Григорій Цимбалюк. Зрушений алювій. Проза. – Житомир: вид. О.О. Євенок. 2018. – 268 с.

Вперше ім’я Григорія Цимбалюка з Житомира почув від незабутнього Петра Сороки. Здається, що тоді ж прочитав якісь його твори, які справили на мене хороше враження неординарністю письма. Після цього одна з моїх рецензій з’явилася у журналі «Світло спілкування», який редагує поліщук. А опісля публікації до мене примандрував «Зрушений алювій» – початок мого заочного спілкування з письмаком.
Тому й немає нічого дивного у тому, що народилися ці мої нотатки-розмисли над друком, який перечитав з великим інтересом, бо хотів впевнитися в непомильності першого враження. І, слава Богу, це мені вдалося.
Чому? Та дуже хотілося взнати оте неочікуване слово «алювій» у назві видання. Через це і перш за все взявся углиблюватися зором та мислями у текст «Зрушений алювій». І дізнався, що «алювій – відклади (валуни, піски), нагромаджені річками в долинах». Згодімося, що є щось магічне і водночас логічне у зрушенні, котре не дає спокою авторові.
Ці розмисли спробую поглибити своїм уточненням уже згаданого. За час, відколи займаюся рецензуванням різних видань, підмітив таке. Автори книг називають їх за найменням найвдалішого (на їхню думку, звісно) чи найцікавішого образу або рядка. Щось подібне маємо і в даному випадкові. Тільки у двоєдиності. Один із текстів так і йменується «Зрушений алювій». Але водночас це дуже вдалий і об’ємний образ, коли вдуматися. Бо як не крути, а маємо відображення нашого абераційного часу.
Хоча б побіжно після свого розкодування назви поговоримо і про тематику творів. Якщо коротко, то її можна вважати найрізноманітнішою. Скажімо,текст «Коляда» занурює читальницьку уяву в непрості сторінки вітчизняної історії, коли більшовики розкуркулювали безневинних селян. Помандрувати у гіркотющість повоєння допомагають «Безові сни» і «Хромові чоботи». «Весняні мотиви» та «Солоний дощ» – відгомін почувань особистості наприкінці тоталітарних часів. Не оминає прозаїк і зову сьогодення. Певних його аспектів торкаються твори «Рафе, будь людиною» і «Весняний автентат». Згадаю зосібна і «Зрушений алювій» – доторк до воєнних дій на східних рубежах нашої держави.
Є ще один нюансик темарійної проблеми. Коли вчитатися у малу прозу Григорія Цимбалюка, то не тільки у контекстах прочитується почуття любові. Якщо у «Щасливому місяці вересні» і «Нічних етюдах на теми кохання» воно зримо верховодить, то цього не скажеш про «Безові сни». Як на мене, то поглиблює цю тематику ще одна непростість. Якби до читальників потрапили тільки тексти і вони не знали б прізвища автора, то безумовно зробили б висновок, що їх написав мужчина. Бо все це психологічно в них відображено. І не тільки так, а й фізіологічно. Адже автор не оминає тему любощів. Але смакування інтимними подробицями немає. Лише натяки, що робить честь письменникові. Наслідування класичної традиції.
(Розумію, що не всі погодяться з таким трактуванням. Мовляв у «Зрушеному алювії» можна віднайти деякі натуралістичні вкраплення. Згоден! Але вони існують у межах допустимого, хоч і перебувають на межі фолу. Давайте поглянемо на це з другого боку. Згадки про любощі чи їх наслідки знаходимо й у інших авторів. Особливо тоді, коли дивитися на це зі «статевої дзвіниці». Мабуть, доречніше вести мову про відчування автором подиху часу, на якому не видно «залітературеної сперми».)
