Паращук Сергій. Один голос: вірші з філософського щоденника. – Чернівці: Місто, 2016. – 191 с.»; «Паращук Сергій. День і ніч: Вірші із філософського щоденника. – Чернівці: Місто, 2017. – 200 с.»

«Література має бути доброю, трансформовуватись у молитву, кликати до Всевишнього, який її саме такою і задумав, інакше це – розмови із Князем цього світу», – записав аз грішний недавно у своєму щоденнику, дивлячись на те, що коїться у гуманітарній сфері України, яка стає не те що не гуманною, а токсично злою настільки, що хочеться покинути її і піти в монастир…
Одні письменники перебувають у глибокій депресії, інші у протилежній крайності – в агресії до всіх і всього. Адекватних, духовно-душевно, світоглядно врівноважених все менше й менше.
І тому коли знаходиш-вимолюєш таких, то сприймаєш радісно – як оазис води в пустелі, нехай не святої, не мінеральної, але простої доброї джерельної води…
Якраз у цей драматичний, навіть трагікомічний, час, апріорі підтверджуючи сакральну істину, що нічого випадкового у сфері духу не буває, потрапляють мені до рук дві книги невідомого мені до цього моменту автора – Сергія Паращука: «Один голос: вірші з філософського щоденника. – Чернівці: Місто, 2016. – 191 с.»; «День і ніч: Вірші із філософського щоденника. – Чернівці: Місто, 2017. – 200 с.» із відповідними анотаціями: «Нова книга українського поета і філософа Сергія Паращука називається символічно . «Один голос» – це голос у віки»; «Нова книга українського поета і філософа Сергія Паращука має назву із підтекстом. «День і ніч» – це боротьба білого і чорного, світла і темряви. Світло переможе, – упевнений автор».
На звороті обкладинок книг фотографія інтелігентного чоловіка з галстуком і коротка біографічна довідка, з якої дізнаємося, що Сергій Олександрович народився 25 березня 1958 року в селі Шулівці Хотинського району Чернівецької області, що є членом Національної спілки письменників України, автором десяти поетичних і прозових книг, лауреатом обласної літературної премії імені Дмитра Загула…
У «Літературній Україні» бачу замітку авторства Івана Драча про нашого героя «Повіяло поезією», де Іван Федорович зокрема пише: «Шановна редакціє! Мені потрапили до рук вірші Сергія Паращука. Свого часу я вже вітав його музу після Ірини Жиленко та Миколи Жулинського. Поезії його дивовижно прості – інколи навіть здаються банальними. Справа в тому, що вони не дуже в контексті української традиції. На мене дихнуло від них старокитайськими віршами, японськими хоку і танка. Але ж повіяло поезією, а не пимованим димом. Бажаю успіху. Іван Драч, поет».
Інтуїтивно відчуваю, що етика та естетика гармонійно сусідять у матриці життє- та текстотворчості творчості пана Сергія, що для сучасного читача також неабияка екзистенціальна знахідка.
І якщо аз грішний скажу, що розповідати про вірші, аналізувати їх – невдячне заняття, то буду банальним, бо деякі люди й мене запитують, навіщо пишу вірші, адже Тарас Шевченко вже є, а грошей за вірші нині не заробиш… Відповідаю, що пишу, бо мені так хочеться…
Хочу поділитися милою радістю від тихої філософської лірики поета-затворника, але не відлюдника, навіть прорекламувати її, якщо хочете, адже радість співчитання не менша від радості співтоворчості і на якихось енергетичних рівнях навіть дифузує із нею…
Із задоволенням перечитав рецензії на творчість Сергія Паращука, написані іншими, зокрема статтю Ярослава Мельничука «Враження від нових книг Сергія Паращука» у газеті «Слово Просвіти» за 26 грудня 2014 року, який, зокрема, зазначає: «Для цієї людини — скромної, тихої, часто позбавленої широкого кола спілкування через хвороби і неможливість приїздити до культурних центрів, світ окреслюється творчістю і природою, родиною і читанням… Сергієві колись, ще у студентські роки на філологічному факультеті Чернівецького університету, дуже пощастило зустріти близьку душу — кохану дружину Ганну-Галину, родом із Івано-Франківщини. Її невисока постать, віддані світлі очі, добрі руки, м’яка мова, — усе надихає і допомагає в житті, побуті й у виданні книг. Саме Галя, переписавши округлим учительським почерком у новий зошит Сергієві вірші, невтомно торує дорогу і до редакторів, і у чернівецьке видавництво «Місто», з яким співпрацює поет. Із подружжям живе мама Сергієва — також його підтримка і порадниця», даючи ємну біографічну характеристику авторові, що дає нам задзеркальну атмосферу власне його письменницької творчості, стає золотим ключиком для відкриття змісту, форми, транскрипції тропів та самого стилю текстів «сільського філософа», про що й у післямові до книги «Один голос» «Педагогіка творчості Сергія Паращука» пише і Василь Васканин: «Сьогодення вимагає від літератора особливих якостей, реактивних швидкостей, віртуальних асоціацій, миттєвої зосередженості, комп′ютерного способу зібрати, осмислити і проаналізувати інформацію»; «Лише важка хвороба не пустила його в далекі мандри, де б він міг дістати вселенного епічного дихання, щоб підтвердити думку легендарного Каденюка. Розумнішаймо!»

