Михайлина Баран (Братків). Мої спогади. – Золота Пектораль, ч. 2–3 (42–43), 2019. – С.  129–141.

Минуле не хоче вмирати. Якщо задуматися над ним,

воно може пояснити і сьогоднішнє, й завтрашнє.

               Михайло Слабошпицький, «Тіні в дзеркалі»

Існує певна невидима енергія думки, яка спонукає до розмислів: взятися за перо, бо «Покоління відходять, й покоління приходять, а земля віковічно стоїть!» (Екклезіяста 1:4). Що се і як воно діє? Авжеж – це не рецензія на прочитане, а розмисли, душевні переживання серця, до яких спонукали події пережитого життя.

Євген Баран стверджує, що село, де жила мама, більше не тримає його: «Тримала мама» (с. 129). Немає кореня, який тримає нашу пам’ять – саме його незнищенність і є запорукою вічності роду. Чи так воно насправді? Нещодавно, роздумуючи про поезію пам’яті, я писав таке… Науковці дослідили і запевняють: якщо людина, подорожуючи лісом, зламає гілку дерева, то воно відчуває біль і тремтінням листочків передає інформацію переживання іншим деревам. А що ж трава? Коси не коси – жодної реакції, їй важливо, щоб неушкодженим залишилося коріння, тоді вона й надалі буде рости. Така її природа, яку, як і менталітет України, «шаблинний» генотип українців, нездатна знищити жодна сила. Згадаймо Тараса Шевченка: «І оживе добра слава, / Слава України…» Село Вас не «тримає», пане Євгене, але залишилося неушкодженим коріння – пам’ять про маму, і це тримає і буде тримати, бо написане залишається! Пам’ять – сльоза, як весняна роса, нею живемо вдень і вночі. І це та правда, якої ми всі шукаємо, бо щастя – це коли хтось думає про нас, молиться за нас і поєднаний з нашим серцем невидимою духовною ниткою життя: «Травень 2017 року відкрив для мене життєвий простір, на якому мене вже ніхто не захищатиме» (Євген Баран, «ГОВОРИТЬ Євген БАРАН»). Саме так, але існує ще одна невидима енергія захисту  – Бог: «Боже, візьми моїх дітей під свою опіку.  Господи, не залишай моїх дітей своєї ласки та щедрот» (с. 137). Ця невидима духовна нитка життя, це коріння – пам’ять про маму, яка нас тримає, допомагає долати труднощі щодення і зберегти вічність роду… Нам бракує мами, відкритості розмов, бо ще Сенека стверджував, що в цьому житті ніщо так не тішить, як вірна дружба. А Еврипід в уста свого персонажа Іона вклав  слова: «Одними видаються речі (гадаю, також люди. – Б. Д.), коли дивитися на них зблизька, іншими – коли відійти далі». А ще іншими – коли їх утрачаємо й дивимося на них крізь сльозу, бо ця сльоза – як весняна роса: безголоса в журбі й дарує полегшу в стражданні («Плачуть і речі німі; все, що смертне, нам душу вражає», Верґілій). Людина народжена для праці і для радості з діл своїх: «І я бачив, – нема чоловікові кращого, як ділами своїми радіти, бо це доля його! Бо хто поведе його глянути, що буде по ньому?…» (Екклезіяста 3:22). Минуле не має права мовчати, воно мусить промовляти до нашої пам’яті, щоб не закам’яніли наші серця, не росли безбатченками наші діти і внуки. Сутність людини – бути собою, не зрадити себе, свою пам’ять. Людина без минулого, без знання рідної історії, свого роду, яка не шанує своїх предків – як подмух вітру: Є І НЕМА. «А ми живі, нам треба поспішати. / Зробити щось, лишити по собі» (Ліна Костенко, «Життя іде і все без коректур…»). Праця – не розмисли, а дія, в якій думка веде перед. Нехай ця дія мізерна, але вона наближає нас до розуміння того, що ми здатні робити, крокуючи дорогою пізнання Абсолюту, таїни вічності, незбагненного. Кожен правдивий крок сприяє життєвому поступу. Рухаймося вперед, пам’ятаючи, що інколи слід озирнутися, повернутися до свого «Я», пересвідчуючись у перспективності обраного шляху.

