Ганно Михайлівно! Вітаємо Вас з ювілеєм! Бажаємо здоров’я,  достатку, неймовірної радості, життєвих солодощів, чудових миттєвостей і нескінченного щастя, успіху, натхнення, нових книжок, щирих посмішок, щирих друзів! А ще — вдалих днів, хороших новин, величезної сили духу, приємних подій та невичерпного оптимізму!

Золотопекторалівці


Калинові кетяги Ганни Костів-Гуски
Передювілейні  рефлексії колеги

                                                                     І
Ми іноді телефонуємо одне до одного. І, зрозуміло, поринаємо у спомини й,  думаю, що  у цьому немає ніякої дивини. Вже хоча б тому, що пірнання у джерелицю спогадів зумовлене багатолітністю нашого знайомства. Як не прикро, пам’ять не зберегла миттєвостей нашої першої стрічі. Можу лишень сказати, що це відбулося на початку 80-их років минулого століття у Тернополі, й, здається, не без допомоги  світлої пам`яті поета Бориса Демківа, з яким приятелював, незважаючи на солідну різницю у віці на його користь (аж 22 роки!).
Звичайно, з точки зору часовиміру можна, мабуть, ствердити, що відсутність яскравих деталей першої зустрічі має своєрідний наліт трагедійності. Але вигадувати не буду. Зрештою, у людей, які вперше зустрілися, оті враження через роки виявляються різними. Приміром, так колись трапилося в Уласа Самчука й Оксани Лятуринської, котрих поєднувало навчання в українській приватній гімназії у Кременці, майже сто років тому. Тоді їхні стежки не переплелися у часовій площі. Вони переплелися у столиці тодішньої Чехословаччини, де тоді мешкали. Свого часу перечитував споминання обох про знайомство, і ті повернення у проминуле  дуже різнилися. Мені ж цього не хотілося б. Тому й не вимислюватиму. Скажу тільки про одне. Звідтоді ще більше прикипів до творчості краянки і намагався ознайомитися з кожною її публікацією, якщо натрапляв на неї. «На білім аркуші тополя ожива і датою позначено. Однині тут долею судилося дитині губити і знаходити слова».
Це – щодо нашої першої стрічі. Очної. Бо передувало їй заочне знайомство. Ще студіюючи на  факультеті журналістики Львівського держуніверситету у другій половині 70-их років  нерідко зустрічав  поезії Ганни Костів-Гуски на шпальтах «Ровесника» і «Вільного життя», інших видань.  У них не було гучних метафор, вигадливих тропів. Та приваблювали щирість і органічність звучання. Висока світлість душі та вірність світоглядним принципам. Я б навіть сказав про силу божественного сприймання навколишньості, хоч тодішня компартійна влада насильно змушувала молитися іншим ідеологемам. «Ой пустіть мене, мамо, до вирію, адже в хаті узимку тісно…Може в далях придумаю, вимрію я свою найспівучішу пісню». ( Як мені здається, можна навести й інші рядки з її ранніх віршів  для ілюстрації, але я звернув  увагу саме на ці. Магія якась?).
В ту пору майже щодня навідувався до книгарні «Поезія». Саме там далекого 1978-го і купив «Автограф вірності» Ганни Костів-Гуски, яку оприлюднило тодішнє видавництво «Радянський письменник» з Києва. Пригадую, що у той час з якимось незбагненним пієтетом ставився до появи книг краян. Вони зачудовували мене таємничістю. Тому й «примагнітила»  до себе перша збірка молодої поетки. Справжністю почувань. І, безумовно, совістю (прошу вибачення за такий словесний «перл»). Бо ці два чинники найбільше цікавлять при оцінці видань. «Білява хата вишнею цвіте. Спливає ледве чутно колискова. Співаю я малому колоскові, що з дум моїх, як із землі росте».
Як на мене, то оте вростання в рідну землю стало альфою і омегою її буднів і свят, про що так переконливо свідчили тодішні вірші. Та не лише поезії є аргументом. Пані Ганна працювала в медпунктах сіл Новосілка, Добрівляни Заліщицького району, у рідних Бабинцях, лікарем психіатром-наркологом у Великих Дедеркалах на Шумщині, у Борщеві. (Про ті літа вона так часто згадує у телефонних розмовах. Недавно, приміром, розповіла  про фельдшерування на Заліщанщині, про яке піввіку тому писала «Медицинская газета»).
І скрізь залишала добрий слід про себе небайдужістю, людяністю, турботою про інших.  Дозволю собі ствердити, що саме оці людські риси спонукали жителів району двічі обирати її депутатом Тернопільської обласної ради. Сам на зорі незалежності України був у ролі народного депутата такого рангу разом з письменниками  Михайлом Левицьким, Романом Гром`яком, Левком Крупою, Олегом Германом, Богданом Андрусяком, Марією Куземко й можу ствердити, що дешевий популізм не був у пошані в громади, бо цінувалася особистість.
… Мені поталанило деякий час працювати з Ганною в одній редакції. Були власними кореспондентами обласної газети «Свобода». У тодішньому поліграфічному комплексі «Збруч» (там містилося видання) зустрічалися рідко. Частіше наші шляхи «перетиналися» на сторінках газети. Мене у тих її публікаціях чи не найбільше вабили зрима і незрима причетність до справ, про які писала.
Про це ще раз подумалося, коли недавно прочитав її кореспонденцію про зимування білих лебедів на Дністрі, у селі Вільховець, проблеми з їх охороною і годівлею. Невипадково! Бо знову маємо зустріч через призму власного співпереживання.

