Мойсієнко А. Леза зел, книга верлібрів. – К:. Дивосвіт. 2016. – 312 с.
Не знаємо, чи маємо рацію, можливо, і помиляємося. Для нас, як і для багатьох поціновувачів красного письменства, знайомство з новою книгою починається з її назви. Як кажуть, зустрічають за зовнішнім виглядом одежі. Коли за нею видно неповторність, то стає ще приємніше.
Запитаєте: на що, мовляв, так прозоро натякаємо? Пояснимо. Недавно ми прочитали нову книгу киянина Анатолія Мойсієнка. Вже паліндром у назві «Леза зел» привабив. Сьогодні цю віршову форму використовують рідко. Із сучасних письменників згадаємо хоча б Василя Рябого та його збірки «Нурт струн», «Варта трав», «Сологолос». Це позитивне враження доповнюють «словесні блискітки» на зразок «вуста обрію», «паросток місяця», «міжвіття перехрестя»
Цікава книга. На нашу думку, так. Писати про неї непросто. Уже хоча б тому, що було помилкою оцінювати вмілість висвітлення тих чи інших поезопластів, а вже потім говорити про стиль та літературну тему чи навести кілька прикладів пародійного звучання деяких рядків.
Але ця заувага не спроможна зупинити нашого наміру в літературно-критичному оцінюванні видання. (Можливо, ці нотатки і матимуть якісь нотки суб’єктивізму, але хіба його немає у творі, який вважають дуже об’єктивним?)
На що ж звернемо увагу цього разу? Спершу про арсенал творчих засобів у верлібрах і про інтерпретації чужослівних текстів. І згадаємо про те, що викликає несприйняття. (За читачів не йдеться, бо не маємо права. Особистісність вражень? Тільки вона!)
Почнемо з наших думок про афористичність поетичного мислення. Точніше, з їхнього висвітлення. «Легше впасти навзнак у пустоті безмовній, аніж волати про допомогу серед пустелі людей», «Й не стямився у суєті суєт, як світові запрагло тебе несуєтного». Сумніваємося, що вдалість висловлювань так приваблювала б без антитези. Взагалі складається враження, що поет не уявляє себе без неї, скажімо, одну із своїх поем пан Анатолій назвав «Чорне дерево на білому піску».
Та ці крилаті вислови (не побоїмося охрестити їх саме так) не впливали б так магічно на психіку читачів без замісу на метафоричності, зрештою, істина версифікацій (на нашу думку) не може існувати. Уважні читачі можуть помітити густу заселеність поетичного світу птахами, звірами, деревами і рослинами, зірками і квітами. Навіть при умові, що вони просто були б присутніми, усе виглядало б дуже гарно. Але «проживання» цих персонажів у творах (просимо вибачення за такий вислів) має глибиннішу функцію, коли говорити про вміння поета за допомогою мінімуму слів проректи неймовірну неповторність. Тому не дивуємося появі цікавих метафор чи не на кожній сторінці книги: «Така була злива скажена, що громи, наче сполохані селезні, ховали свої товсті вола в очеретинні дощу», «О жінко-свічко, на твоєму прозорому тілі вощавіє печаль», «І перші промені сонця вже ніжили нерозчесане після штормового вітру волосся прибережних пальм.»
Ви, очевидно, помітили, що поет полюбляє небуденні порівняння? Наприклад: «Щогла – що голка на синьому тлі океану», «Земля без повітря – груди твої без подиху». Ми однозначно трактуємо це як наполегливу роботу над словом.
Ще одна грань цієї нелегкої праці – тяжіння до використання рідковживаних слів. Приємно, що починає здаватися: ряхтить від подібних висловів. «Нездвижних сталевих шорох», «Забачиш зірку над головою». А ще «примагнічує» прагнення автора й рідковживані, хоч і такі прості слова побудувати в тексті так, що перед нами постає чарівний образ: «аероплан над білим ліжком твоїм шлейфом зорі всоромився над білим тілом твоїм». Помітні й неологізми на зразок: «незвідень-світ», «тривічний». Напевно, варто мовити добре слово й про інші знахідки: «вітражі жартів», «вікна ранків», «віко років», «колекції вітру і літа», «ожиновий берег», «спраги асфальту», «монітор ночі».
