Часто середовище, яке формувало людину (місце її народження, навчання тощо), а також перші вчителі – все це стає тим контекстом, на тлі якого розвивається характер особистості. Невелике, проте багате історією село Тулова, що на Снятинщині, знамените своїми вихідцями. Як пише дослідник населених пунктів Снятинського району Василь Харитон, Тулова «… споконвіку була форпостом української національної ідеї на терені Снятинського Покуття».  І особливо цікавою сторінкою є долі трьох Василів Костащуків з дуже вже подібними життєвими шляхами. Їх часто сплутують, а ще  частіше – недооцінюють.

У цьому дослідженні хочеться якомога детальніше збагнути сторінки життя першого з «трійки тезок» – Василя Миколайовича Костащука (4 жовтня 1885 – 10 січня 1931). Він – скрупульозний український (і проукраїнський) етнограф, історик, представник Київської історичної школи, учень Михайла Грушевського, педагог і націоналіст. Помер за кілька місяців до того, як проти його колег та однодумців розпочалися тотальні репресії, а ще… жив і працював так, що його по сьогодні вважають лідером і фундатором національної освіти Борисполя, і «ярим націоналістом», ненависть до якого не могли приховати окремі колеги і за десять років після його смерті.

Першу освіту (педагогічну) Василь Костащук здобуває у Заліщицькій гімназії, а продовжує навчання – у Чернівцях, на історико-філологічному відділі філософського факультету Чернівецького університету, який завершує у 1912 році. «Буковинський період», на нашу думку, багато в чому був визначальним для Василя Костащука, адже саме під час навчання у Чернівцях він зацікавлюється громадсько-політичною роботою і вступає до Української радикальної партії. Окрім того, одна з найвагоміших його історичних праць «Громадське й культурне життя Буковини від 1848 до 1914 р.», яку він напише значно згодом (1928), розкриє Буковину, де автор навчався і формувався як особистість, у виразному україноцентричному світлі. Зокрема, засвідчує: якщо просвітою займаються українці – національна ідея і культурний розвиток краю розквітають у скорім часі. Як приклад наводить промовистий факт, коли молоді просвітяни відкрили постать Юрія Федьковича .. буковинцям, і це в той час, коли цього письменника вже добре знали інші області нашої країни, а ось землякам він практично невідомий: «Молоді, енергійні люди, як Степан Смаль-Стоцький, брати Пігуляки, Попович та Семака пристали до Руської Бесіди в 1884 р. Вони скидають москвофілів із управи, зближують Товариство до народних мас, викликають Федьковича до Чернівців, засновують першу народну газету «Буковину» і починають видавати книжки для народу на зразок Львівської Просвіти «Бібліотеку для молодіжі» […] Молоде товариство немов відкриває для земляків Федьковича, що вже 25 років його твори читалися в Галичині і на Україні, а тільки буковинці їх не знали … В 1886 р. влаштовує йому Бесіда 25-літній ювілей його поетичної діяльности, – це відмолодило й відсвіжило поета, він останні свої сили посвятив «Бібліотеці для молодіжи» (авторська орфографія збережена, цитуємо за джерелом 1). Василь Костащук, аналізуючи суспільні контексти розвитку Буковини, розставляє акценти таким чином, що чітко засвідчує: якщо просвітою Буковини займаються саме українці, це відразу працює на результат: розростаються філії читалень, поширюється книговидання, зростає грамотність і загальна успішність. Чи говорить у Василеві Костащукові український націоналіст, коли він висвітлює фрагменти історії Буковини під таким кутом зору? Вочевидь, що так, якщо під націоналізмом розглядати політику утвердження інтересів своєї нації.

