Двадцять років тому Видавничий центр «Просвіта» надрукував книгу «Українська афористика». У цій збірці було 3500 висловлювань ста мудрих українців впродовж десь тисячоліття, від часів ще Київської Русі до сьогодення, починаючи з висловлювань Києворуського князя Святослава І Хороброго: «Іду на Ви!» та «Мертві сорому не мають» і завершуючи словами сучасного українського радикального політика Дмитра Корчинського: «Істину не пізнають. Істину створюють». Опубліковано було в цьому збірнику більше півсотні афоризмів і нашого коростенського любомудра Євгена Григоровича Ященка. Про це 5 травня 2001 року з позицій поліського патріотизму відгукнувся було і я статтею в місцевій газеті «Древлянський край» заголовком «Коростенець тисячоліття».

Коли у 1989 році на Коростенщині, першим в Житомирській області, виник Народний Рух України за перебудову, активним учасником його став і Євген Ященко. Тоді ж він розповів мені про своє захоплення есеїстикою французького філософа-гуманіста Мішеля Монтеня та свої неафішовані творчі напрацювання «в шухляду». Попросив мене, як голову Руху, посприяти публікації в журналі «Новый мир» його статті «Велич Томаса Мана», про німецького письменника-лауреата Нобелівської премії з літератури, для дослідження творчості якого він у 80-ті роки їздив аж в московську наукову бібліотеку.
В той розхристаний перебудовний час я мало що міг йому в цьому допомогти, та ще й у московському журналі. Тож порадив звернутися в київське видавництво «Український письменник», в якому працював тоді мій колишній однокурсник по навчанню в роки хрущовської «відлиги» в Київському державному університеті ім. Т.Шевченка, і належав тоді світоглядно до кагорти так називаних нині «шестидесятників». Так 500-сторінковий рукопис філософських роздумів Євгена потрапив до інтелектуала-ерудита редактора видавництва Анатолія Макарова, який почав готувати його до друку. Та виникла перебудовна економічно-фінансова скрута і брак видавничих коштів перешкодили цьому. Правда, в результаті всього того в альманасі «Хроніка-2000» з’явилися написані ще у 1975-77 роки есеї Є.Ященка «Людина і річ», «Про анігіляцію історії» та стаття «Дебют філософа» про нього і самого А.Макарова. А ту Євгенову статтю про Т.Мана (1875-1955) опублікував український журнал «Всесвіт». Есеї Євгена з’являються в журналах «Філософська думка», «Дніпро», «Авжеж», «Сучасність», «Нова політика».
В цей час Народний Рух України на Коростенщині вирував уже як суспільно-політична сила, тож перша перебудовна українська громадська організація Товариство української мови, яку я спочатку очолював, як предтечу НРУ, було реорганізовано у Всеукраїнське товариство «Просвіта». У відповідності із засадами цієї відродженої організації було вирішено розпочати популяризацію діяльності нових громадських активістів. Так в місцевій газеті з’явився мій нарис «Онук Сковороди» про культурносвітню діяльність Євгена Ященка. Було вирішено також для поліпшення умов творчої праці коростенського інтелектуала передати йому друкарську машинку, подаровану ТУМ одним із ініціаторів коростенського Руху Володимиром Лук’яненком. Це в якійсь мірі прискорило вихід нових книг Ященка «Коростенський плутон»(2003), «Афоризми» (2007), книги у співавторстві з директором підприємства про 100-річчя Коростенського фарфорового заводу.
На творчість Є.Ященка звернули увагу у престижних загальноукраїнських ЗМІ. Нащадком славетного українського філософа ХУШ століття Г.С.Сковороди назвав його відомий наш земляк, культуролог Василь Скуратівський. Один з керівників Київської письменницької організації Леонід Череватенко в розлогій статті «Одкровення коростенського любомудра» написав, що «Євген Ященко звалився українському читачеві, як сніг на голову». З моєю передмовою десь під такою череватенківською назвою з’являється і його знаменний філософський есей про «прафеномен» доброти людської перманентно підсвідомо-спадкового пеласго-етрусько-анто-руського тотемного птаха українців «Заздрощі бусла» в першому перебудовному журналі Житомирського обласного відділення Спілки письменників України «Косень», що вийшов у 1999 році за ініціативи голови літвідділення Олексія Опанасюка та сприяння тодішнього голови обласної державної адміністрації Володимира Лушкіна, та і у коростенському альманасі «Древляни», що вийшов у 2006 році за сприяння міського голови Володимира Москаленка.