Тому, апелюючи до свого земляка – космонавта Леоніда Каденюка, поет-філософ і філософ-поет каже:

Моя Україна
Не в шароварах
І вишиванці,
А в космічному
Скафандрі
З українським
Орнаментом.

І це світоглядне мотто не лише книги віршів-афоризмів, яка «побудована дуже демократично, по-філософськи мудро і педагогічно вірно своєю доступністю до читача, точним вибором побудови фрази, логічним наголосом, високим літературним стилем і професійністю редакції» (читаємо у тій же післямові Василя Васканина), але й свідчення діапазону мислення тихого лірика-філософа, лірика-психолога, просто лірика Сергія Паращука, тематичну палітру вищеназваних книг якого (та й, чує моє серце, усієї його творчості) можна означити так: духовні нотки, тема небесної і земної батьківщин…
При усій свідомій акцентуації на змістові своїх творів:

* * *
На
Душі
Небесно, –

інколи автор дозволяє собі формальні ігри на кшталт:

* * *
Я – Музи Кант,
Слів музикант.

* * *
Сьогодні
Культура –
Культуристи.

Люблю читати такі вірші-афоризми, ніби вірші-заготовки до чогось більшого, епічнішого… бо де не відкриєш книгу, – скрізь добре…

При усій формальній «танкувості», «хокувості», «верлібровці» в поета трапляються майже класичні строфи на кшталт:

* * *
Вірші, віршики, приходьте,
Мене не минайте,
Бо без вас у серці – холод,
Весну мені дайте.

* * *
Я посміхаюся
Крізь сльози,
Цвіту я
Крізь морози.

УВЕЧЕРІ
Так тішать
Жаб′ячі хори,
Немов не від землі,
А ізгори.

ЛЮДИ
У неділю віншували,
А в п′ятницю розіп′яли.

Але більшість текстів пана Сергія отакі – афористично-художні:

* * *
Міф – це не брехня,
А викревлена
Правда.

* * *
Світле
Запаморочення
Віршем

* * *
Золоті
Крапелини
Людяності

Естетично (та й етично, бо вірю авторові як ненав′язливому педагогові) насолоджуюся цими максимами, адже афоризм, як пожартував хтось із класиків – це добре відредагований роман…

Навіть, здавалось би, банальні,істини-максими огранюються автором добрим світлом ліризму – і кровно лягають на людське серце:

* * *
Що тут посієш,
Те у вічності
Пожнеш.

* * *
Справжнє мистецтво
Повинно нести
Добро і красу

Трапляються суспільно-політичні мотиви, хоча для філософа-поета вони радше винятки, ніж тенденція:

* * *
Не може буть
Щасливою людина,
Коли в біді
Увесь народ.

МАЙДАНІВЕЦЬ
Кров на обличчі.
За що і навіщо?
Тут треба стріляти,
А в мене лиш вірші.

Значно більше, що закономірно, релігійних контекстів, підтекстів, надтекстів, як-от:

* * *
У мене нема такої
Людини, щоб я
бажав їй згоріти
У пеклі, а собі
Жити вічно.
Такої людини
У мене нема.

* * *
Бог є, хоча б тому,
Що є життя, кохання
І поезія.

* * *
Віра
Повинна
Бути
Розумною.

МОЇ ПРОМЕНІ
Без мами і Галі
У цім «темнім царстві»
Я не вижив би.

