На думку Спиридона Довгаля, катастрофа, яка спіткала Україну в роки більшовицької окупації, має загальноєвропейські масштаби, це криза європейської культури взагалі: моральний розклад правлячої верхівки й заперечення творчої ролі духа традиціоналізму в історії. Для українського народу єдиний порятунок – опертя на власні духовні традиції, безоглядна боротьба з більшовицькою пошестю, виховання чеснот провідної верстви, прикмет правлячого Духа.

Одним із активних учасників визвольних змагань 1918 року був український військовий, науковець, літератор, журналіст, політичний діяч, згодом підполковник армії УНР Спиридон Микитович Довгаль. Ось що писав про нього голова фундації Симона Петлюри у Лондоні Олександр Бондаревський:
“Народився Спиридон 1 жовтня 1896 року в Носівці, свого часу юнаком був покликаний до царського війська, а під час революції, коли студенти боронились у Крутах, Довгаль командував студентами в боротьбі за Київ в районі “Арсеналу”, де був тяжко поранений, бо до смерті носив на голові глибокий шрам” [Бондаревський О. Ніжинські спогади // Просвіта.– 1994. – №№ 6-7].
Спиридон Довгаль був співорганізатором і командиром Студентського куреня і залишив про нього свої спогади, у яких у третій особі однини згадує і себе:
“По виїзді першої студентської сотні під командою сотн. Омельченка під Крути, в кінці січня номінальним командиром Студентського Куреня був призначений штабс-капітан Павло Ґан, але фактичним командиром був сотн. С.Довгаль. При його участі формувався курінь та під його командою провадились бої на вулицях Києва з місцевими большевиками. 19-го січня сотник С.Довгаль був в бою важко поранений в голову і перебував в шпиталі до м. березня  1918 р.
Рештки першої і другої студентських сотень перед заняттям Києва Муравйовим, прилучились 8 лютого 1918 р. до відділів, вірних Центральній Раді і відступили в напрямі на Житомир.
2-го березня реорганізовані українські частини разом з німцями звільнили Київ від орд большевицьких, Центральна Рада повернулась з Житомира до Києва.
Сотн. С.Довгаль по видужанні вийшов зі шпиталю в м. березні і провадив організацію студентського куреня далі, але вже при інших обставинах і без поспіху.
З приходом німців в Україну не було конечної потреби студентам переривати студії, постанова студентів з перших днів січня, що всі українські студенти патріоти мають вступати в ряди українського війська, щоб боронити суверенність Української Держави, була вже не обов’язкова.
Студентський курінь зредуковано до одної сотні і яко 4-ту сотню прилучено до 1-го імени Тараса Шевченка полку, Синьої Дивізії.
Перед гетьманським переворотом 29-го квітня 1918 р. Синя Дивізія, під командою генер. Віктора Зелінського, була німцями обеззброєна” [Зарицький В. Крутянська подія. – Чікаго, 1972. – С.41].
Україну покинув під час першої хвилі еміграції, разом із сотнями інших біженців, які відкрито симпатизували Центральній Раді і не згоджувалися з диктатурою більшовиків на Україні. І хоч Спиридон Довгаль був за переконаннями соціалістом, все ж він належав до соціалістів-державників, був співтворцем Державного Центру УНР в екзилі, головою ЦК Української Соціалістичної Партії, визначним діячем Української Національної Ради на еміграції.
У 1927 році, у Подєбрадах, побачила світ брошура Спиридона Довгаля «Поворот од соціялізму», яка є відповіддю на твір Володимира Винниченка «Поворот на Україну». Головна тема праці сформульована в тезі: «І повстає передо мною в усю велич трагічне бездоріжжя й пристосування до чужих і ворожих концепцій українських колишніх провідників, які не почувають жадної відповідальності за своє поступування, за свої вчинки. Провідники сьогодні плюють на своє вчорашнє й зраджують ті маси, які пішли на їхній поклик змагатися. Стискається серце з болю, що ми в таку славну добу визвольного світанку, в добу повну героїчних вчинків і кривавих жертв розбурханої нації мали таких провідників» (с.4). Автор говорить про явище, яке Фридріх Ніцше назвав «віком мас», віком «європейського нігілізму», коли на арену історії вийшли нові демократичні «пани», герої пересічності, вузькоглядства й вигоди, які, на відміну від представників давніх європейських еліт, вікінгів, арабської, японської й грецької аристократії, принесли з собою метушню й «валленродизм». Про цей же феномен писав Хосе Ортеґа-і-Гассет: «еліта», що вийшла з маси, з одного боку, претендувала правити країною, а з іншого – ні мудрістю, ні шляхетністю, ні відвагою від члена тієї маси не відрізнялася. Якщо давній устрій Європи тримався на трьох китах: ідеї Бога, культові морального закону й культові обов’язку й відповідальності за долю країни, то тепер панує дух «наївного міркування мужика, що не бачив світа і не потрапить піднятися думкою до зрозуміння вищої суспільної організації понад свою громаду або свій повіт» (Іван Франко).