Як ми вже зазначали вище, в 1912 році Василь Костащук завершує Чернівецький університет, і упродовж двох років він викладає у Городенківській приватній гімназії. Символічно і знаково в його долі те, що першим роботодавцем, якщо можна так висловитися, був відомий український літературознавець, педагог, пізніше – міністр освіти УНР Антін Крушельницький. Він також належав до радикальної партії, нетривалий період був бургомістром Городенки, а також очолював Городенківську приватну гімназію, і  саме під його керівництвом працював Василь Костащук. Чи повпливав Антін Крушельницький на переконання і світогляд Василя Костащука? Можемо тільки припускати, але схиляємося до думки, що таке фахове спілкування тільки утвердило Василя Костащука в тому, що він повинен глибоко вивчати  українську історичну науку і присвятити себе їй.

Коли почалася Перша світова війна, Василь Костащук призваний до лав австрійської армії, у званні офіцера потрапляє у російський полон і упродовж трьох років перебуває у засланні в Росії – в Курській та Пензенській губерніях. Ось тоді в його серці оселяється одне з тих почуттів, яке супроводжуватиме його все життя, щоправда тоді Василь Костащук вважав то тимчасовим настроєм: туга за Покуттям. Він, аби не знидіти від нудьги, вчить англійську та французьку мови, багато листується з Василем Стефаником та Северином Даниловичем і зізнається: «нудьгую та жду тої хвилі, коли на землю прийде мир» (лист до Северина Даниловича від 12 (25) січня 1917 року) [4].

Лише в липні 1917 року Василь Костащук нарешті зміг повернутися в Україну, проте не в рідні краї (як думалося), а тільки до Києва. «З неволі визволив мене бувший комісар Дмитро Дорошенко», – з вдячністю згадує Василь Костащук [2] Перебуває у тяжкій матеріальній скруті, влаштовується вихователем у дитячому притулку в Пущі-Водиці і бере позику, аби переїхати для початку до Борисполя і розпочати там педагогічну діяльність. На той момент він бачив своє життя так: стати на ноги і повернутися на Покуття, але спочатку – стати на ноги. Василь Костащук не відчуває себе щасливим, поки не повернеться на свою Снятинщину. У листі до Василя Стефаника зізнається: «Прикувала мене судьба до цього місця і не знаю, чи коли вирвусь звідси, чи тут прийдеться коротати своє собаче життя».

З 1917 по 1923 рік Василь Костащук вчителює і директорує у гімназії в Борисполі. І вийшло так, що цей етап життя, який він спочатку вважав проміжним для себе, найбільше увійшов у його біографію, найбільше запам`ятався його сучасникам та наступникам. Як зазначає краєзнавець Андрій Зиль, приватна українська гімназія імені Павла Чубинського, якою керував Василь Костащук, була єдиним у Борисполі навчальним закладом, яка давала учням «вищі знання», а не освіту початкового рівня. Більше того, саме цей навчальний заклад став справжнім осердям формування української національної думки. Щоправда, промосковська колега В.Костащука його внесок у педагогіку Борисполя охарактеризувала дещо по-іншому: Пелагея Леонтіївна Видолоб на допиті характеризує Василя Костащука як викладача української мови і «ярого українського націоналіста», а саму гімназію характеризує як «гніздо контрреволюційного націоналістичного елементу». Промовисто ще й те, що цю експресивну оцінку П.Видолоб дала за десять років після смерті Василя Костащука. У цьому контексті пригадується фраза, яку приписують Степану Бандері, хоча її авторство нам достеменно невідоме: «Живи так, щоби ворог боявся тебе ще задовго після смерті».

Як згадує Василь Костащук в листах до Василя Стефаника, зарплати йому ледь вистачає – працює він на самому лиш ентузіазмі. При першій можливості купує книги і колекціонує їх – оце і є його єдині заощадження. В 1918 році, за спостереженнями В.Костащука, галицька література в 5-10 разів зросла в ціні, купувати її вчителеві надзвичайно складно, але він витрачає останні гроші на те, щоби мати в своїй бібліотеці рідну книгу. Його весь час не покидає думка про повернення додому, в Снятинський район: «Треба щадити що можна, щоб було з чим в дорогу вибратись». Але щадити не виходить – бо живе від зарплати до зарплати.

