Максимів Г. Книга амазонок: повість у новелах. – Львів: Апріорі. 2016. – 236 с.

Зізнаюся, що появи цієї книги чекав кілька місяців. Ще з того часу, як було оприлюднено результати першого Всеукраїнського літературного конкурсу рукописів прози на кращу книгу року «Крилатий Лев», переможницею якого стала Галина Максимів з міста Долина на Івано-Франківщині. Й не гадаю, що це жадання носило на собі всесвіт якоїсь фанаберичності літературного критика. Ніскілечки! Адже вихід видання передбачали умови творчого змагання. Хоча не приховуватиму і того, що очікування мало й особистісний характер. Автор цих рядків теж взяв участь у «Крилатому Леві» і опинився у його «десятці» за роман «Кулемет». Мене, як літератора, дуже цікавило те, у якому ключі працюють інші прозаїки. Тим паче ті, з доробком яких незримими нитями пов’язані життєві обставини.
Та до почуття нетерпіння домішувався й острах. А що як «новинка» не справить позитивного враження і сам батькуватиму себе за даремність наміру? Тому думав про це, коли тримав у руках бандероль від автора ідеї та засновника проекту письменника Олеся Дяка. Але «Книга амазонок» не розчарувала. Магічний реалізм у виконанні Галини Максимів затягнув мене у полон, вибиратися з якого не хотілося.
Чому з’явилося таке відчуття? Та не старатимусь відповісти на це (можливо, сакраментальне) запитання однією фразою. Не вийде! Справа у тому, що одноплощинність міркувань у даному випадку не може передати усього багатства емоцій. Веду до того, що доцільнішою є багатовимірність! І добре, що молода авторка керується нею, взявшись за перо. (Як на мене, то немає жодного значення те чи свідомо, чи підсвідомо вона це чинить. Хоч сам чомусь все більше схиляюсь до думки про підсвідомість діянь.)
Й перш за усе почну з такого непростого питання, як вірність традиції. Невипадково вважаю його саме таким. Молоде покоління (не тільки літератори) намагається заперечити здобутки попередників і вивищитися над їх усталеністю. Розумію їх, бо й сам колись був таким і молився молодій задеркуватості. Та… тепер дуже сумніваюся в оригінальності власної категоричності, хоч тоді вона здавалася мені саме такою. І те, що Галина Максимів не взяла на себе роль протестувальниці і своєю книгою у молодому віці підтверджує занурення у традицію, викликає симпатію.
Прикладів у історії вітчизняної літератури вистачає. Але не маю наміру проводити багато паралелей, бо кожен (мені так здається) спроможний зробити це сам і кожен має свої смаки. Згадаю лишень про те, що не покидає моїх розмислів у ці хвилини. Приміром, Володимир Бабляк свій «Жванчик» називав романом у земляцьких бувалиць. Повість «Балади про Слистьона» Володимира Дрозда теж складається з монологів різних персонажів, хоч чи не кожен з них міг би бути самостійним твором, але зв’язані воєдино вони більше «вибухають». Не знаю, чи коли-небудь задумувався над цим питанням Мирослав Лазарук, але мені сподобалося, що його роман «Посаг для приречених» (свого часу номінований на Шевченківську премію) склали новели, котрі нерідко мали присмак автобіографічності… Отже, маємо підстави говорити, що Галина Максимів співає оду тяглості традиції. Хоча це зовсім не означає, що вона повторює чужу «пісню», бо свої мотиви усе ж є. Просто говорю про це тому, що дуже хочеться наголосити: немає нічого нового у літературному світі й повторюваність є закономірністю, хоч і має свою барву.
Не все так однозначно і з питанням про магічний реалізм. Не можна говорити, що тут авторка відкриває щось нове. Якщо взяти, приміром, прозу у Валерія Шевчука, яка приходила до читачів ще у тоталітарні часи, то в ній є помітним вплив магічного реалізму, незважаючи на «ізми» тієї пори. Хоча (може, це і зайве спостереження) дещо більше зачудовував психологізм.
Питання про нього не назвав би випадковістю. Особливо у даному контексті. Звичайно, можна було б метати критичні стріли на адресу творчої недосвідченості, хоча, очевидно, раціональне зерно у нападках й існувало б. Мені здається, що істина причаїлася в дещо іншій площині. Йдеться про сприйняття зі статевої точки зору. Маємо «Книгу амазонок», яка написана жінкою, а оцінює її літературний критик-мужчина. Різність сприймань? Вона тут є очевидною. Письмачка є романтичною у слововиявах і на щось інше й не варто сподіватися. А мужчина (літератор і звичайний читач) – раціональніший у думанні. (Гадаю, що це питання слід вважати слушним. Та й не може воно скидати з рахунку потреби більшої психологічності, за яку сильно не дорікав би авторці, враховуючи її творчу молодість. Як кажуть, досвід – справа наживна. Й не можна не помітити, що Галина Максимів у своїй новелістиці ступила на шлях освоєння психологічності мислення).
Розумію всю не простість такого остовплення теми. Але є й інші нюансики. І вони (чи, може, мені одному захотілося сказати про це вголос?) з усією гостротою ставлять попереду наступне. «Книга амазонок» складена з творів про минувшину і сучасність. Будемо відвертими: багато прозаїків вдаються до цього при формуванні своїх книг. Й мене, як читача, не цікавить тематичність творів. Байдуже, що перемагає – історія чи сучасність. Бо більше переймаюся художньою вартісністю текстів.
