Друкованих видань, які на своїх шпальтах розміщують вірші, на жаль, меншає, та графоманські опуси все ж частенько з’являються. Як на мене, то таку невтішність маємо через літературну глухоту тих, хто благословляє немічність на появу у світі білому, як не прикро, подібне і про інтернетівський сегмент поширення літеротворчості. І нема на то ради.

Про все це подумалося, коли перечитував вірші передчасно згаслого Богдана-Романа Хаварівського з книги пам’яті «Усі ми будемо в архіві». Чому? Спробую пояснити. Графомани вправно працюють ліктями заради задоволення власних амбіцій. Напевно, вони добре знають про свою творчу нікчемність, але пиха заціплює уста. І водночас є люди, які не волають на усіх усюдах про версифікаторську винятковість і майже не виносять на суд громади написане, хоч у їхніх творах літературної справжності більше, ніж у віршуваннях деяких розпіарених письмаків.
Свого візаві перш за все маю на увазі. Ні, не тому, що вперше зустрівся з цією сторінкою життєдіяльності іменитого краянина, і вона мені дуже сподобалася. Знав, що він віршує. Не залишалася для мене непоміченою і його поетична книга «Метелики юності на павутинці осені». Гарні вірші були у ній! Та професійним літератором себе не вважав і не рвався у письменницьке коло, хоч приятелював з багатьма ловцями слів, і вони цінували його думку.
Здається, що висновковуєш після словесної фіксації вищезгаданого: поява віршів – не відкриття, а констатація уже знаного. І все ж наважуся сказати, що добірка з майже двох сотень текстів – відкриття. Відкриття зболеності душі, котра розуміє, що у версифікаціях повинна текти «кров поета».
Як вона розливалася венами часу в інтерпретаціях краянина? Можна багато говорити про це, розкладаючи написане на полички громадянськості, філософічності, пейзажності та інтимності. Бо в кожній з цих тем прихована неповторність. Але сумніваюся, що такий підхід дасть бажаний позитивний ефект через переплетення мотивів. (Маємо багато прикладів. Але згадаю тільки про один. Приміром, вірш «Догоріла ніч» – медитація молодості на тему кохання. Та не чіпляв би на твір ярлик інтимності, бо у творі простежується й чарівність пейзажності. «І протести забриніли росами у надламах брів»! Симбіоз любовності й живописання словом, який причаровує?)
Тому вирішив піти іншим шляхом і поговорити про виражальні засоби, які використовує автор, й почну із твердження, що цілісність поезії – своєрідний наслідок постійного використання таких архетипів української лірики, як дерева і рослини, звірі й птахи, зорі та небесні світила. Дивність, народжена деревами? А чому б і ні? «І знов мені зволоженим каштаном твій блиск очей привидівся чомусь» , «чотири верби плачуть росою», «цвіте вишнево край села сльоза звичайного кохання». Свої вірші версифікатор «населив» рослинністю, яку бачимо на кожному кроці. «Зі мною завжди ніжна ти, ласкава, мов пелюстини водяних лелій». «Звабно чаклувало сеє літо поміж листя мальв». «І хай спливають спогади барвінком»…
Якщо дерева і рослини з віршів мають певну територіальну прив’язаність (хоч і часто-густо вони «промовляють» певними рухами, то для звірів та птахів це не є характерним, та вкупі нерухоме і рухоме творять дивовижність. »Б’ються риби вечірніх думок в сітці нервів». «На нашій хаті зіщулилось мокреньке лелеча». «Дні пробіглися кіньми карими». «Раптово мисль, як вивірка на гіллі». «І тепер, наче кріт, рию нори осліпло на гливкому ґрунті моральних калік».
Це «населення» віршів доповнюють галактичні прояви. «Сонце літечка в німбі хмарин». «В моєму небі зіронька згоріла». «Я чекаю сонця, щоб промінням вдарило на твоє відхилення, що мене болить». «Моя зірка впала… то найбільше щастя, коли люд побачить цей маленький спалах»…
Коли говорити про ці цікавинки, то впадає у вічі два моменти. По-перше, трикрап’я автором цих рядків вжито не випадково . Процитовано лише невелику частку вдалостей про «населення» віршів. А це говорить про їхню органічність і доконечність існування у творах. По-друге, і неозброєним оком видно сусідування з метафоричністю, порівняльністю, образністю.
Згадаємо, зокрема, про метафоричні зблиски. Виділимо кілька з них. «Конспект брехні перегортає вітер». «В моєму небі пісня наболіла серпнево так розгулює собі». «Виміняв серце в нас вітер на пару стишених брів». «Старі птахи свою рідню намовили той ліс лишити». «Вирвалось серце з грудей і згоріло». «Плаче мозок». «І літо зачинило двері».
