Минуло вже 76 років з часу Чортківської трагедії. 22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина напала на СРСР. Червоні окупанти поспішно відступаючи, розстріляли у тюрмах Західної України тисячі людей. Розправи НКВС провели у Львові, Дрогобичі, Тернополі, Чорткові та багатьох інших галицьких містах. Ще одна з подій, що залишила свій кривавий слід в історії. Про це неможливо не згадувати.

Масові арешти, в основному серед місцевої української інтелігенції, прокотилися Чортковом ще в 1940 році. Без жодних пояснень арешту було схоплено більшість викладачів гімназії, лікарів, свідомих селян, священиків. Брали всіх, хто колись належав до будь-яких політичних, наукових, молодіжно-спортивних організацій, або ж мали необережність висловлювати власну думку щодо того, що діється в радянській державі.
Лише в місті безслідно зникло понад 100 мешканців. Сім’ям арештованих місяцями не надавали звістки ані про стан їхнього здоров’я, ані про місце знаходження. З перших днів війни містом прокотилися чутки про розпочату розправу органами НКВС над в’язнями чортківської тюрми. Людей катували в підвалах, вони помирали без їжі та води і вже в такому безнадійному стані помітили, що їх зачиняють на всі замки. Після одержимих криків різко наступала тиша. Ще один помер… Ніхто не наважився на протест і спробу визволення навіть тоді, коли першого липня з тюрми вивели колону і повели в невідомому напрямку (як пізніше з’ясувалося – в Умань). Німецькі окупанти, які прибули до Чорткова на початку липня, були здивовані жорстокістю тортур НКВС.
Майже двісті осіб, які не витримали важкого переходу, було страчено в дорозі. Лише одиницям вдалося втекти. Решта були закатовані в Уманській тюрмі. Їхні тіла пересипані вапном на довгий час замурували в глибоких підземеллях в’язниці.
Свої спогади про страшні дні липня залишив Ростислав Олександрович Горячий: «Батько пішов на роботу і не вернувся. За декілька днів приїхав чоловік на коні з села Чорнокінці. Він приніс сумну звістку: завтра поведуть засуджених із тюрми. Мати взяла мене за руку і ми пішли нести хліб татові. Дядько також перебував у тюрмі. Аби ми дізналися про місце його знаходження, він викинув куртку людям і сказав передати в дім Горячих. Третім арештантом із Шманьківців судилося стати моєму хресному. За відстоювання своїх інтересів під час допиту – помер у страшних муках (здирали заживо шкіру і посипали сіллю). Декілька днів та ночей поспіль біля Умані гуділи мотори машин. Це був відволікаючий маневр, аби ніхто не чув криків, що доносилися з підвалу. Довгий час про ці події замовчували і аж у 1989-1990 роках у газетах почали друкувати списки закатованих».
Так закінчилися переживання за час окупації Західно-українських земель московсько-комуністичною імперією від вересня 1939 до кінця червня 1941 року.

Валентина РЕВУЦЬКА

Leave a Reply

Your email address will not be published.