Зболені думки пам’яті, які сучасності не збагнути, не зрозуміти… Михайлина Баран (1929–2017) пережила й побачила зло планетарного масштабу. Мої батьки до операції «Вісла» проживали в Польщі (тепер Сокальщина Львівської області). Я народився (після примусового переселення батьків) в селі Кошляки Підволочиського району Тернопільської області і до 6-річного віку з родиною мешкав у тих краях. Старша сестра закінчила 1952 року «торговельку» (с. 130) в Чорткові. Про початки 1950-х XX століття – серце болить, тож хай воно йде в небуття: «Боже, як було важко виховати ті діти. Тоді не давали ні року, ні три, ні за свій рахунок відпустки» (с. 137). Гнали в поле за трудодні з самого рання до смерканку, лякаючи Сибіром… Не буду переповідати прочитане, бо неможливо донести пережиті думки зболеного серця – їх мусимо читати особисто. Найбільшою розрадою, пише пані Михайлина, були суботні читання: «Тато сідали за стіл, підсувають до себе лампу, я сідала в другому кінці стола… Тато брали в руки книжку і читали… потім коментували. Книжка у нас була у великому пошанівку… Пам’ятаю, ми з сестрою були маленькі, а мама стали читати оповідання Чайковського “За сестрою”… А потім мама почала прививати любов до книжки моїм дітям» (с. 132). І я щойно  прочитав (Андрій Чайковський (1857–1935), «За сестрою» [оповідання з козацької старовини]: «Коли хочете, оставайтеся з нами. Приймiть нашу вiру, я вас за своїх дiтей прийму… – Спасибi тобi, могутнiй пане. Нiчого не бажаємо, лиш волi… Нам тут добре, та за Україною нам сумно»).

Які б тягарі життя не впали на наші плечі, але книжка допомагає нам відбутися в цьому жорстокому і зрадливому світі зла, бо добра книга – то розмова з Богом… Читаючи, роздумуємо – будуємо своє «Я»: «А моя пам’ять, той нерозлучний секретар мій, вже записує…» (Михайло Коцюбинський, «Цвіт  яблуні»). «Я випросила в тата на дорогу грошей і поїхала здавати вступні екзамени (1943, торговелька). Пам’ятаю: приймав екзамен вчитель Коваль. Такий кремезний, він приймав українську мову. Мене питав, як росте хліб. Якесь читала оповідання “Хліб росте на дереві”. Мене зарахували» (с. 130).

Відчуваю велику потребу нагадати, з якого кореня постали марально-етичні засади життя Михайлини Баран: «Тато вчив нас, щоб не заплямувати свого імені. Добре ім’я – це твоє багатство» (с. 140). «Мої спогади» засвідчують, що ця духовна енергія життя є прикладом для дітей, внуків, бо так снується нитка вічності роду: з коріння проростає добро, любов, шляхетність, слово, яке будує основу родинного кореня – в мові закладені паростки правди, за допомогою української мови (до-мови-тися) люди здатні порозумітися, зрозуміти, полюбити одне одного. Українцям Бог подарував мову, яку ми вважаємо мовою любові, інтелектуалів, а українську філософію часто називають кордоцентричною, тобто філософією серця. З перших своїх кроків  кожен українець долучається до філософії серця через розуміння добропрекрасного: життя кожної української дитини розпочинається з закону поведінки в суспільстві за принципом: це можна, а цього – не можна, так гарно, а так – негарно: «Та не матюки, а чудові українські слова вводити в мову та не на зустрічі за чаркою… Неправда. Не життя паскудне, а ми робимо його паскудним… Пам’ятаю, колись до мого батька сходились чоловіки грати “воза”. Ніколи не було чарки, поганих слів. Всі вони були малописьменні. Але які вони розмови вели! Розповідали прочитані книжки, історичні події. Тато мій мав шість класів австрійської школи, був на італійському фронті, то з двоюрідними братами вправлявся в італійській мові, часто переходили на німецьку» (с. 141). Що ще?

Ще Людвіг Фейєрбах переконливо писав, що людина, позбуваючись свого тілесного існування, продовжує жити в дусі, у спогадах, у серцях живих людей. Пам’ять… Трагедія ж наша в тому, що живемо у світі речей, у світі тлінного побуту, а не в світі безсмертної ідеї, яку обґрунтовують сучасні наукові досягнення. Є дві смерті. Перша – тілесна: «І вернеться порох у землю, як був…» (Екклезіяста 12:7а), а друга – духовна, коли стирається пам’ять. Про інше життя нічого не знаємо: «…а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!» (Екклезіяста 12:7б). Нам залишається пам’ять…

Недарма живе на світі людина, своїми руками й розумом обробляє життєву ниву. Мистецтво жити полягає в тому, щоб посіяні зернятка, посаджені дерева плодоносили…

           УЧИТЕЛЬКА

Присвячую Михайлині Іванівні

(Фрагмент)

В її очах кусочок неба сяє

І добротою серце виграє.

Кращої за неї на цій землі немає –

Такої милої, що душу пізнає.

Моя учителько, моя стежина в світ!

Спасибі за турботу і печалі.

В моєму серці розтопивши лід,

Відкрили Ви дороги ті незнані.

            Надійка Мартович, учениця, 2003 рік

Стежина в світ, бо любов не перестає, посіяне добро плодоносить: «Сей світ – як маків цвіт; як-то на тім буде!» (Марко Вовчок). Буде! Не завжди мудрий здатен збагнути всю мудрість мудрості. Тут найбільше важить не те, що пишемо, думаємо, а – що чинимо. Життя, як в Ісуса Христа, коли все – у всьому: «І виправдалася мудрість своїми ділами» (Євангеліє від Матвія 11:19б).

Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, лауреат премії ім. Івана Огієнка, м. Львів

.

IMG_3156

IMG_3135

 

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.