Якщо проаналізувати усі попередні абзаци, то, безперечно, можна сказати, що рецензент робить спробу по-своєму узагальнити ті чи інші моменти. Не буду віднікуватися, бо свідомо вибираю такий шлях висловлення думки. Але не хочу, щоб хтось думав, що цураюся конкретики. Навпаки. Саме вона підштовхує до певних умовиводів, тому й поговоримо детальніше. Зокрема, про мовленевий апарат, яким послуговується письменниця. Не знаю хто і як сприйме вислови на кшталт: «небо горіло ясністю зірок, сонце ласкавило зелені ліси і поля» («Битва шалених богів») чи «Того надвечір’я червоні півні люто розкльовували чорні черешні» («Черешневе павутиння»), а мені подобаються такі словосполучення. Якщо хочете, то від них віє індивідуальністю письма, без якої неможливо уявити справжність письмачки. Правда, ця картина була б неповною, якщо не згадати про поетизми. В «Книзі амазонок» натрапляємо на «терпеливців», «заморочника», «глину-червоницю» і т. п. Красивості? Не зараховую їх до таких. Адже знову маємо справу з творчим індивідуалізмом. Чи не можна тут балакати про уміння слухати слово, заглиблюватися у його потаємність? Так, нерідко чомусь здається, що разом з авторкою пробуєш його на смак. Прикро лишень, що прозаїчка іноді, образно мовлячи, передає і куті меду. Приміром Галина Максимів кілька разів використовує слово «много» у значенні «багато». Цілком допускаю, що його експлуатація не руйнує мовної палітри. Але хіба воно є доречним, коли ніякої чарівності не додає контекстові?
Не можна (так мені здається) оминути ще одне важливе питання. «Книга амазонок» – сюжетна художня проза. Але повість у новелах мені нагадує своєрідну мозаїку. Це панно є якимось дивним. З одного боку можемо говорити про продовження літературної традиції у летючості часовиміру. А з другого? Дуже прагнеться до відображення дійсності через детальне змалювання й зіткнення характерів і взаємин. Шкода, що останнє не стало ще творчим правилом. Скажімо, у творах «Старий звичай», «Антіопа, жона Тесея», з повісті «Книга амазонок» (чи, може, це тільки моє враження?) маємо справу зі звичайнісінькою констатацією фактів, де про художнє осмислення доводиться тільки мріяти. І це при тому, що існують тексти, які наповнені художністю. (Саме до таких, на мою думку, належить «Діва моря» чи «Битва шалених богів».)
Але це – лише частина айсберга. На мою думку слід поговорити ще й про таке. Навіть неозброєним оком видно істотну різницю між новелою та оповіданням. Якщо перша напругою дії та колористичністю фокусує увагу читачів на передачі характеру через конкретний випадок, то друге нерідко є протяжнішим у часовимірі і може граничити зі змалюванням багатьох подій, котрі теж змальовують персонаж. До речі, Галина Максимів ілюструє це творами «Маркова корова», «Черешневе павутиння». Обидва по-своєму є цікавими, хоч різність управляє двома видами одного жанру. З головним героєм «Черешневого павутиння» Андріяшем зустрічаємося тоді, коли його вантажівку захоплюють бандюгани-сепаратисти однієї з фейкових республік. І вся розповідь будується навколо цього. Класичний зразок новелістики. «Маркова корова» – дещо інша. Це – не новела у традиційному вимірі. Згоден, що певні її елементи присутні у текстах. І їх можна відшукати без особливих труднощів. Але це, мабуть, – чи не єдина ознака новелістичності. Радше перед читачем постає оповідання. Та це нітрішки не применшує звучання твору і його вплив на свідомість.
Ще одне спостереження. Мені доводилося читати чимало творів про воєнні події на східних рубежах нашої держави. Здебільшого у них йшлося про героїстику АТО. Саме цим пронизана проза Богдана Жолдака, Михася Ткача, Василя Іванини. Галина Максимів тут є якоюсь іншою. В поле зору письменниці потрапляє негероїчність, відображення якої зворушує. Навіть думається, що саме вона має бути більш помітною у сучасній прозі. Не думаю, що це – просто забаганка. Яскраві типажі з простолюду постають перед нами з новелістики Василя Стефаника, Григора Тютюнника, Миколи Кравчука. Зрештою, багатством імен вирізняється і «жіноча проза». Згадаймо хоча б нині сущих Любов Пономаренко та Катерину Мотрич, Євгенію Кононенко… (Зумисне вдаюся до трикрап’я). Кожен може додати до переліку прізвища улюблених авторок. Я ж особисто доповнив би його іменами Галини Пагутяк і Валентини Мастерової. Але у переміш з питанням про магічний реалізм, хоч тут є відсвіти особистісності смаку, чого не заперечуватиму.)
Емоційне забарвлення з’являється і тоді, коли знайомишся з іменами персонажів. Якщо згадати про Всеславу, Мірту, Синтію, Мирину, то думається про часовий код. А Олесь, Ольга, Софія, Марко самі говорять про епоху, в якій відбувається дія. Вони, до речі, несуть у собі й національний заряд, хоч авторка жодного разу прямо не говорить про це.
… Не сумніваюся, що «Книга амазонок» викличе й інші емоції. Адже це (принаймні, упевнений в цьому) – закономірність. Як і те, що не може існувати думки лише однієї. І добре, що видання порушує такі розмисли. Значить: воно відбулося. А те, що Галина Максимів ще сама не знає на які материки заведе жага слова, створює дивовижний ореол таємничості, виходити з-під якого не хочеться.

Ігор Фарина,
член НСПУ
м. Шумськ
на Тернопіллі

Leave a Reply

Your email address will not be published.