Жанрова непередбачуваність творчості Ігоря Павлюка авторові цих рядків добре відома: тут і винайдення нового літературного виду – “проезії”, тут і активне видавниче освоєння літпросторів Заходу і Сходу, тут і широка географія реальних мандрівок – від США до Пакистану (хіба що на Марс іще не літав, але хтозна, мо’, й туди проляже колись його шлях: поети – вони “такі”).

Опублікований минулоріч філософський роман “Вирощування алмазів” викликав жвавий резонас в українському літсередовищі, й переконливо підтвердив, що “великі форми” письменника не лякають, і в майбутньому варто сподіватися нових кроків у цьому напрямі. І все ж, коли Ігор, котрий от-от мав відсвяткувати полудень віку, повідомив мені, що у “Дзвоні” готується до друку його роман у віршах “Паломник”, це прозвучало майже несподіванкою, й лише згодом, по хвилині роздумів на тему, як поет дійшов “до життя такого”, прийшли одразу дві думки – “Наважився нарешті!” й “Я знав, що він рано чи пізно прийде до цього!”
Традиція віршованого роману – дуже давня, набагато давніша, аніж ми звикли думати. Якось, розмовляючи з іншим відомим українським поетом, прозаїком, критиком (а до того ще й музикантом) Олександром Клименком, почув від нього доволі парадоксальну думку, що першими творами у цьому жанрі могли бути… Гомерові поеми “Одіссея” та “Іліада”. Парадокси парадоксами, а от чим, скажімо, не підпадає під це визначення біблійна Книга Йова (адже поетичні книги Старого Заповіту написані своєрідним верлібром, і саме так їх перекладав Митрополит Іларіон)? А Чосерові “Кентерберійські оповідки” – чим не роман у віршованих новелах? Тож іще питання, ким вважати Джорджа Гордона Байрона (“Дон-Жуан”) та Олександра Пушкіна (“Євгеній Онєгін”) – першовідкривачами жанру чи продовжувачами прадавніх традицій, якими у ХХ ст. стали також Іван Багряний (“Скелька”), Максим Рильський (“Марина”), Володимир Сосюра (“Червоногвардієць”), Леонід Первомайський (“Молодість брата”), Олександр Підсуха (“Поліська трилогія”), Ліна Костенко (“Маруся Чурай”), Володимир Бровченко (“Як Мамай до Канади їздив”) та ін. Нинішній вік теж довів живучість і неабиякі перспективи цього жанру – варто згадати хоча б романи “Мама Марія” Григорія Лютого та “Сарматка” Олега Бермана. Тепер цей список гідно поповнює й “Паломник” Ігоря Павлюка.
Як відомо, паломництвом або прощею називають мандрівки віруючих людей до святих місць (скажімо, до Єрусалима у християн, Мекки і Медіни у мусульман, окрім того, є й знакові місця локального значення). Куди ж пролягає шлях героя Павлюкового роману? Вперше читач знайомиться з ним у потязі, який везе вчорашнього випускника до Санкт-Петер… ні, даруйте, ще Ленінграда – адже надворі, судячи з усього, 1984-й рік, а отже, всі виноградники на місці й відчувається явно догорбачовська “алковольниця”):

В “буфетах” смачно рюмсали й пили –
За “все святе” і за “савєтську владу”.

У потязі хлопчина знайомиться із воїнами-афганцями:

В купе сусідськім обмивали орден –
Ці хлопці із афганської війни,
Ну майже що ровесники для мене.
Незвично тільки: сиві пацани…
А я ж іще рум’яний і зелений.

Як гільзи, порожніли “бутилькú”.
Мов кулі, цілувалися хвилини.
В одного хлопця не було руки…
Та він мені налив:
“За батьківщину!”.

І як мені ото не причастись
Уперше у житті моїм прозорім?..
– За бать…
– Братуха!
Ти держись, держись, –
Підтримав побратим його суворий.

