Мальовнича земля Чортківшини…

Історична доля її склалась так, що, з одного боку, Господь подарував її людям, поля родючі, ріки повноводні, ліси зелені, гори мальовничі, а, з іншого – вороги завдали їй великої шкоди. Прославлені доньки і сини, наділені даром Божим, володіючи талантами неабиякими, змушені були, в кращому випадку, покидати цю землю і до кінця днів своїх тужити за нею, в гіршому – гинути за неї, або томитися в тюрмах і каратися в сибірських таборах…
Серед відомих нам тепер імен, повернутих із забуття, – К.Рубчакової, С.Чарнецького, А.Горбачевського, П. Карабіневича та інших, повернулося й ім’я лікаря – патріота, учасника визвольних змагань Петра Синенького.
Народився Петро Синенький в січні 1901 р. в селі Великі Чорнокінці у багатодітній /троє братів і п’ятеро сестер/ родині тамтешнього управителя народної школи, уродженця Коломийщини. Навчаючись у шостому класі Чортківської гімназії “Рідна школа”, Петро разом із своїм батьком 1918 року вступив добровольцем до українського війська. Батько в УГА був пропагандистом. Петро Синенький в ще юні роки пройшов у складі УГА фронтовими дорогами від Львова аж до Києва, а далі – польський полон з перебуванням у Тухольському таборі військовополонених. Після повернення з полону він відновлюється у Чортківській гімназії і через 2 роки здає матуру / випускний екзамен/. Це було в 1924 році. Того ж року вступає на медичний факультет Українського тайного університету у Львові. 1925 року УТУ був розпущений і Петро змушений був, після деякої перерви, продовжити навчання у Польському державному університеті м. Львова.
У студентські роки запізнався з талановитою студенткою – маляркою Анною Терлецькою, жителькою м. Львова, з якою згодом одружився. Після закінчення університету Петро Синенький був практикуючим лікарем у Чорткові.
На час польської окупації у місті функціонувала лише одна лікарня на 60 ліжок. Директором шпиталю був поляк Н.Завадський. Медичною приватною практикою займалось 12 лікарів та 3 акушерки. Медична допомога була дорого оплачуваною. Люди, позбавлені її, через нестатки, часто хворіли на туберкульоз, тиф, ревматизм, трахому, рахіт. Високою була дитяча смертність. Кошти, виділені на охорону здоров’я, були мізерними, а невеличка амбулаторія «Каса хворих», яка утримувалась завдяки страховим внескам працівників установ, – була малоефективною. Таку сумну картину охорони здоров’я застав Петро Синенький. Спочатку практика складалась нелегко: давались взнаки конкуренція з боку польських та єврейських колег. Із українців працювали на той час лікарі: Б.Макарушка та М.Мандичевський. Поступово глибокі фахові знання, людяність, велика працьовитість допомогли П.Синенькому здобути собі визнання, авторитет і популярність серед широких верств населення.
Старше покоління Чортківщини добре пам’ятає лікаря – милосердника П.Синенького, доктора – патріота, який, не рахуючись ні з чим, часто і безкоштовно надавав медичну допомогу бідним людям.
Запам’ятала доктора П.Синенького пані Анна Пунак, 1906 р. народження, до 22.05.1941 року проживала в селі Великі Чорнокінці, разом з родиною була репресована, а також пані Євстахія Гуглевич, жителька Чорткова.
У розмові з автором цих рядків вони ділились враженнями про нього як про лікаря – патріота, високо інтелігентну людину, прекрасного спеціаліста – діагноста, якого дуже любили і шанували пацієнти. Люди буквально “хмарою” ходили за ним, він був універсальним лікарем. Чоловік Анни Пунак товаришував з Петром Синеньким, який часто бував у них вдома. Вона згадує: «Будучи гімназистом, пізніше студентом медицини, у період вакацій у рідному селі займався просвітницькою і громадською працею. Разом з молоддю організовував хор та готував вистави, мав чудовий голос, а з виставою В.Винниченка “Між двох сил” об’їздили вони багато навколишніх сіл і містечок. Співав у церковному хорі, виконував соло “Вірую”. Бідних людей лікар Синенький обслуговував безкоштовно. Любив говорити фразу «Мені соромно мало брати з багатих пацієнтів». Особливо прихильно ставився доктор Синенький до молоді, читав просвітницькі лекції для учнів гімназії і надавав їм безкоштовну медичну допомогу.
Далі пані Пунак і пані Гуглевич згадують, яким їм запам’ятався П.Синенький. Він був вище середнього зросту, спортивної статури, стрункий, худорлявий шатен.