Та важливим є не тільки це. «Зрушений алювій» порушує ще одну тему. Маємо письменників, котрі вифантазовують тему і, образно мовлячи, «танцюють» навколо неї. Звісно, у написаному відчувається досвід пережитого, але це – контекстове відчуття. Інший тип літераторів теж відштовхується від уяви, але свій словопотік поєднують з пережитим. Приміром, у творах житомирянина – відголосся морських і тайгових вражень. Іноді можна знайти згадки про північні регіони колишнього СРСР. Чи не варто вести мову про віддзеркалення життєвого досвіду автора, бо відомо, що пан Григорій деякий час працював там? Особливо видно це, коли читаєш «Солоний дощ» або «Коли зійде сніг». Чи не тому, що у них вистачає деталей, котрі могли з’явитися лише через творче переосмислення пережитого? Наприклад, у «Крутому віражі над меридіаном» мою увагу привернуло слово «каюр» (це ненецька назва погоничів оленів чи собак, запряжених у нарти). Дуже органічно виглядає воно у контексті написаного.
Та все це не діяло б на сприймання, якби не виражальність. Час від часу в прозі можна угледіти цікаві метафори, порівняння, образи. Дехто, зрозуміло, не бажатиме звертати увагу на них.Мовляв, поетизми не повинні визначати лице прозових творів. Почасти погоджуюся з такими міркуваннями. Надмір поетизмів у прозових творах справді псує написане. Але водномить переконаний, що поетизми у прозотексті вкрай потрібні, бо засвідчують про оригінальність стилю автора.
Отже, метафоричність мислення? Саме над цим замислюєшся, коли в «Безових снах» натрапляєш на вислів «свою пам’ять поранити». А хіба до таких вдатностей не належать буквосполуки «скриня павою розсілася», «струмом голос вдарив»? Зацікавлюють і порівняння типу: «розгалуженими стовбурами, наче по тому в’язку, що біля плоту ріс, на самий вершечок без труда забирався», «пальтечко так дід зняв, ніби по-живому шкуру здер», «здоровецькі болти за найменшої напруги, наче іграшкові детальки в дитячому конструкторі навпіл ламалися». Вистачає й небуденних образів: «водяне пекло», «перелякана кнопка», «запасники пам’яті», «апеляційний суд душі», «гноярня успіху», «свічки ніг».
Усе це говорить про манеру письма автора. Та ще більше агітує за неї лексичний ряд, яким послуговується автор. Для прикладу згадаю про «нікчемнюка», «белькотняву», «під’юдника», «шамотати», «лаштай», «просторитися». На більшості з них є познаки говірковості. Вплив діалектичності відчувається і в улюблених слівцях письмака: «вугол», «ледач», «шворно»…
Але питання про використання говіркових слівцяток не таке просте, як може здатися на перший погляд. Однозначно позитивно сприймаються діалектизми у прямій мові дійових осіб. Розмовна автентика підсилює звучання текстів. Але діалектизми не є дивовиною у мові автора. Інколи злишся на нього за це. Та… Чим більше вглиблюєшся у літеросплетення, тим більше розумієш доцільність оджерелення тексту діалектологічними струменями. Дивина та й годі!
Коли заходить мова про виражальність, то мені здається, що варто зачепити ще одну тему. Прозаїки у своїх текстах часто-густо експлуатують стійкі словосполуки, по-своєму обігруючи їх. Здається, що на цей шлях ступив і Григорій Цимбалюк. Однак про щось подібне й думати не хочеться, коли натрапляєш на такі «блискітки», як «на голодний шлунок багато не утнеш», «світ за очі летіти», «язиками молоти», «лизень злизав». Поринання автора в стихію народного мовлення народжує афоризми в інтерпретації письмака: «права не дають – їх беруть», «мрії і сподівання – найперші та, мабуть, і найвірніші ознаки усвідомленого буття», «радість – повсякчас свіжа, підлість же завжди тхне».
На виражальність «працює» і намагання автора причарувати пейзажними описами. «Прямо перед очима всі щасливі безини легеньким вітерцем колихалися. Встигай лише розгледіти їх і з надією в рот вкинути та поволі пережувати». «Велемир з якоюсь напругою в кожне дерево вдивлявся, наче сподівався, що ось-ось з-за стовбура таке вигулькне, чого ну ніяк не можна пропустити». (Лишень жалкуєш, що в книзі немає стільки живописань словом, як того хотілося б. Але, можливо, це – тільки моє враження і в помірній дозі пейзажності полягає задум автора, який прагне виразити думку поєднанням дії та пейзажності?)