І от, нарешті, місто на Неві, “стольний град Петра”… Це вже потім, із плину літ і досвіду, зрине в поета безліч асоціацій щодо неоднозначної, нерідко трагічної “карми” північної Пальміри, що переслідує її, либонь, із часу заснування. Зрештою, натяки на те, що подібні роздуми мучили не одне покоління мислячих людей, можна знайти навіть у рядках Олександра Пушкіна. Скажімо, якщо в “Полтаві” (1828), звучить “осанна” Петрові І і як монархові, й як полководцеві – імператор зображений мужнім, сміливим, рішучим (“Он весь, как Божия гроза”) і водночас шляхетним, то в написаному п’ять років згодом “Мідному вершнику” (1833), Пушкін свідомо чи несвідомо виступає проти посмертної ідеалізації особи монарха – на тлі захоплення “Петра твореньем” вимальовується постать “кумира на бронзовом коне” (одразу спадає на думку біблійне: “Не сотвори собі кумира”), а у вуста головного героя Євгенія – до речі, божевільного (чи не з цензурних часом міркувань?) – вкладено не те, щоб прокляття, але явний докір померлому цареві за те, що той заснував місто в місцях, вразливих щодо повеней, одна з яких забрала життя його коханої. Апокаліптичний образ “Мідного Вершника”, що разом із конем сходить із п’єдесталу і як привид мчить нічним Петербургом, “пускаючись в галоп побідний” і “вже штурмує небо”, принаймні тричі озвався згодом у іншого, реального Євгена – Маланюка, – у вірші “Не збрехала…”, циклах “Полин” (1925) та “Антистрофи” (1953).
Нашому героєві на час початку роману був доступний, либонь, лише Пушкін зі згаданими поемами й, зрозуміло, Шевченко з гротесковим описом Петербурга уві “Сні” (чекати на вітчизняне видання творів Маланюка доведеться ще років вісім). Чимало що запам’яталося зі шкільного курсу історії. Він іще не наважується аналізувати засвоєне, та обравши стезю поета й розуміючи, що для цього, окрім версифікаційної майстерності потрібне й глибоке проникнення у життєві реалії, вміння відчувати чужий біль як власний, нотує побачене й почуте у придбаний на вокзалі тоненький зошит:

Я слухав і писав
У зошит, що купив за дві копійки,
Про все.
Кругом, здавалось, чудеса:
І запах шпал, і дві вокзальні бійки,
Дівочі очі в нашому купе
Якісь такі… як мрія, нетутешні.
Тож серцем пам’ятаю дотепер
Її “прощай”… розсипані черешні
На той нічний, нічийний, злий перон,
Де ліхтарі в метеликах наївних,
І скрегіт гальм, і «Госпаді, баронь!»,
І крик блатний, і пісня Чураївни…

Та не в Літінститут стелиться дорога юного віршника – той у Москві, а в Пітері він має вступати до військового навчального закладу (в реальності так і було – Ігор став курсантом Ленінградського вищого військового інженерно-будівельного училища):

Я став курсантом.
Я шукав своїх.
Мені усе романтикою пахло…

Та не лише романтикою зустріла юнака північна Пальміра. Саме там прийшло до нього пронизливе відчуття Батьківщини, сплеск високої печалі, яку звуть ностальгією (“Я плакав за вітчизною по нóчах”). Чи розумів хлопчина, що для нього починається нелегкий процес ініціації – посвячення чи то в поети, чи у волхви-характерники (на трансцендентному, надсвідомому рівні ці поняття майже ідентичні – згадаймо віщого Бояна)? Тоді ще, мабуть, ні, але перший щабель був подоланий саме там, коли майбутній митець збагнув:

…смерті не боюсь…
Зі Шляху би Чумацького не збочити.

