Невідомо, яку остаточну назву дав би своєму творові Іван Корсак. Ті шістнадцять коротких розділів, котрі він устиг написати, очевидно, мали просто робочу назву, яка ще могла б змінитися. Так часто буває в авторів – у процесі роботи над текстом вони перебирають чимало варіантів того, як його «охрестити».

Корсак завжди прагнув, щоб у назві його твору було концептуально наголошено особливості матеріалу, що послужив основою для твору й щоб там проступало його інформаційне «експозе» (наприклад, «Тиха правда Модеста Левицького», «Перстень Ганни Барвінок», «Борозна в чужому полі», «Вибух у пустелі», «Запізніле кохання Миклухо-Маклая»)
Не знаю, як було раніше, але відколи знаю його, працював він надзвичайно інтенсивно. Він так багато поклав собі за мету, в нього напоготові були численні сюжети й персоналії з національної історії, що про них він збирався розповісти в своїх романах. Книжка історичних нарисів «Імена твої, Україно» (вона мала б бути обов’язковою лектурою для позакласного читання в школі!) сприймається як його своєрідна творча заявка на майбутнє. Значну частину з неї він художньо освоїв (до вже згаданих попереду романів треба назвати «Капелан армії УНР, «Корона Юрія II, «Завойовник Європи», «Отаман Чайка», «Мисливці за маревом», «Діти Яфета», «Немиричів ключ», «На розстаннях долі», «За серпанком, загадковим серпанком»). Справді вражає цей корпус текстів, ця портретна галерея яскравих особистостей із пантеону нашого народу.
Ще тільки написавши роман «Тиха правда Модеста Левицького», Корсак розповідав мені про своє зацікавлення сестрою Левицького Софією – талановитою мисткинею, що жила в Парижі. Можливо саме вона повела автора до свого оточення, де бачимо Архипенка, Бойчука, Грищенка, Соню Делоне, Софію Налепинську. Надзвичайно цікавий український острів у французькому світі. Зіркові мистецькі імена . Напродив несподівані повороти людських доль. Розумію Корсакове захоплення цим – новим у його літературній біографії – матеріалом.
На жаль, йому не судилося дописати цей твір. Лишилися тільки його вводини в унікальний біографічний матеріал. Тільки перші ланки сюжету, котрий, судячи з усього, мав широко розгалужуватися. Але навіть у такому вигляді цей текст дуже цікавий, фактографічно насичений. І, виходячи саме з того, пропоную його увазі читачів.

Михайло Слабошпицький

Роман ОА

Скіфська баба озвалася раптом могильним голосом.
Десь з її кам’яного нутра, з обпеченої шпарким полуденним сонцем і обвітреної шорсткими вітрами статури долинав той глухуватий гугнявий голос, який увібрав у себе звуки прадавніх пісків під суховіями і гомін водночас давно неіснуючих, вимерлих, зниклих з лиця земного поселень, первісну пісню, що відійшла так недалеко від щемкого виття невідомого звіра в місячну ніч, і так само гул кривавого бою, в якому в одне змішалися зойки смертельно поранених і побідний клич переможців; той дивний голос скіфської баби перекочувався та відлунював, і від цього відлуння у вечірніх напівсутінках ставало Олександрові моторошно; так може долинати з пітьми далеких і непізнаних тисячоліть нерозгадана, таємнича загроза. Скіфська статуя, що стояла в подвір’ї університету Святого Володимира, відколи він себе пам’ятає, ще ніколи не видавалася таким жахіттям. В дитинстві він з однолітками, бувало, вилазив тій бабі навіть на голову, вечорами, як витворювалася вона несподівано злою й загрозливою, шпурляв у цей витвір далеких віків каменюччям: статуя невідомих скіфів, звісно, мовчки терпіла всі ті витівки, знущання та кпини.
Невідь чому в нього на спині десь узялися дрібні і холодні краплини, які, відразливо лоскочучи, побігли попід сорочкою. Він не міг сам собі пояснити, чому ця кам’яна статура невидимими хвилями випромінювала зараз тривогу і навіть жах.
Щойно Олександр, щомоці притримуючи, аби не хряпнути, зачинив за собою двері їх дому по важкій, вперше в житті такій їдкій та колючій розмові з батьком Порфиром Архипенком.
-Батьку, я їду вчитися у Париж, – мовив Олександр якомога буденно і байдуже, зовсім так, якби на сусідньому ринку збирався купити якого там овоча або курочку в приміської селянки.
-Тобі мало було науки тут, в мистецькій студії Сергія Світославського, – батька заскочило оте синове, він сперш тільки рота розкрив, наче позіхнути зібрався, а по тому його аж пересмикнуло, мов ненароком торкнувся оголеного дрота під струмом.
-Та,- тільки рукою змахнув Олександр, як на човні буває замість весла гребти долонею пробують.-То прекрасна людина, і талант неабиякий, от тільки напрям живопису ще печерний…
-І московське училище живопису тобі не до шмиги. Витурили і тут, і там…
Олександр скривився, як від гіркої таблетки, що без води силувався ковтнути і вона застрягла в горлянці:
-Не витурили, сам покинув…Нащо тратити час і гроші на віджилий академізм, давно вже мохами й лишайниками вкритий.
-А в твоєму Парижі – печене, варене й так шматками?- батько понад силу тамував роздратування, тільки сили, відчувалося, вже на денці лишилося.
В сина з того засвітилися очі:
-Там свіжі вітри, батьку, Там застояне і прокисле вони враз видувають.
Раптом старший Архипенко круто розвернувся і, показавши рукою на крісло, своїм професорським тоном, як винуватому в чомусь студентові, наказав:
-Сідай!
Вони сиділи за столом очі в очі, вдавшись до випробування, хто першим погляд не витримає, і жоден не кліпнув, тільки батько першим почав:
-Ти хоч тямиш, на яку стезю ступаєш? То гра випадковостей, твій живопис і архітектура, доки здобудеш ім’я – і чи здобудеш іще?!- то покладеш на полицю зуби. То рівна картярству справа…
Ще син спробував було відсваритися:
-Карти в руки досі не брав і вже не візьму.
Обличчя старшого від хвилювання розчервонілося, мов на шпаркому морозі, з серця він навіть заїкатися злегка почав:
-У-удача в цій справі така ж, як виграш у карти ма-а-єтку… Творча людина найнещасніша, до неї нещиро підлещуватимуться, навіть даруватимуть славу, за яку зажадають плати душевним неспокоєм і нерідко стражданням; митця на лукавих словах вельми цінують, та насправді незмінно віддячать безпросвітніми злиднями: ти будеш голодним у-усе життя, і діти твої світитимуть голодними оченятами, і жінка такого врешті покине…
Олександр не витримав і не вельми чемно розсміявся просто в очі:
-Не надякуватися за такі щедрі пророцтва.
-Можеш смішки-пересмішки та витріщки не продавати. Ліпше мій фах здобувай – хоч не вельми то замашний шмат хліба, та на добру скибину і шкварку до неї стачить.
-Батьку мій дорогесенький… Я гадав, що в твоєму віці вже є розуміння: лише хлібного кусня і шкварки людині замало. Бо, на щастя, існує химера, яку творчістю кличуть.
З обурення старший Архипенко аж на спинку стільця відкинувся.
-Ех ти, пуцьвірінок, який щойно на світ заявився… Де вже більше творчості потребується, як не в моєму фахові, у механіці, в інженерії теперішній. Люди ж ледве-ледве осідлали машини, все лише починається, все, що потребує неймовірної вигадки, фантазії, творчості… Я би міг описати чудеса і дива прийдешні не згірш фантаста-письменника.
-Батьку, то моє життя, – стиха відказав Олександр.
Старший Архипенко довго мовчав, похиливши голову, як прощаються із покійником, а врешті по незнаних синові роздумах, так само тихо докинув:
-І ще… Ти ж знаєш, що наша сім’я не належить до багатіїв. Тож як хочеш конче іти такою дорогою, то маєш розуміти, що не завше у мене буде змога якимось більшим грошем помогти.
-Я раду собі маю сам давати.
-Ідеш проти батьківської волі – іди. Але пам’ятай, що притча про блудного сина в житті рідко повторюється.
-Ви немов виганяєте мене з дому… Не треба, я й сам піду,- вирвалося в Олександра супроти власної волі, вирвалося те, про що шкодуватиме потім не раз, і ніяковітиме, і картатиме себе; він різко піднявся з-за столу і прожогом вискочив на подвір’я.
…У присмерку скіфська баба, поставлена в університетському дворику невідь ким і невідь коли, видавалася Олександру ожилою, яка здолати здужала тисячоліття, і то не протяжний гугнявий гудок прокотився від паровоза на залізниці, а з утроби цієї прадавньої примітивної статуї долинає напіввиття, напівскарга на багатовікові немощі, а ще немов тривожне попередження йому, якого знала змалечку і про щось хотіла застерегти.
Нова хвиля страху нараз охопила Олександра: а що коли віща правда у батькових словах? І доля мистця лише на позірний погляд завидна? Насправді ти обираєш голодні дитячі очі, зневаження дружини, обираєш вимощену злиднями і невдачами долю, зверхність і презирство оточення: сказано ж, без долі й по гриби не ходять…
Але водночас із страхом десь усередку у грудях піднімався і ріс їжакуватий спротив: ні, він має ту каверзну долю чіпко схопити за петельки, струснути ось цими пальцями, жадібними до пензля і олівця, трясонути так, що ніколи вона про послух не забуватиме; гей, ану хто кого?