Пані Є.Гуглевич згадує: «Приїхало подружжя Синеньких до Чорткова у 1933 або в 1934 році / точно не пам’ятаю/, найняло помешкання у особняку адвоката А.Горбачевського /брата І.Горбачевського/, що по вул. Міцкевича, 25 /нині вул. С.Бандери/, на 2-му поверсі. Я на ту пору була членкинею “Союзу українок” і ми часто зустрічались з Петром на засіданнях товариства у Народному домі. Він вмів організовувати навколо себе людей і чомусь любив називати себе “гетьманцем”. Тривалий час очолював товариство “Сокіл” у Чорткові.
Дружина доктора Синенького була русявою, з коротко підстриженим хвилястим волоссям, малярка за фахом, спеціалізувалась по іконописанню». З під її пензля у Чорткові вийшли 3 картини – «Тайна вечеря», “Непорочне Зачаття Матері Божої” і “Мати Божа – охоронець Немовляти”. І з цих картин збереглася остання, яка знаходиться у церкві Святої Покрови.
Із вступом у місто Чортків совітських військ, у вересні 1939 року, почались арешти та переслідування національно свідомої інтелігенції. Жертвою НКВС став і Петро Синенький. Він був арештований двічі. Першого разу 1940 року. Про цей арешт швидко поширилася чутка і люди, зібравши по селах і містечках підписи, з’їхалися до Чорткова фірами, прийшли пішки і вимагали від НКВС його негайного звільнення. Через декілька днів П.Синенький був звільнений, але ненадовго. Його заарештували вдруге.
Товариші, у проміжку між арештами радили Петрові виїхати до Польщі, але він категорично відмовився. Дружина під час арешту поїхала до батьків у Львів. Коли повернулась через декілька днів, застала своє помешкання опломбованим. Містом ширились чутки про те, що Петра вже немає в живих. У НКВС, куди вона зверталась за поясненням, де її чоловік і що з ним, з нею повелись нетактовно, відповіді зона не отримала. У розпачі вона, прийшла додому, зірвала пломби і у своєму помешканні отруїлася. Похована на Чортківському цвинтарі. За труною йшла служниця, охорона НКВС і їх улюблений пес, котрий ще довгий час навідувався на могилу своєї господині.
Саме у цей час в домі дружини Синенького – родини Терлецьких у Львові НКВС провело обшук. У час обшуку малолітній син Синеньких вибіг з помешкання, а після обшуку його знайшли мертвим у калюжі в рові біля дому. Чутки про смерть Петра Синенького у Чортківській в’язниці виявились неправдивими. Незабаром його перевели до Тернопільської в’язниці, а далі дорога лікаря пролягла на далеку Північ /в район Норильська/, де перебувала значна кількість українських і польських в’язнів. Там він пробув 10 років. Лікарів у табірній лікарні не було, працювало кілька медичних сестер. Синенький зголосився, що він лікар, але йому не повірили, так як при переїзді в’язничні документи були втрачені. Петро Синенький перебував у таборі репресованих родин розстріляних в Катині польських офіцерів, і як лікар, надавав лікарську допомогу та поради хворим дітям цих родин. Згодом був призначений робітником палити у печах шпиталю. До табору прибув лікар-хірург старшого віку із польських засланців, саме він розпізнав в особі Петра, що має справу із лікарем і згодом Петро став його помічником. Працюючи у шпиталі, доктор Синенький набув великого хірургічного досвіду.
У 1951 році до Польщі відправляли репресовані польські родини, їх повинен був супроводжувати лікар. Так як вибору не було, відправили з цим ешелоном Петра Синенького, таким чином він опинився у Польщі. Працював у Варшаві та тривалий час у місті Старгарді біля Щеціна хірургом у шпиталі. Пізніше став директором цього шпиталю.
Одружився вдруге з медичною сестрою, вдовою, у якої була донька.
Опинившись у чужій стороні, Петро Синенький постійно тужив за рідним краєм. До свого брата Володимира, до Америки він писав: «Хочу тебе сердечно обійняти і почути з твоїх вуст декілька слів рідною мовою…»
Його бажання сповнилось два рази, коли брат Володимир із дружиною відвідали його у 1976 і 1979 роках. Третього обіцяного приїзду брата він не дочекався, бо 17 березня 1984 р. загинув у автомобільній катастрофі.
Яким трагічним було його життя, така ж трагічна смерть спіткала нашого земляка, лікаря – патріота. Все його життя було сповнене боротьбою, працею та терпінням в ім’я Правди та Добра свого народу. Його іменем названа вулиця у Чорткові, чим увіковічена його пам’ять.
Життєвий шлях доктора Синенького був би описаний не так достовірно і повно, якби не матеріали доктора Павла Пундія, нашого земляка із села Косів Чортківського району, який проживає у місті Чикаго /США/, а також спогади ровесниць Синенького, жительок нашого міста,чиїй уже тепер пам’яті я щиро завдячую.

Степан Грицьків,
заслужений лікар України, м. Чортків

Leave a Reply

Your email address will not be published.