Наскільки автобіографічним є роман Павлюка? Як на мене, в історії літератури просто не існує творів, які б не були хоч до якоїсь міри автобіографічними. Уже ледь не штампом став вислів славетного француза Гюстава Флобера: “Емма – це я”, – як і історія про те, що, описуючи передсмертні муки мадам Боварі, він фізично відчував усі симптоми отруєння миш’яком. “Паломник” – твір, майже суціль особистісний: постать героя максимально наближена до постаті автора й часто невіддільна від нього (це раз у раз підкреслюється викладом сюжету від першої особи – та й автор не заперечує проти трактування твору як автобіографічного). І тому, щоб зрозуміти всі змістові лінії твору, потрібно читати й інші твори письменника, зокрема його прозовий роман “Вирощування алмазів”, де теж багато перегуків із життєвими перипетіями, в які потряпляв Ігор у часи, описувані в “Паломнику”. Курсантські будні, опис порядків у дисбаті, куди потрапляє один із героїв “Вирощування алмазів” (і “альтер-еґо” письменника – Остап Шаблій, – так чи інакше, “лягає” на розділи “Пітер далі…” і особливо “Тайгу” в “Паломнику”. Те, що у прозовому творі окреслювалося, хоча й доволі яскравими, зримими, але все ж таки штрихами на тлі детального опису діяльності Науково-дослідного центру Лоа (цікавих відсилаю до згаданого вище роману), у “Паломнику” виливається в докладну розповідь про становлення юнака як поета і про його непростий вибір, який, зрештою, дорого йому коштував:

Поезія росла в мені, росла…
Це ж – музика, написана словами…
То мала присмак диму зі ствола,
То наче з Того світу голос мами.

Я захлинавсь від ритмів і світів,
Які, мов струм, проходили крізь мене.
Ходити строєм більше не хотів,
В собі зачувши ніжне і шалене.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А старомодні віршики мої
Вже друкували милі райгазетки.
То ж до сих пір я ніжно вдячний їм
Перед Новим Законом, перед Ветхим…

Тоді різниць для мене не було –
Де друкуватись…
Нині знов так само…
Печалилось за коренем крило,
По ночах серце плакало до мами.
Ініціації тривали… Попереду на молодого волиняка чигали нові випробування:

Писалося крилато-корінне
Між цими-от світами віковими.

“Нехай мене ця чаша обмине”.

Не обминула…
Крильми золотими
Послала у Сибір через хребет
Уральських гір –
Шляхами птиць і предків…

Тому що я… “укрáінскій поет,
Бандьора врєдний”.

У “сибірській” частині роману Ігор Павлюк робить акцент не так на моторошних буднях заслання (хоч і там можна прочитати про “холоди”, про “злих небес березову кору”, “сечевидний чай із ретробака”, “серце”, що готується “до леза”, “розіп’яту судьбу” тощо), як на внутрішньому світі героя-поета в процесі жорсткого відшліфовування його душі, і в цьому плані перегук “Паломника” з “Вирощуванням алмазів” більш аніж очевидний – аж до повторення чільного образу:

В цих краях вирощують алмаз
Зі сльози, із магми, із росини.
Тут гнилої затхлості нема,
Лиш метали, від морозу сині.

У посмертних масках по воді
Бродять духи в’язнів споконвічних:
На руках кайдани золоті,
В льодяних очах зоріють свічі.

Десь отут діди мої і я
Біля них багульником весняним.
Хоч душа десь там, у кураях…
Ностальгійно.
Вітряно.
Боянно.

І ще один цікавий штрих і можлива паралель – цього разу з Байроновим “Шильйонським в’язнем” (1816). Герой поеми класика британської та світової літератури – визначний учений і громадський діяч ХVІ ст. у Швейцарії Франсуа Бонівар провів шість літ в ув’язненні у Шильйонському замку. А коли нарешті цього достойника було звільнено, він далеко не однозначно сприйняв, здавалось би, очікувану волю. Ось останній розділ у перекладі Павла Грабовського:

Чи день, чи місяць був, чи рік –
Я забував допевний лік,
Не мав надії, що зроню
З очей залеглу порошню.
Аж чую – люди увійшли
До мене – волю принесли.
Я не питав куди – давно
Мені це стало все одно,
Розпуку вивчивсь я любить.
Година ретязі1 розбить,
Тюрми позбутись… а вона,
Моя домівка і труна,
Мені оселею була,
Де стільки літ душа жила…
Мене відірвуть від кутка,
Де був я другом павука,
На мишеняток позирав,
Що промінь бавитись збирав…
Хіба у мене менш чуття?
Докупи ми несли життя;
Я був владикою між їх;
Убити – стало б сил моїх
Аж ні: закинуті в нору,
Ми жить привикли у миру,
Тягучі ретязі тюрми
(Так час панує над людьми)
Я щирим жалем спом’янув2,
На волю вийшов і зітхнув.