2. Софія
Щастя, несміло всміхаючись, зазирало в вікно Софії.
У вікно її непоказного помешкання зазирав Монпарнас – богемний, як завше веселий, що не поступиться тими веселощами «червоному млинові» Мулен Руж, щастя з незмінною діркою у кишені, але сподіваннями куди вищими витвору Гюстава Ейфеля, з барвистими вулицями, розцяткованими в різні епохи будівлями, перехожими різних рас і народностей та кольором шкіри, в одязі розмаїтому, то строкатому і різнобарвному, то перістому чи однотонному, улюблений квартал мисливців за удачею з країв сусідніх і зовсім неблизьких, доволі екзотичних нерідко, звідки люд прибував у мистецьку столицю в пошуках фортуни й світового визнання; Монпарнас яскраво-зелений по юній весні і занудно-сірий пізньої осені, сірий кольором, тільки не духом…
Нещастю в вікно Софії не потребувалося зазирати.
Нещастя самочинно поселилося тут.
Воно звило кубельце в душі недавньої київської художниці Софії Левицької, безцеремонно й нахабно штовхаючись ліктями, відвоювало собі з половину місця: невдале заміжжя за невиправним п’яницею лікарем Юстином Маниловським і невдовзі розлучення, залишена в Києві по тому шлюбові душевно хвора донька… Біль не валіза, його не можна вдома забути, загубити в дорозі чи просто викинути на смітник.
І все ж паризьке життя закручувало у свій вир, що не втомлювався клекотати всеньким днем і цілонічно нерідко, бо з ніччю день тут залюбки мінявся місцями, клекотав, змущуючи забувати бодай на якийсь час материнське страждання: навчання в школі Еколь де Боз-Ар сперш захоплювало, потім настало несподіване розчарування. Старосвітська живописна манера менше її цікавила, зате в бунтівників їй чувся цілковито свіжий подих, в Рауля Дюфі, Оттона Фрієза, Андре Лота, Жана Маршана… От той капосний Жан, що не раз очима приклеїться, він же молодший, видається, років на дев’ять… І так клеївся він та клеївся, доки вони й долі свої не пов’язали.
Клекоче, вирує денно і нощно невгомонний, трішки сумбурний Париж.
Але хай життя там собі клекоче, а художник має чим більше часу залишатися наодинці з мольбертом; і це стає для Софії несхибним правилом.
Її картини охоче беруть в Салон незалежних та Осінній салон. Суворі критики вирізняють почерк Софії. Вандервіль про перші роботи писатиме: «Незважаючи на вплив молодого французького живопису, зокрема, фовістів, вона завше лишається сама собою, слов‘янкою, дуже обдарованою, особливо у декоративному малюнкові». Софія менше всього зважала на кинуте через губу якимось Луначарським, чиє писання при нагоді їй інколи передавали: «Например, Левицкая. Ее нарочито безграмотная живопись, чудовищная по рисунку, грязная по краскам, не смешит: она сердит, потому что вы чувствуете самодовольство в этих уродливых бессмысленных полотнах; что же такое, что уродливо?- это-то и хорошо…»
Куди більше гірчило Софії, що художники з рідних теренів чомусь зустрічаються рідко, спілкуються між собою мало. Тож як в Салоні незадежних зустріла Михайла Бойчука з Олександром Архипенком, то взялася висварювати їх насамперш:
-Гей ви, хуторяни, чого товариства цураєтеся, певне, піч селянську з дому привезли і вже тут, у Парижі, вилежуєтеся?
Покірно голову похилив Бойчук:
-Не сваріть нас, ласкава пані. Ліпш привітати дозвольте: ми досі не відали, що ви поєднали долю з Жаном Маршаном.
-Два художники в одному домі, мабуть, забагато, – насмішкуватий Архипенко не втратив нагоди злегка позбиткуватися. –До ревнивості звичайної може додатися творча – проблема в квадраті.
-Нема зовсім проблеми, -в тон відказувала Софія.-Жан зранку пише картину, а я куховарю. Потім вгадуємо, що в кого вийшло. Знаєте, інколи вдається вгадати…
Слово за словом, обмінюючись думками про виставлені роботи, і між Бойчуком та Архипенком суперечка нараз спалахнула:
-Не можна ламати світ на друзки, на лінії розкладати, -Бойчук, очевидячки, цілився в Архипенкових друзів,-Я зі своїми колегами зійшовся на думці, що одним із вершинних в нашому ділі було візантійське мистецтво і Київської Русі.
Архипенко спохмурів.
-Я бачив картини твого «Відродження візантійського мистецтва». Не ображайся, Михайле… Твої друзі-візантиністи виставили свої ікони і думають, що досить лиш зберегти естетичні форми візантійських часів. А про внутрішній світ забули, бо тільки йому завдячують роботи тої епохи, роботи, які здобули безсмертя.
От вже ті чоловічиська, подумалося Софії, в чужому місті, в чужому краї ліпше б гадали, як в помочі стати одне одному -замість чубитися та пнутися власну правоту бодай на йоту вивищити… Вона ще раніше бачила, як між Бойчуком та Архипенком з‘явилася тріщина, мов на льоду в передвесняні тижні, з часом більшала і в лиху пору та житєйська каламутна вода, гадалося, може і зовсім порвати усе та понести, вируючи. Хіба вони здатні будуть тоді помогти один одному бодай на макове зерня?
-Та годі вам. – не стерпіла Софія.-А то ще посваритеся.
-І справді, – якось надто поспішно вимовив Бойчук і нараз щось згадав:
-Не читайте більш неосвічених шалапутів на зразок Луначарського…
Але Бойчука перебив Архипенко:
-З того неосвіченого ще зроблять колись міністра освіти. Постать якраз для Росії.
-Не читайте різних там Луначарських,- вів настирно Бойчук.- Натомість, я певен, ви ще не бачили нової рецензії Гійома Аполінера.
І він подав свіже число видання із підкресленими червоним олівцем рядками: «Виступ пані Левицької є одним з кращих… Вона зберегла індивідуальність, а почуття, що оживляє полотно «Село», є широким, немов хоровий спів селян її країни»…
…Вже видавалося, що та половинка душі, де щастя замешкало, кріпне і силою наливається, та ось від матері Софія листа розпечатала, як повернулася із салону. А там, крім іншого, гіркі вельми рядки: «…вчора Ользі знову зле стало, сперш кричала, не пам’ятаючись, аж піна з рота пішла, а тоді тарілкою борщу на кота пожбурила».
Опинилася ти, подумала про себе Софія, як на воді поміж двох берегів: на одному щастя митця, а на другому материнський обов’язок.
Та нікому ще не вдалося в той самий час на обох берегах бувати.
Розвіяти мрію художника, немов полову за вітром, не хочеться: лише одне життя в людини – не купиш іншого, не позичиш… . І донька теж не винна, що батько її напивався до безпам’ятства, стріляв з рушниці у небо, лементуючи, «Я губернатор!», не винувата, що хворою і нещасною пустили її у цей світ…
Тож де той мудрець, що тут на підказку розумну багатий?