В останні роки, незважаючи на хворобливий стан свого здоров’я, Євген Ященко працював над рукописним архівом своїх творів, сподіваючись на їх цілісне видання. На жаль, повільно прогресуюче генетично-спадкове невралогічне захворювання, притаманне літнім людям, змусивши Євгена Григоровича відійти у 80-річному віці від активного громадського життя, все-таки прискорило 19 жовтня 2020 року перехід його тілесної субстанції у засвіти земного людського життя. Однак ця неординарна особистість встигла залишити по собі наступним поколінням людей вагомі результати своїх інтелектуальних роздумів, творчих пошуків, сподівань і розчарувань. Хоча в ситуації коронавірусної пандемії похорони цього знаменитого коростенця були скромними.
Тому я врішив хоч трохи віддати належне заслугам Євгена Ященка в статті з нагоди дня його народження 13 квітня 1937 року. Готуючи її, я переглянув у себе деякі його книги, які він дарував мені, як «співрозмовнику і другу», і з сумом відчув, як мені не вистачатиме його як високоінтелектуального «співрозмовника».
Меркантильне гальмування все ще провладною пострадянською номенклатурою українського національного відродження викликало в мене гостре незадоволення, яке потім вихлюпувалося статтями в пресі. Євген Григорович же на всю таку мою нетерплячість завжди відповідав одним із своїх афоризмів: «Брехуни знають правду». Тому, мовляв, не варто намагатися їх переконати, а «заощаджувати мудрість». Бо пострадянська бюрократія в своїх діях ладна пристосовуватись до будь-якої влади, керуючись аж ніяк не істиною чи правдою, совістю та справедливістю, а сугубо власними вигодами самозбереження у владі. Тож, далекоглядно вважав він, в уже суверенно одержавленій Україні потрібно лише цілеспрямованіше працювати над відродженням глибинних загнаних століттями колоніального існування аж в підсвідомість пластів українського народного єства.
І він був наполегливим у такому своєму висновку. Бо ж коли не вдалося йому провести цю свою житейську сентенцію як «Сторінка одного автора» у престижній всеукраїнській газеті «День», він оприлюднив її, як есей «Луг» в місцевій газеті, орієнтуючи заодно сучасників на будівництво цивілізаційно нової України, бо, мовляв, повного «вороття не існує».
Так, кожен зі своїми думками про високий сенс людського життя, і співіснували ми з ним то тандемно, а то й антиподно в нерідко затхлій атмосфері поліського провінційного життя. А тому при всій своїй філософській поміркованості іноді радикалізувався і він, наприклад, у статті «Настав час віри» у журналі «Сучасність». І тоді в одному із наступних номерів цього ж часопису, очолюваному у 2003 році найавторитетнішим українським культурологом Іваном Дзюбою, виступав уже я з толерантною статею «Не сперечаймося всує, українці».
Багато дискутували ми з ним про визначення свого ставлення до такого агресивного сусіда Української держави як імперська Росія. Євген Ященко стосовно цієї держави і її президента Путіна керувався перебудовними ілюзіями про все ще існуючу демократичність Росії таких західноєвропейських політологів і теоретиків економічного лібералізму як Френсіс Фукуяма та Фрідріх Гаєк. Я ж вважав що перебудовна демократизація в Росії – вже в минулому. Незважаючи на розпад Радянського Союзу, Росія так і залишилася імперією, навіть гіршою, замість колись русь-слов’янофільської вона стала тепер по-євразійськи реваншистською. Такою я показав її в своїх статтях «Нав’язлива Росія» та «Термоядерна Орда винародовлених».
В таких пошуках толерантного співіснування України і Росії, як уже окремих сусідніх держав, обидва ми відчували значну обмеженість наших помислів все ще існуючими постімперськими обставинами внутріполітичного життя, тенденціями міжнародного, сподіваючись, що наступні покоління громадян цих держав будуть мудрішими і толерантнішими при вибудові свого сусідського співіснування. Саме таким був Є.Г.Ященко і як небайдужий політологічний мислитель, саме таким він заслуговує на скромну шанобливу пам’ять про себе сучасними і прийдешніми коростенцями.

Леонід Климчук,
почесний голова Коростенської ВУТ «Просвіта» ім.Т.Шевченка на Житомирщині
5 квітня 2021р.

Leave a Reply

Your email address will not be published.