ІІ


Та давайте залишимо у спокої ці сторінки її життя і повернемося до літературної творчості борщів’янки. Тим паче, що вистачає підстав для такого кроку.
Зокрема,  згадаємо про таке. Ганна Костів- Гуска – авторка тринадцяти книг. Бо після «Автографа вірності» (про це видання я вже згадував) вони частенько приходили до читачів. «Нічлава», « Цвіте біля хати калина», «Цей тихий сум вечірнього вікна», «Червоні кетяги калини» (цей перелік можна продовжити, бо названо лише дещо із виданого). Але  не ставлю перед собою такої мети. Нехай займаються цим біографи. Бо мені хотілося б підкреслити інше: той, хто спостерігає  за творчістю краянки, напевно, помітив, що її слово від книги до книги стає випуклішим і точнішим. І при тому всьому вона не змінює творчих координат, продовжуючи наспівувати неголосним тоном. «Летять слова, летять до Бога, їх шепчуть спрагнені уста … і розсівається тривога, зерно надії пророста».
Ще – про два моменти. У 1996-му видавництво «Лілея» з Тернополя випустило її книгу «Зона». Вважаю це видання не схожим на інші. Якщо в більшості книг краянки бачимо різнотем`я – то тут під одним «дахом» зібрані тяжкі враження, навіяні Чорнобильською трагедією. Тематичне звуження?  Та не бачу тут негативу. Головне – результат. А він – у неповторних поетичних рядках . « Цей чорний ліс приречено мовчить. Підтятий в нього корінь. Висхлі очі». (Очі лісу… Хіба це не є поетичною знахідкою?) «Ніхто у цю хату уже не зайде. І мертве подвір’я  ніхто не впізнає. Лиш інколи місяць по небу бреде – розсуне фіранку – в вікно заглядає…» (Не знаю, як і кого, а мене побутове оживлення схвилювало).  А ще не може не зацікавити та обставина, що у «Зоні» краянка вперше виступила у ролі перекладачки, переклавши поему «Зозуля»  білоруса  Сергія Законникова.
До речі,  цей переспів із близькорідної слов’янської мови – не єдиний в її активі.  Ще через рік вона оприлюднила книгу «Неприручена пташка», до якої увійшли її переклади  віршів відомої білоруської поетеси  Євгенії Яніщиць. Знаю, що краянка «українізувала» одну з повістей Василя Бикова,  про яку ще не знають українські читачі. Твір чекає на видавця.
Але перекладацтво Ганни Костів- Гуски не одновимірне. Інтерпретує вона, переспівують і її. За роки творчої біографії твори борщів’янки з’являлися киргизькою, білоруською, російською та італійською мовами та мовою есперанто.
Окрім лірики та перекладів, в поле зору потрапляє і пісенність поезії. На її вірші композиторами створено чимало пісень. До текстів із позначками неповторності зверталися Анатолій Горчинський, Ярослава Цюприк-Батіг, Ярослав Злонкевич, Григорій Гоцко, Галина Мосійчук, Зеновія Присухіна та інші … Тут дозволю собі повторити, що творців музики причарували жіноча безпосередність рим з обличчям самобутності та надзвичайна мелодійність. «Ці сизі ожини гіркі, мов полин, ожиновий смуток снується, як дим. Ожиновий смуток ляга на літа, хоч знову у серці любов розквіта». «Вогонь жоржиновий погас цієї ночі. Не виставляю напоказ жалі жіночі. Вони заховані на дні, прикриті болем. Чи усміхнешся ще мені, щаслива доле?».
Процитовані рядки, безсумнівно, несуть у собі різні оцінки, що є цілком закономірно. Але я чомусь все більше думаю про відсутність інфантилізму та банальності у творах надзбручанки і природність звучання схвильованого поетичного голосу. Чи не це стало поштовхом до відзначення її творчості преміями братів Богдана і Левка Лепких, «Благовіст», міжнародної – імені І. Кошелівця, нагородження орденом княгині Ольги ІІІ ст..
                                                                    

ІІІ

За роки журналістської діяльності не раз впевнювався в тому, що найважче писати про людей, котрих давно чи добре знаєш. Дивниця якась. Матеріал вже ніби потрапив у сільце твоєї думки, але перо не може виповісти того, що прагнеться.
Отак і в даному випадку. Ніби давно знаєш вірші краянки, а сумніваєшся, чи правильно визначив напрямок, в якому вона працює. Розумію, що це – чисто літературознавче твердження. І все ж, думаю, що констатація потрібна. Задля неї і скажу про сповідальність лірики у традиційному вимірі крізь віяння епохи постмодернізму. Якщо оцінювати усе з цієї дзвіниці, то можна говорити про виражальну близькість з ужинками Неоніли Стефурак, Галини Турелик, Тетяни Яковенко, Любові Пшеничної. Є також щось спільне з доробками Любові Голоти, Теодозії Зарівни, Ніни Гнатюк…
Тихий ліризм поетки. Він стає очевиднішим на цьому тлі. І вслід за незабутнім Олександром Деко повторюєш думку про найвищий український патріотизм тихої жіночої лірики.  І це про поетку, про яку у різні роки писали Володимир Бровченко і Світлана Йовенко, Леонід Вишеславський  і Людмила Скирда, Роман Лубківський, Тамара Севернюк, Роман Гром’як, Петро і Марія Довгошиї, Петро Сорока…  Згодімось, що на цьому тлі не хочеться думати про якусь духовну провінцію, хоч і зустрічає поетка свій солідний ювілей у географічній глибинці.
                            

 Ігор Фарина,

член НСПУ, лауреат Всеукраїнської премії імені братів Богдана  і Левка  Лепких.
м. Шумськ на Тернопіллі

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.