3. Бій з Генріхом Бойчука
Вони стояли один перед одним, наче два готові до бою півні.
Як два півні, в яких із злості взаємної аж настовбурчилось пір‘я на шиї, заціпенілі незмигно, але готові в будь-яку мить високо підскочити і, залопотівши крилами, поцілити дзьобом у тім‘я ненависному ворогові, мало того, ще й дерти немилосердно кігтями, розпанахуючи живе до крові, бити так, щоб аж пух летів вусібіч, клювати, дерти й топтати доти, доки супротивник, втягнувши заюшену голову в шию, не зникне ганебно з поля битви або, повержений, ше тріпнувши кілька разів, замертво ляже в придорожню пилюгу.
Художник Михайло Бойчук і брат художниці Софії Сегно Генріх, вже відомий доволі забіяка, стояли один перед одним і готові були роздражненими півнями не на жарт зчепитися.
Дві Софії, художниці й подруги Сегно та Налепинська, стояли осторонь, налякано лиш очима кліпаючи, не здатні зарадити бодай чимось розлюченим чоловікам.
-Зійди з очей, – врешті до Михайла озвався Генріх, мовби так довго стояв наїжачений задля двох цих коротких слів.
Бойчуку, видавалось, лінь було навіть озватися, хіба крутнув головою, мов замерз та здригнувся.
-І ти, сестро, теж нівроку,- круто розвернувся Генріх до Софії, що прийшовши ледь-ледь до тями, пробувала запобігливо зазирнути братові в вічі.
-Ліпш не чіпай мене, – прошелестіла у відповідь збілілими, висхлими враз вустами.
… «Нині я ступив на паризьку землю,»- писатиме Бойчук своєму меценатові митрополитолві Шептицькому по Віденській, Краківській і Мюнхенській академіях мистецтв. І вже небавом Михайло виставляється в паризькому Осінньому салоні, а замешкає в мебльованих кімнатах на вулиці Кампань-Прем‘єр: кімнати там як кімнати, зате навпроти, двері в двері, милі сусідки. Молоді художниці-польки із знаних аристократичних родин Софія Сегно, Софія Налепинська і Софія Бодуен де Куртене одна одної гарніші. Вони самі не зчулися, як Михайло і Софія Сегно покохали одне одного, і те почуття засяяло яскравіше сузір‘їв Ван Гогівської «Зоряної ночі»…Але відблиски тих зірок не лишилися, дякуючи добрим людям, непоміченими і в родині Сегно: Боже, їх Софійка зустрічається з простолюдином, до того ж українцем, як можливе таке?
І в Париж негайно пришелестів Генріх Сегно.
-Як ти могла? –низонув Генріх злим оком, мов швайкою, все ще знічену і розгублену сестру.- Як ти могла забути родину, свій край і віру?
Переляк, хоч повільно, але сходив з сестриного обличчя, наче невидима ворожка яйцем його викачувала, і вже не було в ньому того первісного страху перед братом та його негаданою появою, і погляд не такий насторожений та запобігливий:
-Нічого я не забула. І забувати не маю наміру. Але я Михайла…
Вона несподівано для себе навіть затнулась на слові, яке десятки разів вимовляла Михайлові, слові солодкому і терпкому, що все життя празниковим творило і всією веселкою переливалося.
-А хіба то не ти в хор української громади разом з ним бігала? Забуваючи свою, чужої навчалася пісні?- Генріх закипав, червоніло лице, об яке хоч креши сірника.
-Облиш її.- вперше прорізався голос в Михайла, хрипкуватий злегка чи то від тамованого хвилювання, чи ще відгомін чувся простуди недавньої. «Боже, жахнувся Бойчук, – як тільки сімейна чи родинна любов, на позірний погляд обидві шановані, як можуть викривити, покалічити і в прірву якусь скинути чиєсь життя…Я ж люблю Софію і за талант, і за красу, недарма ж Ганя Налепинська про неї казала, що в ній є щось від рафаелівської Мадонни, а очі з малюнка Джотто…»
-А ти помовч,- циганським борщем гарячився Генріх, він щомоці силувався, та не міг, не був здатен, не знаходив доводів і мотивів, не мав сили вкласти в голову сестрин вчинок.
-Дайте їй спокій. Вона доросла людина, – Михайло більше не міг мовчати.- Бо так, чого доброго, затюкає сестрицю коханий брат.
-Ти?!- визвірився Генріх , і голос його верескнув як пилка, яку клинило в дереві.- Ти ще буде мене повчати? Що мені – тебе викликати на дуель?
Чим більше хтось гарячився, тим більше за звичкою спокійнішим ставав Михайло. Його навіть на кпини під‘юджувало:
-Я би радий вступити у бій на якійсь інтелектуальній дуелі. Але ти, як бачу, без зброї.
І він повернувся йти до дверей; в ту ж мить Генріхова рука хапнула його за плече, затріщали ґудзики, а від бокового удару в скроню сипнув, як від точила, сніп іскор яскраво червоних.