Та й про діалогічність поговоримо. Відчувається, що письмак уміє вибудувати розмови дійових осіб чи їхні монологи, які, до речі, яскраво показують час і місце події, рівень сприймання навколишності героями. (Оскільки конкретності уже наводилися в попередніх абзацах, то не бачу потреби у повторах.)
Ліпше покрокуємо далі й зачепимо тему про види малої прози, апробовані автором. Тим паче, що саме тут перед нами постає творча неординарність. Адже у першому розділі книги зібрані новели, оповідання, образки. Знайшлося місце і маленькій повістині. Якщо «Коляду» і «Коли зійде сніг» віднесемо до новел, то «Безові сни» і «Гріхокуліт» – оповідання. Невеликі за обсягом образки з текстів «Рибний день» та «Де ти, коханий мій?» наповнені гумором й іронією. А твір «Ніхто Матросові не підпише» радше назвав би маленькою повістиною. Агітує за це не тільки багатосторінковість, а й сам хід оповіді, в якому сконденсовано усі етапи життя людини.
…На цьому, очевидно, можна було б крапкувати у розповіді про книгу. Бо немає сумніву, що вона творилася саме для оприлюднення вищезгаданих текстів малої прози. Але як не крути, а у виданні є другий розділ. Й промовчати про нього було б несправедливо. Насамперед з боку читальника і літературного критика. Бо переконаний, що кожен порух письменницької душі, втілений у літери, має бути поцінований. Є ще один нюансик, котрий спонукає до словесної оцінки. Мене, безперечно, цікавлять романи, повісті, оповідання, новели, образки, етюди. Але не з меншим інтересом «вглиблююся» у щоденникові записи, розповіді про літераторів і відгуки на їхні книги, котрі познаковані естетичністю. Саме таким є другий розділ. Звісно, доплюсувавши сюди пресові повідомлення. Бодай коротко згадаю про кожен вид творів із цього розділу. Мені, скажімо, заімпонували щоденникові нотатки від 13 липня 2015 року . Знайшов дещо цікаве для себе у розмислах про Євгена Концевича та Сергія Бабича. В канву оповіді доречно вплітаються і відгуки на книги, хоча, може, і не з усіма трактуваннями погоджуєшсяю.
Знаходжу у цьому розділі чимало цікавинок для себе.? Таки мав рацію незабутній Петро Сорока кажучи,про вистражданість психологічного, філософського і медитативного письма, в якому переплелись суворість життєдрам та лагідна чуттєвість. Про це, до речі, переконливо говорить слововиражальність. Мені, скажімо, заімпонували метафори на кшталт: «вічність нишком через плече зазирає», «лісовим духом з тих сторінок війнуло», «моя душа мліє і до небес возноситься». Привабили і порівняння типу «Мільйони нашого молодого люду сьогодні, наче сороки в кістку, з надією на чужі краї заглядаються». «Примагнічують» до себе такі образи, як «смак осені», «грибний космос», «камера думки», «мешканець серця». Щось щемливе і цимбалюківське існує у буквотворах «вигуб», «горборівняння», «негідь»… автор вміло експлуатує стійкі словосполуки: «під ніс дулю сунула», «вити з розпачу хочеться»… Мені навіть здається, що саме тяжіння письмака до отакого дивовижного слововживання – неодмінна передумова афористичності мислення: «кожна хороша справа продовжує наше життя», «взаємне кохання – це безоглядна віра двох у те, що вони найнеобхідніші одне одному в цьому світі».
…Нова книга письменника. Неодмінні стрічі з героями, які оживлюють «Зрушений алювій», та очікування майбутніх побачень з дійовими особами, котрі ще лишень ворохоблять уяву Григорія Цимбалюка. Принаймні, до таких думок підштовхує мене книга, що з’явилася на моєму робочому столі. І не хочу позбуватися цього відчуття.

Ігор Фарина,
письменник
м. Шумськ
на Тернопіллі

Leave a Reply

Your email address will not be published.