Спиридон Довгаль з обуренням говорить про те, що такі провідники, як Михайло Грушевський та Володимир Винниченко «пасують перед російською окупацією». Ця тенденція була відчутна ще після проголошення Четвертим універсалом Центральної Ради самостійності України (22 січня 1918 р.). Схоже, що наші провідники відхрещувалися від самостійності України, як від підкинутої їм незаконнонародженої дитини і прагнули до федерації. Михайло Грушевський заявляв: «…Самостійність – це лише етап до федерації і федералістична тенденція надалі залишається провідною ідеєю нашого національно-політичного життя». А прем’єр-міністр Володимир Винниченко, після того, як ІV універсал було прийнято на засіданні Малої Ради 39-ма голосами із 49 присутніх членів, сказав: «Від імені Ради Міністрів самостійної Української Народної Республіки маю честь висловити щире вдоволення з приводу того важного історичного акту, що тільки що відбувся… Я щиро бажаю, щоб цей Універсал був твердим фундаментом під нашим будинком соціалізму, якого – я певен – прагнуть усі партії й фракції, які тут є. Я певен, що основи цього Універсалу приведуть нас до федерації соціалістичних республік всього світу» [Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. – Чикаґо, 1973. – С.20-21]. Ось як прокоментував це відхрещування від народженої «дитини-самостійності» Дмитро Дорошенко: «Трудно, дається, знайти в новітній історії приклад, щоб провідники якого-небудь народу в такий спосіб оцінювали акт проголошення державної самостійності своєї країни… Не диво, що це проголошення мало характер… урочистості хатньої, інтимної, в якій брала участь невелика горстка київського громадянства, так як і в старі часи: так зване «свідоме українське громадянство» [Дорошенко Д. Доба Центральної Ради. – Нью-Йорк, 1954. – С.261-262]. Вчений звертає увагу на те, що й саме проголошення державності, до якого спонукало саме життя, відбувалося в дивний спосіб: «…Керівники Центральної Ради вважали за потрібне піддати цей історичний акт – проголошення самостійної України – під голосування, наче це був звичайний законопроект. Спочатку було проведене поіменне голосування, а потім дано слово представникам фракцій, щоб вони могли висловитися по мотивам голосування» [Там же].
Будучи соціалістом-державником, Спиридон Довгаль виступав проти союзу з наїзниками й займав чітку політичну позицію: Україна повинна мати свою незалежну державу, «державу українських трудових мас», свою, а не «окупаційну» владу, яка могла б забезпечити «вільні вибори до рад» (с.8-10). Володимир Винниченко, на його думку, очоливши найвищі народні органи – Національний Союз і Трудовий Конгрес, використовує «тактику Конрада Валленрода»: він ще в 1920 році він пішов на компроміс із окупантом – більшовицькою партією, щоб бути при владі, але через розбіжності з керівництвом радянського уряду з питань національно-культурної та економічної політики, несприйняття рекомендацій щодо виведення з розрухи народного господарства більшовики його послуг не прийняли. Спиридон Довгаль пише: «Ви нас обдурили, покликавши на боротьбу, самі здалися противникові. Через деякий час Ви, як метелик, обпаливши крила на большевицькій ватрі, повернулися до нас, каялися й ми, з якими спільно Ви йшли раніш до мети, як я вже сказав, дарували Вам Вашу помилку, якої історія Вам ніколи не подарує. Перед многолюдною аудиторією в 1923 р. Ви урочисто й гордо виголосили своє знамените «я помилявся» і нам, кров’ю заплативши за Вашу помилку, було втішно чути зізнання, бо цим була стверджена Вами наша правда. Ми забули все, навіть те, що Ви переступили тисячі трупів поляглих і за Ваші кличі борців, забули ту легковажність, з якою Ви поставились до своєї ролі, до якої покликав Вас Трудовий конгрес» (с.5).