А хіба можна оминути питання про культурологічні аспекти? Адже саме в них Анатолій Мойсієнко показує ще одну грань свого обдарування. Нечасто поети через власний погляд виходять на загальнолюдські обшири, а талановитий киянин (уродженець землі Чернігівської) є саме таким. У цьому неважко переконатися, читаючи вірш “Нащо тобі поезія? Спочатку автор логічно доводить, що є резон у такому сакраментальному запитанні. І, може, оте, «Нащо та поезія?» є якимось дисонансом першопочатковому твердженню, але воно так громоголосо заявляє про свою доречність. Бачення узагальнення через одиничність? Чи не воно виграє всіма барвами у вірші, «Микола Миколайович Шелест». Либонь, не згадували б про цей верлібр, якби не з’явився бентежний образ малювання тиші. Принагідно зауважимо,що звернення до художницьких реалій характерне також для «Трьох поезій з лемківського циклу», навіяних творчістю незабутнього Никифора. Та й поема «Чорне дерево на білому піску» наповнена мистецькими ремінсценціями. Саме вони й підштовхують до прикінцевої думки: «Гей, хто в пустелі є, озовися! Бо не пам’ятає себе ані прадеревом, ані звичайною липою, ані вербою, ані калиною. Чорне дерево на білому піску».
Ми переконані у тому, що розмова про виражальні засоби поезії Анатолія Мойсієнка, на нашу думку, була б далеко неповною, якщо не згадати хоча б про один пласт його темарію (літературні критики відмовилися од своєї тези і змирилися під невловимістю обставин? Ніскільки. Навіщо нехтувати тим, що поглиблює думки рецензії?) Отже, трішки поговоримо про висвітлення теми інтимності у «Лезах зел»: «В обіймах дня і в обіймах ночі марю твоїми обіймами», «Відгадаю мрію на твоїх устах – бо наша», «Ні пряника, ані кнута, тільки ти». Що ж таїться за усім цим? Та багато, як нам здається. Заглиблення автора у вир почуттів? Показ уздрітого душею крізь скельце несподіваності? Либонь, варто говорити і про те, і про те. Симбіоз? А що у ньому є поганого, коли єдність народжує оригінальність? Тепер – про форми вираження. У книзі можна побачити верліброві твори. Давайте на цю триєдність поглянемо із слововежі самого Анатолія Мойсієнка. Верлібри він оприлюднював і раніше. Книга, яку було видано ще у 1996-ому, називалася «Сонети і верлібри». Не є чимось новим і поява паліндромів, якщо згадати ще про одне давнє видання, яке йменувалося «Віче мечів». Шахопоезія? Ще в 1997-ому до читачів прийшла книга «Шахопоезія». По-різному думається, та найчастіше – про неповторність через поглиблення висвітлення паралелі. Скажімо, з книг Романа Вархола видно, що автор кохається в оспівуванні величі князівської доби. А Борис Гуменюк тяжіє до теми героїзму «атовців», про що свідчить його верліброва книга віршів. Своя принада є також у формалістичній однаковості. Сонети Василя Рябого чи Миколи Боровка хіба не агітують за це? Та й у питанні про звичайні верліброві твори «Леза зел» немає статичності. Адже їх можна розділити. Три гілки одного дерева? Так! Поема, двовірші та більші за обсягом верлібри. Суть, зрештою, полягає не у формі висловлення. Скрізь віднаходимо цікавинки. Скажімо, у поемі «Чорне дерево на білому піску» причаровують «гомін джерел», вивільнення різьбярем птиць разом з піснею із чорнодерева, бузьок-бусол, що «голосним клекотом обсипав весну і дітвору». Дивовижні рядки маємо і у двовіршах: «Настояна на бджолах материнка плюс образність інших верлібрів»: «Червона намистина глини», «Ріка цноти», «Волання снігів».
Паліндроми? У цьому випадку їх симпатичність сприймається через їхню органічність. Наведемо кілька цитат, котрі підтверджують це: «Козакую у казок», «Довжінь – тишу рову ворушить ніж вод», «Жарт – суму страж». Щоб ліпше збагнути сенс форми, заглибимося в її історію та основоположність. Як відомо, перші паліндроми належать перу І. Величковського, який кілька століть тому оприлюднив раки літеральні. Хоч минуло вже чимало часу, але принцип побудови текстів не змінився. Гра абсурду в рамках усталених правил? Щось подібне можна подумати. Але вчитавшись у слова, постаємо перед протилежним висновком. Є логіка думання у словосполученнях «І ми з вами – зима в зимі».
