Дрогомирецька О. …і в раю вони поцілувались: повість, новела / − Львів: Сполом, 2017. − 112 с.: з іл..

Третя премія Міжнародного літературного конкурсу рукописів прози на кращу книжку року «КРИЛАТИЙ ЛЕВ» 2017.

«Не руш моїх кіл,
мої кола тобі не належать»
Оксана Забужко

«…Вона раптом усвідомила:
в Них все добре…
Нарешті…
Хоч там…»
Оксана Дрогомирецька

У кожного в житті є моменти, коли його власне «Его» починає жити за законами сімейного архетипу, який складався протягом десятиріч і включав в себе життя та емпірику усіх членів родини. Думаю, що нікого цей інтерес не оминув, оскільки знати історію своєї родини – це як дихати з аквалангом: завжди знаєш, що в тебе є запас повітря. Хоча деякі особи, за складних історичних ситуацій, якими на території України у двадцятому сторіччі хоч греблю гати, відчули, що дихати нічим. Нажаль, життя не залишило їм у спадок нічого, що змогло б дати це життєствержуюче повітря.
У випадку Оксани Дрогомирецької ми отримали в своє «користування» авторський варіант сімейної міфологічної поеми, фантастичної, інтимної до болю, схожої за структурою та емоційному впливу на незвідану сумну казку, яку розповіда хтось незнайомий, але так добре знайомий… Хочу зазначити, що текст Дрогомирецької вщент розбиває ілюзію кінця сімейності, над якою, як зається, глобалізація і постмодернізм здобули перемогу і тепер можуть нав’язати нам такий собі міжсобойчик: вирішити свої базові протиріччя у взаєминах «життя-сім’я».
На прикладі сучасного тексту Оксани Дрогомирецької зрозуміло, що це вдається не досить по-справжньому, бо жіноча й особиста мудрість української жінки завжди вводила мене в якесь, якщо хочете, захоплення, змішане з глибоким почуттям поклоніння: які ж українські жінки сильні і стійкі, як розуміють і люблять, як прощають і як завжди готові зрозуміти і пробачити!
Особисто знайома з пані Оксаною Дрогомирецькою, яка брала участь зі своєї книжкою у літературному конкурсі «Dnipro-Book-Fest». Ми познайомилися на круглому столі з психології творчості, де обговорювали з колегами з усієї України проблеми розвитку креативності та фактори, які впливають на самопрезентацію письменника. Одразу скажу, мене вразила відвертість авторки, яка розповідала не тільки про написання повісті, про практично містичну історію публікації книжки, але й про те, що твір писався задля того, щоб його прочитала одна особа. Уявляєте? Творчість автора для одного читача! Деякі бажають, щоб їх читали мільйони, а авторка повісті творила для персоналії. Я не стала розпитувати про саму персоналію, про її психологічні характеристики в полюсності нашого світу, але була вражена темою і особистісною віддачею автора і зауважила, що це може бути сюжетом для написання цілого роману. На що Оксана Дрогомирецька згідно кивнула.
Окрім отієї, так би мовити, «дрібнички», авторка відправляє читача до своїх переживань, які мають особистісний характер, сповнені рефлексивності та змістовності щодо особистісного зростання, людської зрілості і порядності. Оксана Дрогомирецька ніби занурюється у минуле, захоплюючи і нас, читачів, кожен з яких впізнає себе в її текстових сокровенних рефлексіях. До того ж, дуже обережним, тактовним, інтеріоризованим є звертання авторки до своїх героїв з великої літери: Вона, Їх, Її, Він, Вони… Це тішить, що любов автора до своїх героїв не буде принесена у жертву задля читачів та їх схвалення. Ясна річ, не всі ми називаємо себе з великої літери «Я», але це тільки наші власні обмеження, які кожен записує на підсвідомості в сценарій «неможливого», проте О. Дрогомирецька показує, що це звичайна справа, ставитися до себе й до героїв з повагою та довірою.