4. Архипенко, голод
Парижем, його різнобарв‘ям вулиць, думав Олександр, окресленням незабутнім майданів, його духом, нарешті, можна захоплюватися до сп’яніння, до запаморочення, коли дерева й будівлі розпливатимуться й мерехтітимуть, а перехожих обличчя, навіть зажурені, найсумніші і найкисліші випромінюватимуть приязнь і радість життя…
Парижем можна захоплюватися. І водночас не сприймати. Принаймні, частинку його, Архипенко так і не сприйняв: зокрема, Академію мистецтв, де били поклони тому, гадав він, від чого відмовився (чи переріс?) у Києві і Москві.
Зате чулось йому нездоланне тяжіння Лувра, таємниць єгипетських сонцепоклонників і немислимо далекої в часі Ассірії, Греції доби Лаокоона, стрімкої готики, а ще відлуння трипільської культури… Інколи верталася в пам’ять ота скіфська статуя, що стояла в дворі університету святого Володимира і про щось того надвечір’я перед далекими дорогами його застерігала чи хотіла сказати у напуття.
Ті многотисячолітні витвори, що із санскриту тлумачаться як «душі», «батьки», «старійшини», за вірою древніх дарували добробут, родючість і успіх, стояли віками вони на святилищах і в них душі предків жили: може та постать в дворі університетському і йому пророкувала, прощаючись назавжди, успіх і долю.
Але для цього він має стати справжнісіньким каторжником, має досвіток за роботою зустрічати та сонце голоблею підпирати, завершуючи день. І з’являються з небуття, з його видива одна за одною скульптури «Адам і Єва», «Жінка з котом», «Дитина», «Жінка з головою на коліні», «Жінка з дитиною»…
Тепер вже ламатимуть голови критики та знавці: що за почерк, чий стиль перебрав?
-О, тут чується вплив Гогена,-киватимуть головами багатозначно одні.
-Та ні,- перечили інші, – тут швидше вплив Бранкузі, може навіть далекий відгомін Єгипту древнього.
Зовсім розгублено стояли перед «Жінкою з головою на коліні»: як же тут не розгубитися, дивлячись на шестипалу руку, хіба умовно позначені двома концентричними кругами груди.
-Чимось нагадує роботи Дерена,- ухвала інших вже не була такою категоричною
А він насправді стилем відразу схожим був на одного-єдиного скульптора і художника – самого себе, досі маловідомого Олександра Архипенка.
За роботою, не раз траплялося, забував поїсти, але настав час як нагадував ту потребу доволі терплячий його організм, то вже не було чого у виголоднілу душу вкинути. Господар лавки, де брав нехитрий харч в останні часи у кредит, застеріг, ховаючи очі:
-Мсьє, мені дуже шкода… Але як не закриєте борг до суботи, я не зможу більше давати у позичку.
Олександр не міг дорікнути батькові, що запізнився з надсиланням грошей, в нього теж зайвих катма. Ще не зітерлося з пам’яті, як батько, попри приниження, просив позбавити плати за нього в училищі, але як відмовили, то благав бодай дати відтермінування. У друзів же дірка в кишені була аж ніяк не меншою його…
Може друзі справді б допомогли, і Олександр не мав суніву, що поділилися би останнім, але тут його здолала незрозуміла гординя. Він не звернеться ні в якому разі за поміччю, він не має права відбирати у тих, хто останній мізер на долоні рахує…
З суботи починалися вже зовсім голодні дні. Тіло його, що досі не капризувало, тепер загубило терпець і відчайдушно бунтувало та нило, світ сперш зжовтів, а а далі навіть вапном побілені стіни чомусь зеленіли, тіло обурювалося і криком кричало.
Тиждень тому він одержав листа, в якому батько писав, що надсилає гроші. Але лист он прийшов, а кошти десь заблукали: марно гадати, що трапилося. І Олександр тепер щодня на пошту ходив, з трудом переставляючи ноги, які відцурались вважатись своїми і дерев’яними чомусь стали; на пошті ж незмінно його зустрічали лиш співчутливі очі:
– Мсьє, шкода, але ще немає,-відказували жалісливі поштарки-Може завтра…
І йому неприємною була ота жалісливість, чомусь не сприймала її душа, не хотіла отого шкодування. Може тому, що пам’яталися батькові йому слова: хай ліпш тобі заздрять, та не доживайся, щоб шкодували.
А якогось дня Олександр відчув, що сили стачить у нього лиш на одну мандрівку до пошти, останню, більшого вже не буде суджено.
І він, не певен, що дійде, заціпивши зуби, рушив…