А хіба у непам’ять мають канути неординарні порівняння? «Душа стає, неначе жбан пустий». «А по німім обличчі, ніби ртуть, стікає відгомін мовчання». «Думки, як пелехаті півні, скачуть», «затремтіла, немов павутинка». Порівняння вирізняються ще й іронічними зблисками. «Ваш урок, ніби сукня зношена». «І життя, наче в банці консерви». «Які він висипав, немов сміття». (Та обставина, що число порівнянь можна множити, теж є дуже втішною. Своєрідність поетичної манери?)
Серед виражальних засобів помітне місце належить образності. Захоплюєшся, коли надибуєш такі буквотвори, як «парасольки кольоровий гриб», «пантоніма гриви», «блискавка сльози», «кишені вітрів», «усмішка роси», «коридор горла», «вузлик вини», «простиня листків». Погодьмося, що у багатьох з них виграє несподіваність, мені здається, що так і має бути у поетичної справжності.
І ще одне. На тлі таких знахідок якимось потужнішим світлом спалахують більш звичайні образи: «соната болю», «каліграфія життя», «профіль мовчання», «краплини душі»…
Образність цієї поезії змушує зачепити і тему творчих перегуків. Скажімо, в одному з віршів передчасно згаслого Ярослава Павуляка є образ «музеї ваших животів». А в Богдана-Романа Хаварівського знаходимо «музеї днів». Щось схоже, правда? Тимпаче, що в тематиці обох віршів є елементи подібності. Але не маю наміру дорікати за творчі перегуки. Якщо розібратися, то у світовій літературі вже давно немає свіжих тем. Можливі лише складові різності та неодинаковість підходів у вираженні теми, що і маємо у даному випадкові.
Подумалося й про таке. На поетичному стилі нашого краянина не міг не залишити свою познаку віршо-вітер землі теребовлянської ( пан Богдан-Роман народився у селі Гумниська цього району): Андріан Іванчук, Степан Будний, Роман Лубківський, Роман Качурівський… А можливо, варто також говорити про поетичні впливи таких наших сучасників, як Степан Сапеляк, Борис Демків, Михайло Левицький, Богдан Чепурко, з якими контактував? Вже не кажу про творчі уроки від класиків вітчизняної і світової літератур.
Питання про виражальність (як на мене) потребує розмови й про словопошуки, бо відчувається, що версифікатор наполегливо шукав себе у світі літер. Адже чимало буквотворів натякають на розмисли про неологічність та рідковживаність: «чистороси», «відсмак», «напівправдивий», «післязмова», «вистеблити», «прудкобіжний», «огневій», «серцедром», «хуртовищі». Інколи роль приваби бере на себе діалектизм чи натяк на нього: «ниньки», «патички», «помідора», «журбина»…
Коли метафоричність, порівняльність, образність та слововживання прямим текстом говорять про важливість виражальності у структурі поетичного тексту, то і є її підтекстові складові, все тому, що вони перебувають на перетині тематичності та виражальності, й перш за все тут, либонь, слід балакати про тяжіння автора до Богошукань. «Губи вечірні і очі, мов на іконі». «А ти така. Ніхто тебе не змиє. А може? Я не Бог і не пророк». «Пошукати розраду духовним легеням» (хоча, можливо, тут можна простежити не лише мотиви Божості). «По такому коханні, мов докір, листки на дорозі…Боже мій, що тепер?» «Я в сон до тебе Господа молю». «Бо Бог тобі у серце не вложив стійкої мужності, як кремінь», «На хоругвах очей «Віднайди свого Бога» (тут, мабуть, варто зауважити, що в нинішньому поетичному середовищі стали модними рядки з релігійним ухилом. Ознака часу! Але хотів би підкреслити, що чимало з процитованих рядків написано у часи нав’язування атеїзму. Сімейне виховання? Безперечно. Адже автор походив з глибоко релігійної родини, і його батько багато років був диригентом церковного хору).
Не можна оминути і питання про афористичність окремих висловлювань. «Якщо вже вмирати – то лиш не рабом». «Жити – це тільки добром брунькуватись». «Ті мають право на життя вірші, які ідуть від серця до народу». «Велике лихо – згин колін»… До речі, тут чомусь подумалось і про зворотній рух, бо в тканину вірша органічно вплетено стійкі висловлювання з ознаками крилатості. («Не все те золото, яке блищить». «Чи ти, козаче, з воза впав?»).
Помітними у віршах є культурницькі акценти. І перш за все за них «агітують» назви творів: «Монолог Михайла Паращука», «Монолог Котляревського», «Монолог Шевченка». Маємо і присвяти Іванові Котляревському, Василеві Симоненку. В окремих рядках згадуються Ромео, Еней…
Можливо, варто говорити й про інші версифікаторські аспекти на основі цих віршів? Ймовірно! Бо вони спонукають до цього. Сам пересвідчився! І впевнений, що так скажуть й інші люди, доторкнукшись до віршів Богдана-Романа Хаварівського. Не може бути інакше, якщо рядки позначені літературною справжністю.

Ігор Фарина, м. Шумськ
вересень, 2018.

Leave a Reply

Your email address will not be published.