«Вона любила правила… Її дратували люди, котрі не вміли дотримуватися жодних правил.
Навіть ті, уже успішні, які визнавалися людською спільнотою гідними наслідування, але котрі в інтерв’ю стверджували, що цього свого успіху досягли саме тому, що не визнавали в житті жодних правил, а діяли наперекір встановленим нормам поведінки…
Вона просто уникала спілкування з такими, як тільки починала розуміти: гратимуть без правил…
Просто для себе вона встановила аксіому: той, хто не вміє поводитися за деякими встановленими… правилами, ніколи не зможе бути правдивим у своїх словах та вчинках»
(Оксана Дрогомирецька)

Філософські аспекти обмірковування буття авторка відображає саме в цьому відродженні правил та правди, які шукає у своєму житті та житті рідних. На мій погляд, Оксана Дрогомирецька усвідомлює, що будь-які рецепти «кіл своєї долі», які викладені в книжці, будуть поживою для роздумів читачів, а посіяні текстом зерна уяви про світ знайдуть застосування у емпіриці читачів.

«Життєвий досвід навчив її жити за першими поривами, а не перелаштовувати свої думки під трафарет «мислення усіх», тому Вона навіть не витрачала часу на роздуми типу: виживе хтось, чи загинуть усі; як потім даватимуть собі раду ті, хто залишаться, і чи не заздримуть у тих умовах тим, хто не вижив…»
(Оксана Дрогомирецька)

Скажу вам, що деякі роздуми автора не для людей зі слабкими нервами, хоча сама книжка при першому прочитанні може здатися суто жіночою. Але я, наприклад, поверталася до цієї повісті протягом місяця, відкриваючи текст в різних місцях, перечитуючи філософські та побутові аспекти життя, описані авторкою. Мені більше подобаються філософські, а особливо психологічні, побудовані на снах головних героїв. Погодьтеся, майстерно виписані сни, а особливо сни, які вплетені в тканину сюжету і грають велику роль в його розвитку – це вищий пілотаж.

«То про що ж той сон, із якого все починалося, і яким, зрештою, все закінчилося? Сон, який став спершу ураганним вітром у Її житті, що підняв усе і змішав у своєму вихорі, а потім, стихши, розклав усе на свої місця»
(Оксана Дрогомирецька)

Крім того, за словами авторки повісті, з якими важко не погодитися, після того, як «…все розгріб, зі всім упорався, – зразу ж зявляються нові, абсолютно неочікувані справи». Зазначу, завжди що бачу, що думаю, аналізую та пишу як психолог. Намагаюся цього уникати, але специфічний погляд на світ не відпускає: тому погляд на сімейні історії завжди викликає у моїй памʹяті сторінки конспектів зі сімейної психотерапії. Як тільки автор торкається біографії та історії сім’ї, то водночас надає нам ключ до використання та розуміння його власних міркувань. Паттерни сімейної поведінки та долі, особливо у жінок, ніхто не відміняв. До того ж, і сам автор, і його читачі при прочитанні сімейних історій, часто покритих таємницею, занурюються у загальносімейну картину світу. І кожен письменник, який знайомить читачів із історією життя родини, має знати, що читач, як лакмусовий папірець, розпізнає авторські маневри щодо тих моментів, які ретушуються або приховуються. Коли автор намагається приховати, недомовити якісь сімейні таємниці, то читач це підсвідомо починає відчувати.
У повісті Оксани Дрогомирецької таких неузгоджень ми не знайдемо. Авторка відповідально ставиться до головних героїв книжки, які презентують кола людської сімейної долі, та відкриває картину страждань через архетипи української історичності. Взагалі-то, авторка надає можливість своєму єдиному запланованому долею читачеві і нам, звичайним читачам, не тільки ознайомитися з літературно оформленою історією своєї родини, але й малює широку картину психологічного особистісного буття головної героїні, вплетеної у життя країни, про яке розповідає настільки проникливо та аскетично, що особистісні переноси при прочитанні повісті забезпечені всім.
І мені здається, оскільки я вже написала про сімейну психотерапію, що для самої авторки ця повість і є видом системної сімейної психотерапії, яка «виплила» з півсвідомого задля руйнування сімейних міфів. Недарма наприкінці повісті Оксана Дрогомирецька розривá кола людських доль фразою:
«У Них все буде добре…
Нарешті…
Хоч там…»

Ольга Рєпіна, м. Дніпро

Leave a Reply

Your email address will not be published.