5. Успіх Софії
Наче скалка, засіла думка про доньку в Софії, скалка, що в тіло загнана вельми глибоко, і ніяк її не дістати, хоч копирсай до крові найгострішою голкою.
Але життя бігло далі собі, безтурботно вистукуючи на рейках такими популярними в парижан трамваями, хилиталося чепурними пароплавчиками на хвилях Сени. В Салоні незалежних та Осінньому салоні Левицька своя і поцінована належно. І ось в галереї Берте Вайля відкривається її перша персональна виставка. Знаний критик і культуролог Шарль Мальпель у передмові до каталогу виставки без вагань напише: «З творів Соні Левицької пробивається дуже тонка поезія, яка живиться спокійним і виваженим мистецтвом. А все ж цього мистця вважають за одного з найсміливіших в часі теперішнім… Мистецтво пані Левицької є дуже гарне і дуже безпосереднє».
А ще Софія недарма картала Архипенка та Бойчука, дражнячи їх хуторянами. Оповідатиме згодом Олекса Грищенко:
-Соня приймала друзів і знайомих. Приваблювала вона їх до себе якимсь невимовним чаром. Кого тільки в неї не було! Серед малярів: Рауль Дюфі, Сеґонзак, Вальдо-Барбей, Льорітан, увесь гурток Марселя, панна Тірман; серед різьбарів: Жільмон; поміж письменниками й критиками: Рене-Жан, Поль Валері, Вандерпіль; з власників картинних галерій : Марсель, панна Вейль, Самбон. Усі любили її за милу вдачу, добрість і гостинність. Маючи до краю обмежені матеріяльиі за¬соби, вона проте вишукувала різні можливості, щоб придбати пе¬чива й почастувати гостей чаєм або й, із щиро слов’янською сердеч¬ністю, обідом. Одного міцно обійме, іншому обіруч потисне руку, з іскорками добродушності в очах, ще іншого поплескає по плечі й шепне йому якийсь дотеп. Соня забувала про всі свої турботи і для кожного знаходила відповідне слово, щоб розважити й підбадьорити. Скільки веселих вечорів провів я в інтимному товаристві Соні й Маршана: україн¬ські пісні, — Соня грала на фісгармонії, Маршан співав приємним голосом…
Дивне то явище, українські жінки у Парижі, спадало не раз на думку Олексі Грищенку. Ось Олександра Григорович, що взяла у заміжжі німецьке прізвище Екстер від свого чоловіка-адвоката, вона дивує неймовірною яскравістю своїх полотен: їй навіть закиди про це робив добродушний Леже. Пензель Олександри підштовхнув «скромний» досі кубізм і він теж спалахнув усіма кольорами. То їй належать слова: «Молоді слов’янські народи віддають перевагу радісним ясним кольорам». Вона оновила театральне мистецтво і те оновлення чутиметься впродовж десятиліть.
А ще Грищенко мав на увазі Соню Делоне з Граджиська на Полтавщині, що вийшла тут заміж за відомого француза, і здобуває вже світову славу – вона не тільки створила окремий напрямок у європейському живописному авангарді, а ще й успішно працює в дизайні, її тканини та одяг мають шалений успіх, вона фарбує усю французьку столицю у кольори далеких полтавських ланів. Ті кольори ніколи не зблякнуть, бо й на схилі літ Соня згадуватиме: «Спогади маленької дівчини, яка жила серед ланів України, залишаються спогадами у радісних кольорах. Достигають кавуни і дині. Помідори підперізують червоним садиби, великі жовті соняшники з чорними серцями вистрілюють в блакитне небо легко, високо. Веселість, рівновага, довіра до життя, родючий чорнозем. Проїжджають великі підводи з нервовими і швидкими кіньми, яких запрягають взимку у сани з грайливими дзвіночками. Все величне, безмежне, але безмежність ця привітна, сповнена веселості a la Гоголь, що був ще одним сином цієї землі». Привертає увагу поважних фахівців фресковий живопис перемишлянки Софії Зарицької, якій митрополит Андрей Шептицький допоміг вивчитися. Ганна Старицька по закінченні Софійської академії мистецтв знайшла свій стиль у «неформальному мистецтві», створила вишукані серії абстракцій та колажів, нове слово сказала в оформленні книг. Харківчанка Хана Орлова своєрідно стилізує ідеї авангарду в скульптурі. Картини полтавчанки Марії Башкирцевої експонуються в музеї д’Орсе в Парижі, в музеях Ніцци…
…Гарна, жвава, привітна, тонка делікатна постать, гармонійні рухи рук, густе волосся гривкою на чолі, – Софія Левицька незбагненним чином приваблювала і гуртувала творчий люд. То лише згодом Олекса Грищенко дізнається, як непросто було їй влаштовувати такі зустрічі і вечірки. Хоч ім’я Левицької було знане уже в Парижі, однаково доводилося десь підзаробляти: разом з подругами ходила в театр звичайним підсобником «робити хвилі» із запилюжених завіс. Уже за кілька хвилин вони задихалися під брезентом, творячи оті «хвилі», пилюга забивала подих, сльозилися очі…
А ще з гумором оповідала Софія Олексі, як винайшла кошти для наступної творчої зустрічі:
-Ми вчора з Маршаном зібрали порожні пляшки, що лишалися хтозна з яких ще часів… Вельми поважну суму загендлювали – аж цілих шість су.
Але що для Софії ті матеріальні нестатки, коли є улюблена праця, а поряд людина, яку кохаєш…
Одного разу, якраз на початку першої світової війни, неабияк пощастило Маршану: в місті Кань йому знайшли добру роботу.
Та вже незадовго Жан знову вернувся в Париж:
-Як я можу лишити дружину одну, коли німець Париж бомбардує отою «Бертою»…