В оригіналі – “I regain’d my freedom with a sigh” (дослівно: “Я з зітханням здобув волю”; у Василя Жуковського: “Я о тюрьме своей вздохнул”). Герой “Паломника” так само залишає Сибір, що завдав йому стільки прикрощів, “із болем”, як землю, на якій у найтяжчу хвилину життя (це вже знов “Вирощування алмазів” згадалося) осяянням-посвяченням прийшло до нього – либонь, учорашнього атеїста, – усвідомлення Буття Бога. Це ще не була глибока Віра, але вже був крок у напрямку Шляху до Його пізнання. Зрештою, це розуміє і сам герой, коли згадує:

Я купався в ріках тут дзвінких,
Мов христився…

Оповідь у романі ведеться на трьох рівнях. Перший із них – це монолог героя. Другий – його внутрішній голос, який нечасто, але доречно “вклинюється” в розповідь, доповнюючи її. В цих ліричних відступах і пітерська “Пивна”, й просякнуті дивною містикою вулиці Львова (він – же “Сінгапур” з “Вирощування алмазів”), де минула “богемна молодість” (але не молодість душі) поета, сповнюються для нього новим значенням і символікою. І, нарешті, третій – голос літописця, в якому вже відчувається мислення “не хлопчика, а мужа”, людини, котра пройшла “вогонь, воду і мідні труби” і здатна не лише емоційно відтворити пережиті події, а й дати їм грунтовний аналіз.
Докладно описує поет процес повернення героя – символічним є епізод на Ваганьківському цвинтарі у Москві, де юнак разом із “незнайомим побратимом” (який несподіваний оксиморон, і при цьому він не суперечить логіці – адже духовне братання можливе навіть між людьми, котрі вперше чують один про одного, але дивляться й думають в одному напрямі!). Цей хлопець, як і герой, любить поезію Сергія Єсеніна й Володимира Висоцького (“Сєргєя й Валодьку”), чиї останки спочивають там же таки на Ваганьковому, а душі, можливо, ширяють у небесах, як побачені побратимами голуби. Герой вражений великою кількістю квітів серед могильних каменів, квітів “яких ніхто не садив”, і ще більше впевнюється в тому, наскільки важка, а часом і небезпечна стезя істинного співця у його стосунках із суспільством і владою:

Ніби квітами впали поети,
Яких убили.
Ніби каменем стали убивці.
Такий закон.

Суворий поетичний “клімат” тайгових епізодів відчутно теплішає, коли Ігор Павлюк пише про свій рідний Окорськ:

На душі було хвойно:
Колюче, пахучо і тонко.
Мов шинеля моя –
На Волині лежали поля.
І чекала мене, наче мама,
Старенька іконка.
І стрічали мене –
Ніби зáмок свого короля.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Йшов до предків… на цвинтар.
Там радився з мамою, дідом…
Заболіла трава.
Золотіли сніги на хрестах.
Знов приходили вірші –
Мої ненароджені діти –
Як молитва язичеська
На скров’янілих вустах.

Дзвінкозоряні крила
Ставали корінням,
А коріння наге
Стало крильми моїми.
Отак.

Ще не воїн…
Поет.
Хто й весною душею осінній.
І самотній, мов Бог,
На веселі вселюдські свята.