Окремо скажемо кілька слів про перекладацькі зшитки. Але аналізувати інтерпретації не будемо, не маючи перед собою оригіналів. Мовимо про інше, про загальні враження від знайомства з українськими переспівами чужослів. «Примагнічують» твори білоруса Алеся Рязанова, німця Бертольда Брехта, поляка Тадеуша Ружевича. А вірші кримськотатарського поета Юнуса Кандима взагалі є відкриттям для багатьох. Анатолій Мойсієнко зробив реальнй крок для нашого осягнення цього пласту вітчизняної літератури. На тлі пусто- порожнього забалакування теми з високих трибун. Та це – з совковим забарвленням. Все ж віримо, що негідна барва зникне. Суспільство, як вправний художник, неодмінно замалює огидний колір минулого. Як бачимо, проблему інтерпретатор окреслив. Але давайте, закарбувавши її у свідомості, разом з перекладачем пірнемо у світ образів поетів, твори яких він переспівує. Росіянин Володимир Бурич думав про «громовідвід» відчаю». Поляк Леопольд Стафф залишився переконаним, що «пам’ять в тиші шука вустами твого імені». «Снігостепове видиво» поселилося у свідомості німця Ельке Ерба. Що тут скажеш? Та, очевидно, лишень одне. Читачі не зустрілися б з цікавинками, якби перекладач не взявся за інтерпретування творів авторів, яких вважає близькими за духом думання.
Розуміємо, що тут може бути неоднозначність. Що вдієш, коли аберації життя диктують тільки такий вибір? Та, либонь, не варто робити трагедій з очевидного, а продовжувати іти власним шляхом. І позбуватися нальоту штучності. В деяких своїх віршах насамперед. Приміром, ніяк не можемо втямити таких «чарівностей» паліндромів, як «схаламузив», «з’явовир – кривов’яз», «вічна рама помаранчів» Та й питання про шахопоезію є неоднозначним. Незрозумілим для багатьох залишається використання у віршах шахових ходів. Ребусність, яка, на нашу думку, дещо понижує оптимізм звучання вдалих рядків на кшталт «в левову пащу упасти ніжністю», «по стежці першого променя», «накинув вуздечку на вітрові».
Ще про один момент, про який рідко згадують у рецензіях. Якість поліграфічного виконання. На цей раз воно вельми привабливе. Ошатна тверда обкладинка з малюнками народного художника України Івана Марчука. Митця, про якого так тепло написав Володимир Сапон у своїй книзі «Чубарейко небо оре». (У такій заувазі саме у цьому відгуку бачимо певну символіку. Володимир Сапон, як і Анатолій Мойсієнко, народився на Чернігівщині. Вони разом училися в Ніжинському педінституті. Здавна приятелюють, про що пан Володимир згадав в одному із своїх творів. Цю символічність доповнимо ще одним штрихом. Один із співавторів рецензії (Олег Василишин) теж студіював філологію у Ніжині і пан Анатолій, з я ким і нині підтримує добрі стосунки, був серед його викладачів.)
Та повернімося до питання про поліграфію лише з однією метою: назріває пора говорити про злиття в єдине ціле глибини текстових думок і якості поліграфічного виконання. На противагу совковому твердженню, що остання немає значення, бо, мовляв, є важлвим друк у будь-якому вигляді. Книга верлібрів «Леза зел» нівелюють цю тезу минувшини.
Завершимо ж свої розміркування такою думкою. Загалом книжка заімпонує справжнім поціновувачам поетичного слова. Так і кортить разом з автором йти до «глибини тиші», щоб збагнути щось нове. За ради цього варто огорнути себе світлом цієї землі. Сакмобутнє видання «Леза зел» засвідчили, що Анатолій Мойсієнко так і робить. Спробуймо й ми?
Олег Василишин,
кандидат філологічних наук,
Ігор Фарина, член НСПУ,
лауреат Всеукраїнської
премії імені братів Лепких
м. Кременець – смт. Шумськ
Тернопільської області