6. Після бійки. Друга Софія
Аж іскри, яскраво-жовті й червоні, колючим жмутом сипонули в очах Михайла від Генріхового удару; він заточився сперш, але встояв, бо кулак зловмисника, на щастя, якось ковзонув: розвернувшись, тепер вже Михайло цапнув Генріха за петельки і струсонув, аж той згикнув.
За мить вони, копаючи одне одного, качались підлогою та тужилися зацідити в лице чи під дихавку найскулкіше; обидві перелякані Софії, кудкудахаючи, нажаханими квочками кружляли навколо та марне пнулися як не розборонити, то принаймні розтягнути чоловіків.
А ті хіба чверть години качалися, тузалися й лаялися – в Михайла під оком вже поважний синяк розцвів, в Генріха ж кров з розбитого носа цідилася; врешті вони вспокоїлися, щоправда аж ніяк не зусиллями знервованих і напуджених двох Софій, швидше самі вичахли та розімкнули обійми; все ще ненависно блимаючи, вони встали на ноги.
Генріх схопив за руку сестру і потягнув за собою, та відчайдушно впиралася і ногами ковзала, а друга Софія, Софія Налепинська, взялася до Михайлового синця холодні примочки ставити.
Брат роздратовано волік сестру, а вона вільною рукою розмазувала рідину на обличчі та все озиралася на Михайла, він же, в міру того, як віддалялася його Софія, з холодом не тільки від примочок синця на лиці, куди більшим холодом у душі починав розуміти, що це тягнуть за руку його почуття, його нездійснену долю, яку напевне ніколи не судиться йому навіть побачити.
Не буде більше такої виставки, як тоді, у Салоні незалежних, де вони представляли вісімнадцять «колективних» робіт, – його, Софії Сегно та ще Миколи Касперовича. Добре слово про них знайшлося в невтомного і вельми зіркого Гійома Аполінера, про їх самобутність немало балакала різна преса, при тім числі Le Journal, Paris-Journal, Jil Blas, L`Intrasigent, Demokratie sociale, польські Nowa gazeta, Odrodzenie, Kurjer Warszawski, Literatura I sztuka, львівська українська газета «Діло»…Навіть не зможуть добродушно підсміятися одне з одного, як тоді, коли малював Михайло кумедну композицію «Чотири жінки і кіт», Там в хустині легко впізнавана Софія Налепинська, поруч Софія Бодуен де Куртене, позаду Софія Сегно, збоку Гелена Шрам. А собі Бойчук вділив образ кота, що вдоволено позирає з-за спин. Не заспівають більше вони разом в хорі Української громади у Парижі, не сперечатимуться про загадки древнього іконопису, як і не буде пахучого луговою ромашкою тіла Софії, не настануть ніколи більше до запаморочення пристрасні ночі кохання…
Як зачинилися двері за Генріхом і його сестрою, то найперш спала думка Михайлові: ліпш би він придушив чи прибив того брата. Він же вищий помітно його, хоч той Генріх доволі жилавий, тренований добре напевне. Софія якось хвалилася, що Генріх пройшов тут, в Франції, льотниче навчання і одержав посвідчення номер один Імператорського всеросійського аероклубу. Михайло може ще зараз кинутися навздогін і звести рахунки…
Але ні, нехай там собі живе. А руки твої, Михайле, довгі пальці твої не знаряддя вбивства мають тримати, а пензля, не зло комусь чинити, хай то б помстою звалося, а радість творити, кольори з часом загублені людям вертати, ті, що засяяли так в візантійські часи та за Київської Русі…
Софія в пам’яті має лишитися такою ж милою і сердечною, рідкісною красунею, і навіть як спливуть роки чи десятиліття, то має він згадувати: «Яка в неї шия була! Тільки Джотто такі малював. Лебедина…А яка посадка тієї шиї, які очі… Джотто, Чімабуе…»
Він має далі іти, навіть як спотикатиметься, то не зважати, як падатиме то силу знайти знову піднятися. Ще в дев’ятсот сьомому році Михайло про поїздку на північ Італії та у Венецію писав своєму благодійнику митрополитові Андрею Шептицькому: «Наблизився я там до творів штуки візантійської, почув її прадавню красу і високу культуру. Пізнав великі скарби в тім чудовім стилю з дивною простотою форми. Бачив також примітивну штуку італійську, яка цілком мене захопила».
Але мистецтво таке неозоре, одного знайомства з вершинними творами живопису минувшини мало, тож аби вільніша хвилинка траплятиметься, то до книг Ібсена та Шекспіра, Словацького й Метерлінка має нові твори у пам’ять закласти.
В тебе, Михайле, слід сподіватися, ще довга дорога. І нею повинен іти, серце своє прищемити для цього, в клітку залізну замкнути: мовчи, моє серце, бо чекає мене мольберт, чистий як сніг, що землі не торкнувся, і фарби зачекалися мене, свіжі, як першого дня Творіння…