Така смілива паралель людини із Всевишнім може навіть видатися виявом гордині, але все стає на свої місця, коли згадати рядки з найпершої книги Біблії: “І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх” (Буття, 1: 27). У цій урочій фразі два ключових моменти – “створив” і “на образ Божий”. Якщо Бог-Творець створив людину “на Свій образ”, то й жити людина має також за образом і подобою Господньою – себто бути творцем власного світу і власної долі. На превеликий жаль, чимало людей живуть нині за образом і подобою аж ніяк не Божою, й куштують плоди далеко не з Древа Життя, а з того, що знаходиться у віданні іншого персонажа Книги Буття, котрий спровокував вигнання Адама і Єви з Раю (читай: прирік на загибель і руйнацію першу цивілізацію людей, життя яких базувалося на доцільності, творенні та природовідповідності). Солодкі на перших порах, ці плоди згубно впливають на розум людини, сіючи в нього богозневажні (хоча й прикриті релігійним фундаменталізмом та вирваними з контексту цитатами зі Святого Письма) за своєю суттю сентенції на кшталт “людина – комашка”, “людина нічого не може”, “від Долі не втечеш” (в останній фразі, до речі, свідомо було “стерто” слово “творення”). Поет у Ігоря Павлюка перебуває у стані перманентного іспиту, а по суті – низки ініціацій, кожна з яких становить новий щабель духовного зростання людини-творця. Перед читачем проходять картини поступового “відтавання” героя після пережитого, і водночас нових кроків у процесі Творення, становлення його як журналіста (“Район”, “Львів”), мандрів світами (за переказами, геніальний Сааді, якого Дмитро Кедрін в одному зі своїх чудових віршів назвав “блистательным”, себто осяйним, 30 років учився, 30 – мандрував і лише потому взявся за перо, лишивши прийдешнім поколінням неповторний “Гюлістан”), похмурі реалії сучасності (“Майданне”, “Смутне”, “Війна”). Образ паломника, пілігрима, прочанина раз у раз зринає в романі, письменник ніби підводить читача до запитання, а до кого, власне, йде герой на прощу? І коли воно, врешті, пролунає, настає час для відповіді:

Не в простір вже, не в час мандрую я.
Тепер мандрую більше, глибше в себе.
Тут друг і ворог, і моя сім’я,
Моє солоне рукотворне небо.

І сніг. І цвіт. І дерево сухе.
Скандали.
Кандали…
Усе на купу
І ностальгійний юності махер,
І запах прабабусиного супу.

Той перший зайчик сонячний в траві,
Кохання перше, перший поцілунок.
Все суєта.
Важливо – ми живі.
Важливо, що готові стати лунами.

Шлях від себе до… себе? Одразу спадають на думку “заповідь Дельфійського оракула” – Γνῶθι σεαυτόν (“Пізнай себе самого”), приписуваний спартанцеві Хілону її розширений варіант – “Пізнай самого себе і ти пізнаєш Богів (у монотеїзмі – Бога) і Всесвіт”, – та слова Григорія Сковороди з “Наркіса”: “Ти сон істинної твоєї людини”. Власне й Наркіс (Нарцис з античного міфу, який нібито закохався у власне відображення у воді й помер від цієї любові) був для великого українського Мислителя уособленням не самозамилування, а якраз самопізнання, “пробудження зі сну про себе до себе істинного”. Звісно, таке пробудження дається нелегко, болісно, це теж випробування-ініціація, Революція Духу, в горнилі якої й народжуються щира молитва та справжня поезія. Сам поет у передмові до “Паломника” висловився про це гранично чітко:
“Творення цього роману припало на переломний період зміни мого світогляду: метафізичного (коли моїми кумирами були поети, а література – змістом, сенсом, формою існування) – на релігійний…
Кістка духу під хрестом долі ламається межово, космічно боляче.
Зростається повільно.
Але біль – то голос Всевишнього.
Тому ріст – це втеча від болю.
Рядки цього роману – шрами на хребті мого духу, який змінював напрямок дихання: з горизонтального – на вертикальний”.
Ігор Павлюк назвав свій твір романом-медитацією у віршах і в тій же таки передмові визначив його як душевну й духовну підготовку до справжньої молитви. Мені можуть заперечити – мовляв, що може бути спільного між християнською молитвою і східною медитацією, мета якої – досягнення зміненого стану свідомості. А поміж тим християнство зродилося як релігія теж на Сході, й молитва тільки тоді молитва, коли вона –медитація, й медитація тільки тоді медитація, коли вона – молитва. Зрештою, що є ісихазм, як не медитативна практика християн? Приступаючи до молитовного діяння, вірянин повинен увійти в особливий, небуденний стан свідомості, коли жодні суєтні думки й помисли не мають влади над ним – тільки воєдину злитий із ритмом власного серця ритм Ісусової молитви утверджує вертикаль “людина – Бог”. Саме цей стан – якщо відкинути фундаменталістську зацикленість на спеціальних догматичних термінах, – і можна назвати християнською медитацією.
Інший вид “передмолитовної” чи молитовної (як-от 50-й Давидів псалом) медитації – щира сповідь і каяття у гріхах перед Всевишнім (“сокрушення серця”). Розповідь героя “Паломника” про своє життя якраз і витримана в тоні сповіді – з тією ж граничною відвертістю, що теж може мимоволі асоціюватися з монологами Мцирі зі славнозвісної лермонтовської поеми чи згаданого вже Бонівара з “Шильйонського в’язня”. Це визнає і сам автор:

Жив, як умів…
У віршах сповідавсь.
Пісенний лад тому в моєї долі.