ІЗ МОЛИТВИ
Господи, тобі спасибі,
Що на небі ти єси,
За шматок
Щоденний хліба
І за розкоші краси.

Виокремлюємо у цих книгах тексти про літературу та її героїв:

* * *
І за мене Тичина
Відсидів по президіях,
Наче відсидів
У в′язниці.

М.ЖУЛИНСЬКИЙ
Поет
Поезієзнавства.

* * *
Іноді приходиться
Жертвувати
Формою заради
Змісту.

* * *
Самотньо Києву
Без
Ірини Жиленко.

* * *
Драчеве небо
Наді мною,
А я росту, росту.
Росту.

* * *
Стоїть епоха з Інтернетом
І нехтує Поетом.
Поет залишиться навік,
Епоха ж спалахне і – фіть!

Психофілософські мотиви, серед яких:

* * *

Я пишу про Істину
І про себе.

* * *
У
Горах
Мені
Тісно.

* * *
Війна –
Це
Найбільше
Безглуздя.

* * *
Життя – це фронт,
Не усмішка Джоконд.

* * *
Виділення
Енергія –
Це
Біль.

* * *
Треба кардинально
Міняти всю
Філософію людства.

При всьому фундаменталізмі у виборі тем та ідей, ангажованих автором, прикметною родзинкою, прянощами кулінарії його творчої кухні є добрий гумор, із яким особливо «смачно» літературним гурманом і «простим» читачам:

* * *
У головах – каша,
При чому – не наша.

* * *
Кому показує
Старий Ейнштейн
Свого язика?

Цікаво читати і передмову Михайла Шундрія «Насолода від прочитаного» до книги «День і ніч», який пише, що рідні і любі серцю Шилівці Сергій Паращук називає пупом Землі… А творчість його «неповторна своєю мікролаконічністю», а «вірші і мініатюри є всякі, на різні смаки і вподобання: сумні і гіркі, веселі і ласкаві, повчальні і мудрі», що «благословляв і оцінював його творчість сам Олесь Гончар».
Дійсно, Сергій Паращук із тих авторів-хуторян, який подорожує в себе, а не у зовнішній світ… Не суєтиться, що дуже важливо у мистецтві.
Такий життєстиль мене все більше приваблює, бо й сам так хочу жити…

* * *

Космос
Тужить
За
Людиною, –

Читаю у навмання відкритій книзі «День і ніч», в якій разом із течією із тихої глибоководної ріки відчуваю дзвінкі потоки енергій викличного молодечого максималізму – як у ранніх збірках цитованого вже Івана Драча із формальними ознаками лірики, скажімо, Ісікави Такубоку…

* * *
Я хочу
Дати сонце
Людям
В руки.

* * *
Всі живуть для себе –
Я живу для всіх.

Хоча, знову ж таки, порівнювати тексти, життєтексти чи навіть портрети поетів – справа невдячна і кульгава.

Тому якщо й робити якийсь компаративний аналіз, то лише того самого поета із ним самим: вчорашнього із сьогоднішнім, пробуючи проектувати його майбутнє, навіть знаходячи «користі ради» якісь «очяпятки», недоліки, як-от, приміром, мені не зрозуміло, навіщо пан Сергій так не акцентовано ламає фрази у своїх текстах:

* * *
Червоного дуже
Мало у природі –
Кров і квіти.
Але це основне.

Тут «мало» явно хоче бути у рядку із «дуже»…

Або ж деякі вірші-афоризми поета здаються занадто банальними:

* * *
Людина повинна
Бути удвох.
Половинка яблука
Гниє.

* * *
Рани
І
Зорі.

Хоча, як відомо, про смаки не сперечаються.
Тим більше, якщо радісно сприймаєш картину чи людину загалом, то нема сенсу прискіпуватись до якихось плямок на них, бо вони можуть бути родинками…
Більшість віршів Сергія Паращука без назв, але серед нечисленних заголовків: «Банальний вірш», «Із молитви», «Щастя», «Пісня для мами», «Псалом», «Після смерті», «Мрія про оточення»…
Сприймаю їх як окремі вірші, екзистенційні маркери Логосу поета, якого відкрив для себе і пропоную відкрити читачам.

Ігор Павлюк

.

SAMSUNG CAMERA PICTURES

Leave a Reply

Your email address will not be published.