7. Голодного ОА виручає Бойчук
Олександр брів вулицею, ледве здужаючи переставляти ноги, брів, забуваючи інколи мету, в напівсвідомості, в напівмаренні, як раптом спинив його перехожий, в якому ледь упізнав Бойчука:
-Сашко, то хіба ти?
Кивнути зусиль багато не потребувалося.
-Ти п’яний?- спантеличено і подивовано перепитав.
Ще стачило сили заперечно головою крутнути.
-Боже, ти ж хитаєшся з голоду!- здогадався урешті Михайло.
Він взявся поспішно нишпорити по кишенях своїх, вивертаючи все, що тільки було.
А як збіжить чималенько води у Сені, як буде вести Архипенко перемовини про виставку в Львові, то згадає той день.
«…Я очень рад что мои роботы на теперешней выставке в вашем музее имеют успех.
Ваше намерение преобресть их для музея я очень ценю.
Я буду считать за честь, если они или часть их будет приобретена.
Принимая во внимание теперешний кризис, я готов уступить их для музея за половину той цены, которую я Вам раньше сообщил. Может быть, Метрополит Граф Шептицкий поможет это осуществить. Я помню, Граф помогал когдато артистам. Я знал одного скульптора украинца в Париже, который получал стипендию от Графа. Помню этого скульптора особенно потому, что он однажды почти что спас меня от голодной смерти, когда я жил на улицах Парижа и от голода был болен.
Этот скульптор мне разсказывал что Граф многое сделал для украинских артистов и искуства…»
Дивна річ: ім’я Архипенка ставало все більше знаним на європейських теренах, але достаток, як і раніше, старанно і вигадливо обминав його. Та цим Олександр не вельми вже переймався, бо має творитись сперш штука мистецька , а інше може колись… І ось, оглядаючи березневу виставку дванадцятого року, напише Аполінер: «В скульптурі привертають увагу тільки три імені: Бранкузі, Сандор і Архипенко». А коли невдоволена критика бурчала на молодий кубізм і при тім числі на Олександра, Аполінер хоробро відбивав ті здебільшого спримітизовані наскоки: «Якщо кубізм, то хай живе кубізм!», виділяючи Архипенка як «одного з кращих скульпторів сучасності». Потім твердження своє він розлого викладе в двох великих текстах у каталозі виставки в «Der Sturm» і в самому цьому німецькому літературному журналі.
А з Бойчуком Олександр потім зустрінеться на виставці: Михайло стояв біля скульптури «Герой» і окидав оком Архипенковий твір як прискіпливий покупець, що ніяк не складе ціну облюбованому товару. Для Бойчука був доволі незвичним цей чоловічий торс, де таке несподіване співставлення вертикальної осі з горизонтальною про лінії грудей, а ще цей подвійний поворот торса і голови, що надає особливу героїзацію образу…
-Чи то ти у скульптурі кубізм породив, чи він тебе,- замислено мовив Бойчук, наче той же при вередливий покупець, що замислив збити ціну.
-Мої трьохмірні скульптури, то допустимо можливе спрощення форми, – відказав Олександр, мов чекав саме такого запитання- Але то аж ніяк не кубістична догма.
…Виставки, виставки, виставки, а в кишені так само привільно вітрам. Але тепер Архипенко винайшов новий спосіб розжитися на той нещасний гріш. З другом, художником Фернаном Леже, вони виходили на найгомінкіші вулиці Парижа, Фернан грав на гітарі, а Олександр співав українських пісень, які не вивітрилися, не стерлися, не забулися.
Ніч яка місячна, зоряна, ясная..
Мимо пройшла ошатно вдягнена жіночка і кинула дещицю їм в капелюх. В’їдливий Фернан, скривившись, ще встиг наздогін докинути:
-А могла б дати і більше…
На подив Олександра, мадам не образилася, повернулася й кинула їм поважну купюру.
Певне, чимось припала їй до душі українська пісня.

8. Софія і Жан біля моря. Виставки. Імена
Жан здебільшого не витримував першим і, натомившись, відкладав пензля убік:
– Певне, досить. В очах мерехтить.
А сьогодні, на його подив, першою подала голос Софія:
– Завершуймо. Аби не передати куті меду.
Непросто пояснити людині, що не володіє українською, цю приповідку давню: нащо до втоми тут кутя з медом… Але їм, як завше, легко вдавалося порозумітися.
Тепер Софія з Жаном мали цілковите право безтурботно бродити середньовічними вуличками містечка Ванс на Блакитному березі, постояти біля Кафедрального собору, вишуканої дзвінниці церкви Святого Ламберта чи міського фонтану, твореного справді вигадливим майстром.
Тиха і світла втіха спадає на душу, коли, напрацювавшись, може людина дозволити собі годинку яку відпочити, навіть просто помандрувати негомінкими вулицями.
– Ой, як пахне гарно,- замислено зітхнула Софія.
– Справді? – насмішкувато перепитав Жан.- Можемо ще раз пройти мимо цього ресторанчику.
В містечко Ванс по першій світовій війні вони приїжджали майже щоліта, але не вилежуватися на такому звабливому березі, і не для походеньок по ресторанах тутешніх, на які в них негусто у гаманці дзвеніло. Щоправда, тут вони теж швидко надбали приятелів, особливо серед англійців, і ті не раз помагали їм одержати замовлення для фабрик шовку в Ліоні.
Софія досить спокійно ставилася до того, що ім’я її вже знаним стає в різних країнах – участь у виставках у Берліні, Празі, Львові, непогана преса; їй більше хотілося якось підтягнути Жана з його дещо меланхолійною вдачею.
Віхоли та морози, що в скалку цементували мистецтво в підмосковській Україні, безсилі були далі сягати. Звісно, ті виставки теж потребували клопотів, от хоча б львівська, до якої особливих трудів докладали художник Святослав Гординський та Іларіон Свєнціцький, перший директор Національного музею в місті. Перевезти твори через кордон можливо було, лиш сплативши непосильне мито, на яке не стачить духу. Та вихід знайшовся: роботи Софії Левицької, як і інших митців, згортали в рулони, які на кордоні не йменували мистецькими творами.
-Я добряче перетремтів, коли картини Пікассо у Львів перевозив на верхній полиці у потязі, – згадуватиме вже згодом Святослав Гординський.
Софія певна була, що художнику для визнання потрібен час, інколи чималий, але за себе вона не переймалася. Гірше було з Маршаном, на якого напливала незрідка, як негода після Покрови, якась кисла невпевненість.
-Ну, кому мої треба полотна. – ні з сього, ні з того брався бурчати. – Ліпше б я змолоду в пекарі подався чи перукарі…
-Ти, кислице зелена, – не витримувала Софія.- Не віриш мені, піддобрююся, мовляв, то зазирни у рецензії, що про тебе друкують.
Вона ретельно збирала вирізки із видань, де йшлося про Маршанові полотна і виставки, тож зараз сердито зашаруділа шматками газет, більшими й меншими, розкладаючи їх, мов картярський пасьянс.
-Ось відгукувався Андре Сальмон: «Картини Маршана складають честь Салонові, де молоді люди отримують художні уроки. Ще вагалися, як розмістити твори, чи потрібно розміщувати серед вчорашніх фовістів чи завтрашніх кубістів? Звісно, вони добре дивляться поряд з роботами Андре Лота. Хоча завтра ці два художники можуть бути вельми віддалені один від одного». А ось що писав Роже Алард: «Досить скромними засобами, навіть певною стриманістю в зображенні, цей художник досягає результатів, які вражають нас». Ще коротше й влучніше сказав Жан Варнот: «Справжня простота і справжні чари тут глибоко відчуваються»
-Цей останній правду заховав у підтекст.. Наївна, дитяча простота. А на складніше, мовляв, забракло потуги.
-Не журися, не винуватять тебе у примітиві. Ось під філософським кутом розглядає твої роботи Густав Хан: «За словами Ренана мета світу – розвиток розуму. Тож художник Жан Маршан не забуває, що в мистецтві дуже важливо вирізнити ту силу імпульсу, яка піднімає природу ввись, до другого неба. Малюнки художника є сміливими, але без прямолінійного декламування».
Певне, є такий ще напізнаний закон краси, думалося Софії, що художника мають точити, мов дерево короїди, вагання і сумніви, і в тому мука його і щастя, радість його нестримна і безконечний біль; і якщо той художник не падатиме в бездонну прірву зневіри, то не знатиме й злету, як метелик з обкарнаними крилами, не пізнає страждань, що лещатами холодними металевими душу чавлять, то не під силу йому ніколи передати навіть крихту щастя і втіхи, що бодай на мить в душі спалахнуть…
Є такий жорстокий закон краси.