Часто і послідовно листується з Василем Стефаником, і це спілкування для Василя Костащука є тою пуповиною, що живить його згадкою про покутську землю. Дослідник Василь Харитон зазначає: «Збереглося вісім листів Василя Костащука до письменника, в яких він розповідає про події в Україні, інформує про літературне життя у столиці. Допомагає В.Стефаникові надрукувати його твори в одному з книжкових видавництв міста Києва» [2].

Він розпитує Стефаника у найменших деталях про Покуття – десь так, як мала дитина розпитує казкаря про заморські краї, аби насолодитися хоч думкою про свою Снятинщину: «Я хотів всякі подробиці узнати про всіх Вас, бо так бажалось Вас явно уявити – відсвіжити давнину і пізнати теперішніть. Кожне слово, кожна новина, кожна подробиця були для мене такі солодкі, дорогі, мені так чудно зробилось на душі, я немов все переживав, […] і сум, і радість переплітались, так чогось дуже хотілось зараз поїхати в рідні сторони».

Василь Костащук ставився до свого геніального тезки, Василя Стефаника, з великим пієтетом, портрет Стефаника стояв на його письмовому столі до останніх днів життя Василя Костащука: «На моїм столі все стоїть Ваш портрет зі збірки «Моє слово», він мені кожної хвилі нагадує про молодість, про те, що було колись гарним і ясним. Він нагадує мені той давний світ, що я його так давно покинув» (лист від 27.01.1929).

«Для Борисполя він [Василь Костащук. – Авт.] залишився лідером національної освіти. Його вихованці не стояли осторонь Української революції і були в авангарді проти московсько-більшовицької навали в 1917-1921 роках», – констатує Андрій Зиль.

Василь Костащук не бачить себе суто педагогом, а тому шукає можливість стати науковцем. У 1923 році переїжджає до Києва, і на той момент він практично зовсім втратив надію повернутися на Покуття. Каже в листі до Василя Стефаника: «Я знаю, що моє життя цілком розбито, та чи це так важно – розбиті є всі наші надії і наші змагання – такі переломові часи прийшлось переживати нам – і краще хіба вже буде після нас». Що залишається робити? Зціпити зуби і йти далі. Василь Костащук вирішує ближче підійти до свого наміру стати науковцем – збирає документи на вступ до аспірантури при Науково-дослідній кафедрі історії України академіка М.С.Грушевського, виконує вступну роботу «Організація ремісників на Україні». Проте два роки науковий керівник – Михайло Грушевський – випробовує дослідника на добросовісність: дає йому завдання, але приймати у аспіранти не поспішає. І знову про символізм – одна з найвідоміших історико-етнографічних праць Василя Костащука «Парубоцька громада в селі Тулові на Покутті в Галичині» присвячена обрядам юнацької ініціації, тобто випробувань перед посвятою. З цікавих моментів праці, які хочеться згадати – парубоцтво села Тулова перевіряло одні одних танцем: якщо юнак уже освоїв народні танці і спритно танцює – він уже парубок, якщо ж не вміє – він же дитина, яку в  товариство не візьмуть.

Щодо «академічної ініціації», то її Василь Костащук пройшов гідно – завдання, поставлені Михайлом Грушевським, він виконав, чим засвідчив серйозність своїх намірів і твердість переконань, і через два роки він стає учнем Михайла Грушевського. Публікується в часописі «Україна», редактором якого є Михайло Грушевський, а також старанно збирає матеріали на дисертацію. Належить до когорти Київської історичної школи – разом з ним туди входили О.Баранович, Т.Гавриленко, С.Глушко, П.Глядківський, К.Грушевська. Уже в 30-х роках школа розпадається і майже всі її учасники покидають науку і більшість із них репресовані і знищені.