Такі зрадницькі вчинки, на думку Спиридона Довгаля, свідчать про втрату духовних прикмет правлячої еліти, занепад духу. Про це ж у своїх спогадах писав і відомий громадський діяч і публіцист Віктор Андрієвський: «Знаючи В.Винниченка з його попередньої діяльності, я був певний, що він своєю невмілістю, своїми хитаннями, а головне відданістю ідеї інтернаціоналізму і повсякчасною зміною своїх переконань зруйнує цілу справу і незабаром опиниться знов серед своїх давніх, хоть і невірних, товаришів по єдиному російському революційному фронту. Я дуже боявся, що він знов потопить справу нашої національної революції в московсько-«інтернаціонально-класовім» багні, як уже раз то зробив за часів Керенського і большевиків» [Андрієвський В. З минулого. Спогади. – Берлін, 1923. – С.197].
Так воно й сталося, бо Винниченко, вважає Довгаль, «знов на попередніх рейках. Знов пропонує їхати на службу окупації, а головне визнає й виправдовує її режим. На еміграції В.Винниченко замість того, щоб організувати разом з іншими соціалістами боротьбу за повне визволення, ховається по кутках, самопонижується перед різними повпредами окупації й виступає з деморалізуючими закликами й порадами» (с.1).
Частина брошури написана у формі відкритого листа до В.Винниченка, і як того вимагає цей жанр, цей лист добре продуманий і чітко структурований, очевидно для того, щоб вплинути на адресата й читачів, спертий на норми й правила риторики. Це помітно у тих фрагментах, де автор відгукується на окремі положення брошури «Поворот на Україну», спростовує їх. Зокрема, коли йдеться про поставлене Винниченком питання «До чого йде господарство СССР, до соціалізму чи комунізму?». Спиридон Довгаль переконаний, що сам письменник не відповідає на нього, бо говорить загальниками, без фактів і чисел, орудує формально-логічними засобами, і доходить штучних висновків, які не мають нічого спільного з реальних станом речей на Україні:
«А стан цей свідчить про несоціалістичні наслідки большевицької політики, завдяки якій селяни перебувають у невільницькому стані і відокремлені від землі, як відокремлені робітники від фабрик і заводів, а всі трудові маси загалом позбавлені політичної й професійної свободи…
Крім того Ви відступили від своєї попередньої основної позиції «диктатури класу» й зараз визнаєте диктатуру одної РКП в особі її Політбюро та вважаєте, що лише під її проводом треба й можна йти до соціалізму в нашу добу. Що ж лишилося з Вашої соціалістичної прогорами?
Але не менш дивним є ваше твердження, що УССР є українською державою. Противно Ви доводили самі недавно, і всі факти говорять, що на Україні є держава РКП, а не українських трудових мас. Відомий усім національний склад влади КПбУ – експозитури РКП, де українці складають зникаючу меншість, а Україною керує фактично російсько-жидівська більшість КПбУ (власне ВКП).
Ця влада прийшла на Україну зі зброєю, пожежами й мільйонами смертей і оголосила себе владою проти волі українського народу. Керується директивами з Москви, а не волею українських трудових мас, функції має кураєвої влади – намісництва. Засіла й править не на основі вотуму українських трудових мас. Це знає кожний селянин і робітник України, знаєте й Ви, але чомусь тепер твердите, що влада «зростається» з українським населенням, хоч, правда, «зростання» відбувається, коли засобом пайки, цементом її (пайки) є «чека»!» (с.8).
Спиридон Довгаль переконаний, що творчою енергією в житті державних організмів, яка здатна ці механізми утримати й надихнути новою силою, є прикмети правлячої верхівки: шляхетність і благородність, мужність і мудрість. Він відособлює їх від хитрості, спритності і софістики. Він каже Винниченку: «В своїй брошурі ви хочете назовні заховати тон об’єктивного спостерігача, кидаючись у штучну нещирість, і ніби показуєте свою особисту заінтересованість. Але тенденційність Ваших тверджень ясно вилазить назовні, коли перейти на мову фактів. Що ж до логіки, то власне Ваша логіка слабенька, коли взяти на увагу, що на першій сторінці Ви визнаєте відсутність матеріалу, щоб робити якісь висновки та й взагалі неможливість їх робити за кордоном, а через кілько стрічок знову говорите, що «для певних висновків матеріал уже й тут можна мати». Потім на протязі всієї брошури Ваші докази мають вигляд абсолютних тверджень, так ніби вони перевірені й правдиві. В цім виявляється Ваша тенденційність та легковажність при трактуванні порушених проблем» (с.10).