9. Роман з Налепинською
Він спочатку не додивився навіть тої дрібної царапинки пальця на лівій руці, та за добу зчервонів і підпух його палець, запалення відібрало вночі цілковито сон: руку смикало з пульсом у такт, біль струмом миттєвим щоразу стрясав всеньке тіло, завершуючи найскулкішим ударом в скроні; і лише як прорвало, він, вимучений, обезсилений та обмолочений, врешті заснув.
Найменша згадка про Софію Сегно в Михайла Бойчука схожий біль викликала. Її прізвище тупою іржавою голкою низало та штрикало в самісіньке серце, беззахисне та безпорадне; він виганяв, вимітав із душі та пам‘яті найменший спомин, однак доки вимете, той спомин ще встигав попити його кривавиці. І тільки як докотилася звістка, що кохання його, розлукою не вельми зажурене, за гонорового якогось банкіра заміж благополучно вийшло і таким рипом блискуче кар’єру художника вивершило, тоді його нараз мов прорвало, зник той біль у душі Михайла, той щем та пережиток млосний.
Тепер на етюди все частіше ходив Бойчук із Софією Налепинською. Він напевне знав, як вона ставиться до нього, не раз помічав випадком якийсь особливий погляд, що нишком кидала услід: захоплення дивовижно змішувалося в погляді з гіркотою, та досі не видала вона притаєного, глибоко в душу загнаного та замкненого кріпко там свого почуття.
Все трапилося якось ненароком, у напівжарт, як поряд в майстерні вони працювали. Змішуючи фарби, Михайло близькозоро до них приглядався-принюхувався, – таїнства кольорового новотвору нікому не довіряв.
-А знаєш, виходь заміж за мене,- мовив так, мовби те стосувалося його чаклування.
Пензлик Софії раптово в повітрі завис.
-Добре, – майже тим же буденним тоном відказала вона, проте не стрималися, кліпнули зрадливо і подивовано її повіки.
І знову мовчанка, тільки напруга в ній іскри креше.
-А чого замовк? – таки наважилася Софія.
-Думаю, чи не зайвину часом мовив.
Шерхіт пензлика полотном чомусь не чувся раніше.
-А мені що казати личить тепер: з тобою ділитиму порівну всі труднощі та гіркоту житейську?
-А їх в мене нема,- видихнув скрушно, мов саме цього бракувало для щастя Михайлу.
-Не важить журитися, з’являться,- бісики в її погляді побешкетували хвильку.
Душа Михайла потихеньку тепер відмерзала, рум’янець, що подався було в утікачі, присоромленим на лице вертався: тихе блаженство оселилося поміж їх нехитрих пожитків.
А ще бажання відгадати таємниці прийомів темпери й фрески, окинути власним оком набуток славетних в монументальному мистецтві повели Бойчука дорогами Італії. Потім був Львів, відновлення ікон в Національному музеї, розпис церкви монастиря отців Василіан. Ніколи ще досі Михайлові не працювалося так, як тоді, коли писав ікону «Покрова Богородиці». Він має писати образ Матері, що втратила Сина через паскуд, через ниций люд, що тиждень ще перед тим кричав йому «Слава» та пальмове гілля під ноги кидав, а вже через кілька днів горлає вимогливо до владоможця «Розіпни!» «Розіпни!» Вона має і їх прихистити, не дозволивши собі ні краплини злоби чи помсти…
Покровою своєю має вона покрити добрих і злих, грішних і праведних, і при тому числі тих запопадливих, що з втіхою цвяхи вбивали в Синове тіло, не жахаючись ані крові, ні гріха безконечного; не забути повинна навіть тих, хто просто прийшов на страту, наче на видиво, бо від смерті людської їм мед на душі; має вона покровою покрити усіх, бо їй повік не забути той Синовий заповіт, найвищий і неперевершений Заповіт Любові: «Моліться за ворогів ваших»…
Для художника подвиг Матері такий же неперевершений.
А потім Михайла Бойчука в неблизькому селі Лемешах на Чернігівщині попросили реставрувати храм.
Коли невправний шофер ерцгерцога Фердинанда дав можливість боснійському сербу вистрілити сперш у вагітну дружину, а другою кулею вбити самого ерцгерцога, коли лісовою верховою пожежею спалахнула Перша світова, то не обминула біда і Бойчука.
-Ви арештовані,- без пояснень, перекинув через товсту губу рудий поліцай, навіть не глянувши на Михайла.
То пізніше стало відомо, що його і молодшого брата Тимка арештували тільки за те, що були вони австро-угорські піддані.
Їх повезли в Арзамас, бувалий Михайло якось тримався, а Тимко простудився кріпко. Він сперш підкашлював, потім кашляв якось деренчливо, в грудях у нього попискувало, мов там завелися миші, а врешті кашель надривним став, як крик безпомічний старої і виголоднілої ворони, що не здатна знайти уже корм, – в Михайла рвалося серце: невже через злі душі чиїсь, бо який стосунок мають вони до війни, невже може загинути брат, чийсь чобіт чиновний роздушить паростка, що заледве піднявся і не встиг розцвісти; невже йому суджено поховати Тимка в цій чужій і бездушній землі?

“Літературна Україна”

Leave a Reply

Your email address will not be published.