Тут, щоправда, може виникнути питання: якщо сповідь – справа суто двох (людини, яка сповідається, й Бога), чи доречно виносити її на люди, роблячи доступною для інших (в конкретному випадку – читачів роману)? Хоч як дивно, але відповідь на це питання напрошується цілком позитивна, ба навіть підтверджена Новим Заповітом Біблії, де вряди-годи допускається і сповідь людини перед людиною. Так, наприклад у Соборному посланні святого апостола Якова (5: 16) читаємо: “…признавайтесь один перед одним у своїх прогріхах, і моліться один за одного, щоб вам уздоровитись”. А у святого апостола Павла в Першому посланні до Коринтян (3: 16) – “Чи не знаєте ви, що ви Божий храм, і Дух Божий у вас пробуває?” Незле згадати (“Усе досліджуючи, тримайтеся доброго!” – 1 Сол., 5: 21), навіть переконання духоборців, що в кожній людині Ісус Христос повинен зачатися, народитися, зростати, навчатися, страждати, померти, воскреснути й вознестися. Тому така відвертість героя перед читачем не суперечить його покаянню перед Богом – адже саме Йому адресовано найсокровенніше:

Моя душа була також сліпа,
Аж доки я за Богом не заплакав.

Криваві сльози падали у ніч.
Життя було – як сон в безсонні ночі.
І висоту знайшовши в глибині,
Я в неї вскочив.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
.
Оце й усе.
Паломник вдома вже.
Я відпочину – і новий змережу.
Подалі від політик, соц-мереж,
Пліток і “друзів”, що за нами стежать.

Поближче до колиски й колоска,
До хмарки храму, білого, як вовна.

Паломника згадайте Павлюка.
Я знав його…
Душа була жертовна.

Про образне розмаїття роману можна писати окрему статтю. Пригадаймо – із самого початку:

Я світ спіймав.
Не знав, куди нести.
Поніс в поети…

А далі – Нева, як “холодна тінь Дніпра”, і Уральські гори, схожі на хребет “сумного динозавра”, й натільний хрест, “беззахисно гарячий”… У горлі героя пересихає, “як в тайзі”, а вітер стає гнучким, “мов алюміній”. Або оксиморони:

Із раю плаче ангельська труба.
Сміється з пекла
Голос батьківщини.

Не цурається поет і неологізмів (“пеклорай”, “смолевельможний”, “ретробак”, “прадощик”, “варено-попкорновий” тощо – набагато більшу кількість навів у своїй рецензії Петро Сорока). Трапляються, однак, вряди-годи й кальки (“кандали́”), і нетипові наголоси (“по нóчах”, “коли вірші́ писав багатотомні”), хоч у тому ж таки розділі маємо й правильну форму (“у ві́́ршах сповідавсь”). Дискусійним може видатися питання про “шаблезубого лева”, оскільки звичним стало пов’язувати цей епітет з аналогічними тиграми (багатьом далося взнаки дитяче знайомство з казками Олександра Волкова), а проте сучасні зоологи дійшли висновку, що смілодони, махайродуси та інші вимерлі представники шаблезубих котячих (є, до речі, чутки про зустрічі з поодинокими живими особинами в Африці) були ближчими до сучасних левів, аніж тигрів. Тож і такий образ має право на існування.
…Роман, отже, написано. Опубліковано. Є перші відгуки. Чи вдастся обійти “цензуру” – цього разу не політичну, а “економічну” (це коли замість колишніх “антирадянщини”, “літературщини”, “формалізму” і т. д., на написане тим чи іншим автором чіпляють наличку “неформат”) і побачити твір, виданий окремою книгою? Хотілося б…

Ігор ОЛЬШЕВСЬКИЙ
м. Луцьк

Leave a Reply

Your email address will not be published.