Мудрість, з погляду Спиридона Довгаля, це мудрість державного мужа у його відношенні до справ народу, він повинен мати план, концепцію, програму своїх діянь і неухильно втілювати її.
Взірцями державних мужів, яким притаманні риси правлячої верхівки, є люди, непохитні у своїх переконаннях, неприступні для обману, демагогії і ворожої пропаганди:
«Трагедія українського визвольного руху полягає в тім, що найбільш активна, революційна й освічена частина нашого громадянства – соціалісти – розбилися на «орієнтації», й виконують чужі плани, замість торування власного шляху… В добу банкротства «орієнтацій», яку ми зараз переживаємо, Ваш виступ є непотрібний і шкідливий, а шлях, який Ви пропонуєте, веде український соціалізм на службу РКП. Це навіть не угодовство, а повна капітуляція, тому що большевики, як я вже казав, проти угод із соціалістами.
Наш соціалізм, що терпів досі фізичну поразку, мусить будувати власну програму визволення з-під окупації та від капіталізму й виконувати її мусить зі своїми працюючими. Тоді він матиме підпору й зрозуміння трудящих інших країн і народів, а доки говоритимуть за наших робітників і селян чужі, хоч би й соціалісти, то український соціалізм в ліпшому разі пастиме задніх навіть на своїх землі, а не буде авангардом у боротьбі за новий лад» (с.15).
На думку Спиридона Довгаля, катастрофа, яка спіткала Україну в роки більшовицької окупації, має загальноєвропейські масштаби, це криза європейської культури взагалі – моральний розклад правлячої верхівки й заперечення творчої ролі духа традиціоналізму в історії. Для українського народу єдиний порятунок – це опертя на власні духовні традиції, безоглядна боротьба з більшовицькою пошестю, виховання чеснот провідної верстви, прикмет правлячого Духа. Провідником, як каже Іван Франко у «Похороні» має бути людина, що «карку не гне», «глядить життю і смерті в очі сміло», «любить бій, що просто грімко йде на визначене їй судьбою діло». Безперечно, риси провідної верстви були притаманні самому Спиридону Довгалю, який «плебейським інстинктам» пристосованців протиставляв мужніть, відвагу, шляхетність, волю до державності, вірив у роль проводу у боротьбі за незалежність і свободу українського народу.
Еміграційна доля жбурляла його по різних містах, та де б він не жив – не втрачав уміння консолідувати довкола себе передові національні сили, організовував газети і журнали, сам їх редагував і був талановитим публіцистом, фахівцем з економічних питань. В історію української культури він увійшов як редактор часописів “Нова Україна” (Прага, 1925-1929), “Вперед” (Ужгород, 1932-1938), “Нова свобода” (Ужгород, 1938-1939), “Дозвілля” (Берлін-Плауен, 1942-1945), “Слово” (Реґенсбург, 1945-1946).
Відомий літературознавець, професор колумбійського університету (США) Юрій Шерех у своїх спогадах “МУР і я в МУРі” описує цікавий епізод, який стався у вересні 1945 року у Фюрті, передмісті Нюрнберга. Ще один наш земляк-емігрант поет Леонід Полтава викрав у плауенській німецькій друкарні скриню з шрифтами, щоб друкувати художні твори. Але досвідчений Спиридон Довгаль виманив у нього ці шрифти для газети “Слово”. “Я був тоді лютий на Довгаля, але, може, він мав рацію. Може, не варт було віддавати нам друкарню. Може, були ми ще занадто діти, щоб мати власність і провадити її” [Шерех Ю. Третя сторожа. – К., 1993. – С.502]. Аналізуючи стрибки тодішніх літераторів від націоналізму до комунізму, Юрій Шерех підсумовує: “Довгаль був кращий від таких письменників. Певніше, щоб друкарня була в його руках. Хай не буде великої літератури, але не буде й комуністичної провокації [Шерех Ю. Третя сторожа. – К., 1993. – С.502].
Спиридон Довгаль був автором багатьох статей економічні теми, був доцентом економіки в Українському Технічно-Господарському інституті Подєбрадах, членом ЦК УПСР, з 1950 р. – головою і членом ЦК Української Соціалістичної Партії. Він – визначний діяч Української Національної Ради на еміграції, з 1951 – заступник голови Виконавчого Органу.
Помер неодруженим. Це сталося 15 жовтня 1975 року, в Мюнхені.

Олександр Астаф’єв.

Leave a Reply

Your email address will not be published.