У 1931 році раптово іде з життя від важкої хвороби Василь Костащук. Він так і не повернувся на Покуття, за яким так банував ще від Першої світової війни. А з іншого боку він помер (як би дико це не прозвучало)… вчасно. Він не зазнав репресій, він не побачив розстрілу своїх колег, а за свої україноцентричні праці, маємо переконання, він був би в числі перших у «розстрільному списку». Літературний критик Євген Баран у рецензії до книги «Покутяни» Василя Харитона, тонко окреслює дуалізм цієї смерті: В.Костащук помер «.. так  і не зумівши повернутися на Батьківщину. Хоча ця смерть, напевне, вберегла його від пізніших більшовицьких репресій». Бо попереду були грозові тридцяті…

А хоча.. Василь Миколайович Костащук таки повернувся на Покуття, у 2010 році. Уже згадувана вище праця Василя Харитона «Покутяни» у ключі історико-біографічного дослідження змальовує основні моменти життя двох Василів Костащуків – Миколайовича і Андрійовича. Рецензенти видання – поважні науковці професор філології Чернівецького національного університету Богдан Мельничук та доцент Прикарпатського національного університету Андрій Королько. Книга видана за Програмою книговидання Снятинської районної ради та за підтримки Снятинької РДА, вона добре відома в краєзнавчих колах Покуття.

Але чи є загальновідомою його біографія? Вийшло так, що невелике ніби село Тулова дало світові чимало великих у сенсі значимості людей, і деякі з них – абсолютні тезки. І біографія кожного – цілий світ. Василь Миколайович Костащук прожив мало, якщо міряти канонами людського віку. Здається, і написав небагато – це якщо підходити буквально. Видання його історико-етнографічних праць, наскільки нам відомо, не існує.

Ким він став у історії української науки? Одним із тих істориків, які крізь призму історії культури і етнографії засвідчили, наскільки важливими є національні інтереси тих, хто пише історію. У світлі його досліджень українська просвіта на Буковині постає повноголосою молодою силою, яка підживила суспільний розвиток не на одне десятиліття. Де українське національне питання мало незмінний компонент міжнародної дипломатії. Його праця, що стосується парубоцьких традицій села Тулова відобразила етнографію у соціокультурному зрізі, давши важливий матеріал для  подальших досліджень. Учень Михайла Грушевського, який з терплячістю школяра долав кроки до мрії – наукового ступеня. Педагог, який у містечку Борисполі виховав ціле покоління українських націоналістів. Той педагог, про якого не без експресії згадуватимуть проросійські колеги на допиті через 10 років після його смерті  і чітко пам`ятатимуть: це був український націоналіст…

Іванна Стефʼюк (Олещук)

письменниця, літературознавиця, кандидатка філологічних наук.

Членкиня Національної спілки письменників України. Наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини

ЛІТЕРАТУРА:

  1. Костащук В. М. Громадське та культурне життя Буковини від 1848 р. до 1914 р. / Василь Миколайович Костащук. // Україна. – 1928. – №26. Кн.1.
  2. Харитон В.Я. Покутяни: Літературно-документальний диптих. – Снятин: ПрутПринт, 2010. – 272 с.
  3. Баран Є. М. Краєзнавчі відкриття Василя Харитона / Євген Михайлович Баран. // Галичина. – 2011. – №14. – . с.15.
  4. Зиль А. Директор гімназії – учень М.С.Грушевського» / Андрій Зиль. // Ринок Бориспіль. – 2017. – №37 (594).
  5. Юркова О. Київська історична школа М.С.Грушевського: долі науковців [Електронний ресурс] / Оксана Юркова – Режим доступу до ресурсу: https://web.archive.org/web/20131109121135/http://memorial.kiev.ua/zhurnal/pdf/01-02_1998/263.pdf.
Педагог та літературознавець Василь Миколайович Костащук ( 1884 -- 1931) з  дружиною Лідою Кочержинською

Педагог та літературознавець Василь Миколайович Костащук ( 1884 — 1931) з дружиною Лідою Кочержинською

 

2

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.