоляка… Чи співпали наші оцінки, хоч кожен має свої підходи? Чи, може, йому вдалося підмітити те, чого я не угледів? І з білою заздрістю у душі ловив себе на тому, що другого більше.

5. Поетичне

Зобов’язаний написати так, бо перед мною розділ «Про поетів», у якому маємо розмисли про доробок Оксани Бігун, Станіслава Бондаренка, Ганни Вівчар, Олександра Гордона, Ігоря Гургули, Володимира Карачинцева… А ще ж існують роздумування про Василя Куйбіду, Мирослава Лазарука, Оксану Лозову, Марію Людкевич. Втішно, що автор вмістив свої нотатки про Лесю Павлів, Ігоря Павлюка, Марту Починайко, Богдана Смоляка, Богдана Чепурка і Романа Лубківського…
Про кожен есей можна чимало казати. Але не ставлю перед собою такого завдання. Згадаю лише про найочевидніше. Помітно, що книгу написав поет. Лише людина з віршомисленням спроможна побачити цікавинки.
«Автор не заграє з модною нині «зміненою свідомістю», хоча подекуди візуалізує твір, зміщуючи перший план від змісту до відверто сюрреалістичного зображення». (З есею про Олеся Дяка).
«Його ліричний суб’єкт зворушливо простий і щасливий. І в цьому – його сила. Життя для нього – не миттєвість між двома точками-нічками. Здається, він й не знає темности». (З есею про Ігоря Павлюка.)
«Відчай від самотності та глибоких розчарувань-ран, безсилля перед страхом, безоднь, нехіть впоратися з химеріями Босха, з людинопримарами Мунка, деформаціями часопростору Далі зумовили авторську відчайдушність впустити потоки підсвідомості, не конче дбаючи про окремішність метафори чи вишуканість художньої мови. Можливо фройдівський плин тут самочинно розкрив нам поетову справжність». (З есею про Богдана Чепурка).
… Вглиблююся у тексти. І здається, що опинився серед віршарів, й дивлюся на них очима рецензента-поета. А, можливо, бачу і себе. Загадковість, якої не хочеться позбутися.

6. Прозове

Дивність не відпускає мене зі свого полону і тоді, коли читаю розмисли Віктора Палинського про прозаїків. Чи не тому, що у них теж знаходжу неперебутності.
«За Борхесом «мова логіки належить дню і пильнуванню; мова міфу – ночі, дитинству та осяганням сну», « В І. Гургули мова Дня і Ночі – єдиний потік, що зміїться «крізь горбисто-скелястий ланшафт незникомості» (З есею про Ігоря Гургулу).
«Вона (Н.М.) свято вірить у свої ідеї. Й одна з них – безконечність розміреної плинності часу, а саме неперервна струмина часу особистісного. Це авторку надихай й гармонізує її природу». (З есею про Надію Мориквас)
«Він неквапно пише свої твори так, ніби лише для себе, але вони далекі від легкописання, явно – без комерційної нахрапистості; без наївних сподівань на налаштованість на свою, хоч і, можливо, не так численного, читальника». (З есе про Богдана Смоляка.)
«А скільки таких цікавинок-спостережинок існує у розмислах про Олександра Гордона, Юрія Коваля, Любомира Медвідя, Юрія Николишина, Володимира Радовського, Василя Рябчука, Ларису Федорів, Марію Якубовську, Ярослава Павлюка. А все тому, що есеїст (так мені здається) тонко і точно підмітив те, що досі було поза увагою.

7. Мистецьке

Власне, ця властивість письма Віктора Палинського кидається у вічі, коли читаєш його есеї про художників і акторів.
«Майже медативна внутрішня авторська зосередженість, унікальне відчуття колірної впевненості середовища, проникнення в безконечні розмаїття відтінкових нюансів та здатність доторку до гри колірних рефлексів – саме вони, як на мене, дозволяють художнику рухатися шляхом невичерпних і разом з тим, дуже конкретних мистецьких відкриттів» (З есе про Ореста Білоуса.)
«Мистецтво має сенс лише тоді, коли у серці відкривається любов». (З есею про Роксоляну Прийму-Таміолоу).
«Акторство – заняття «приречених». Маючи задатки від природи, вже від самого народження потроху зближаєшся до цієї професії. Тобто, по суті, вибору немає.
…Акторство з тобою – завжди, а й – всюди». (З есею про Григорія Шумейка).
… Гарна орнаментика мислення. І доповнюють її розмисли про Михайла Барабаша, Бориса Дроботюка, Володимира Стасенка, Ростислава Шмагала, Любомира Яремчука, Романа Яціва. Спроба проникнути у мистецькі свідомості імпонує.

8. Виняткове

Отже, маємо книгу про постать літературно-мистецького Львова. Але видання з винятками. Тобто з розповідями про не львівських письменників. Якщо, звісно, думати про місце їхнього теперішнього проживання.
Але всі вони пов’язані невидимими узами з княжим містом. Скажімо, Євген Баран, Мирослав Лазарук і Богдан Мельничук свого часу тут вчилися. А Василь Куйбіда навіть був мером. Окремішно стоїть Станіслав Бондаренко. Але й про нього не скажеш, що він – чужак для літературного Львова. Нерідко бував тут, газетяруючи у столичних виданнях. Презентував свої книги. І львівськість (нехай непрямо) флюїдить у їхніх текстах. Очевидно, що це збагнув й Віктор Палинський.

9. Майбутнє

Воно лишень прозирає за цією книгою. Бо думаю про уже написані й оприлюднені есеї. А ще ж щось неодмінно створиться. Принаймні так подумалося, коли почув від мого візаві про Володимира Лиса і Надію Гуменюк.
… Буде нова книга про літературно-мистецьке життя?
А чому б і ні?

Ігор Фарина,
член НСПУ
м. Шумськ на Тернопіллі

Leave a Reply

Your email address will not be published.