Сучасного студента мало чим можна зацікавити. Зустрічі з письменниками, як правило, відбуваються під час навчальних занять і регламентуються «дзвінком з пари» – молодь тихенько встає і замріяно виходить, відбувши культурно-просвітницьку повинність. Що зробимо?! Такий час – час нечитання, недумання, час ґаджетів, анімації, розваг, час збайдужіння до серйозної літератури, час фальшивих цінностей.

Тому, добровільно переповнена актова зала Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника на презентації творчості поета – це щось безпрецедентне. Але й поет особливий – цьогорічний лауреат Шевченківської премії, засновник і директор знакового видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» – Іван Малкович.
Як кожен гуцул, а Іван Малкович народився в с.Нижній Березів Косівського району, він – мудрий і розважливий, але, як кожен, хто має справу з дитячою літературою, – дотепний і безпосередній. Ці риси просто заворожували слухачів, тримали в зацікавленій напрузі протягом майже двох годин. Пан Іван згадав своє дитинство, навчання грі на скрипці, роки, проведені в Івано-Франківському музичному училищі імені Дениса Січинського, улюблених викладачів. З особливою теплотою відгукнувся про свого вуйка – відомого краєзнавця Петра Арсенича, сестричку Людмилу Малкович – поетесу, випускницю нашого філологічного факультету, яка, на жаль, дочасно пішла в кращі світи. «Улюблений викладач моєї сестрички!» – захоплено вигукнув письменник, вітаючись із професором Миколою Петровичем Лесюком. Подякував Іван Малкович і Голові Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України – Євгену Барану, який написав передмову до Люсіної книжечки поезій…
Студенти запитували. Багато запитували. Про початок видавничої діяльності (це ж потрібно мати неабияку відвагу, щоб розпочати книговидання в буремні 90-ті, ще й заснувати не будь-що, задля заробітку, а саме – українське видавництво дитячої літератури, та ще й в такому місті, як Київ, що не сприймає нічого, крім мови нашого давнього ворога і окупанта, неприязно ставиться до всього українського. Тут потрібно особливо подякувати Івану Малковичу за його патріотичну стійкість і, звісно, за якісні книжки, які просто – поза конкуренцією!); цікавились значенням кохання в житті і творчості поета (тут пан Іван дуже гарно відповів словами Івана Франка: «Тричі мені являлася любов!»); була розповідь і про синів – Тараса і Гордія – батькову гордість. Слухаючи, якою теплотою наповнюється голос письменника, при згадці про дітей, розумієш, що саме завдяки цим двом хлопчикам, завдяки батьківській любові до них, можливо, і виникло таке чудо в царині книговидання, як «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»…
А команда цього видавництва – письменники, художники, фахівці з комп’ютерних технологій – дійсно творять дива! Чого тільки вартує електронна версія славнозвісної «Снігової королеви» Г.-Х. Андерсена, проілюстрована українським художником Владиславом Єрком! Активовані на планшеті, малюнки оживають, розмовляють, змінюють одяг, рухаються. Від тепла вашої долоні з’являється Кай, а маленькою монеткою можете прошкрябати віконце і там з’явиться Снігова королева. Зазирніть у дзеркало, яке тримають тролі, і побачите, як спотворюється ваше зображення – це ж саме те дзеркало! Чи не так?! А якщо трошки потрусите планшетом, то можете натрусити собі трохи снігу. Тицьніть пальчиком на будь-яке слово в тексті і приємний голос читатиме Вам казку саме з того місця… Присутні в залі мали можливість і побачити, і почути всі ці дива.
Звісно, з особливою насолодою слухали поезію Івана Малковича – ніжну, меланхолійну, як мелодія для скрипки; місцями тужливу, подекуди пустотливу, стрибаючу на одній ніжці, з пританцьовуванням. В ній свій неповторний затишно-ялинковий, карпатський світ, теплий і запашний, де батьки, проводжаючи дитину в далеку дорогу, стають святими з гуцульської ікони на склі. Навіть якщо ти не любиш вірші, в рядках Івана Малковича ти душею відчуєш її Величність – Поезію!
Як перша книжка видавництва почалася Ангелом, так я хочу закінчити свою розповідь рядками Поета:
Краєм світу, уночі,
при Господній при свічі
хтось бреде собі самотньо
із янголом на плечі.

Йде в ніде, в невороття,
йде лелійно, як дитя,
і жене його у спину
сірий маятник життя, —

щоб не вештав уночі
при Господній при свічі,
щоб по світі не тинявся
із янголом на плечі.

Віє вітер вировий,
виє Ірод моровий,
маятник все дужче бухка,
стогне янгол ледь живий…

А він йде і йде, хоча
вже й не дихає свіча,
лиш вуста дрижать гарячі:
янголе, не впадь з плеча.

Дай, Боже, українському Слову такого Ангела на плече !

Світлана Бреславська
04.05.2017

Leave a Reply

Your email address will not be published.