Ігор Павлюк. Мезозой: роман. – Чортків: Золота Пектораль, 2018. – 289 с.

У світовій літературі ліричний герой у формі роману часто приживається органічно і природно: то як авторське Я, то як його вигадка, щоб розкрити приховані смисли і донести їх читачеві.
Роман у віршах – це характерна форма поетичного мистецтва, що зустрічається у творчості великих поетів від Байрона до Пушкіна. Інколи ліричний герой поміщений в менші поетичні форми, наприклад, в балади, як у випадку з героєм «Спірітус фамільяріс» або зустрічається в новелі «Єврейський бук» Аннети фон Дросте-Гюльсгофф, закінчуючи своє життя сивочолим але порятованим відчутною спасительною Божою ласкою.
Вірші в романі – це форма вираження духу героя роману. Тут промовистий приклад з романом «Доктор Живаго» і його однойменним героєм Юрієм Живаго, покликаним бути живим за будь-яких обставин.
Український письменник Ігор Павлюк останнім часом втілює авторське Еґо саме у формі роману з інкрустованими в нього віршами. Причому наважився назвати романом навіть свій віршований цикл «Паломник», описуючи в ньому стан духовної зрілості ліричного героя. Цей твір нещодавно був надрукований у львівському журналі «Дзвін».
Новий роман «Мезозой», який вийшов друком у видавничій серії журналу «Золота пектораль», що друкується в Чорткові, не виняток, і сюжетна лінія пов’язана теж з ліричний героєм – Андрієм Наюком. Йому вдаються пристойні вірші, котрі не потребують прозової форми, а за задумом автора органічно вписуються в канву роману опосередковано. Як опосередкованість стає осердям феномену перехідного часу – Мезозою. Біологічні вимираючі істоти і техногенні конструкти в перехідний час змагаються за право жити під сонцем.
Як поводитимуть себе люди на тлі Мезозою? – це питання найбільше цікавить письменника Ігоря Павлюка.
На сторінках роману «Мезозой» розкривається реалістична матерія нашої драматичної, а той трагічної української історії. Початок нагадує сцену з похованням в романі Бориса Пастернака – «Йшли, йшли…». Тільки український похорон затримується через банальну неможливість знайти гробокопа у поселенні. Його заміняє корпус японського екскаватора, що ювелірно точно здатний відкрити місце для вічного спочину. Починають з’ясовуватися дивні речі: призначення машини – відкривати газові родовища – причини української незалежності. Другою знахідкою автора стає відкриття екзистенційне – важливість для людини слави, котра не боїться смерті. Тільки цей курйоз з людською славою викликаний патологічним її бажанням українцем:
«Лише слава і є гідним суперником смерті, бо навіть на смертному одрі, коли вже людина нічого не хоче, бажання слави не покидає її. Слава і смерть, смерть і слава… Обоє холодні, обоє несподівані, найзагадковіші Леді…Отож, наркотик Слави зрівноважується Смертю, підліковується Любов’ю… Вилікувати його…».
За цими причиновими вузлами слідують речі ще більш дивні – звихнення або моральна деградація, яка вимальовується на прикладі духовного пастиря, котрий записував на диктофон людські сповіді і умудрився їх оприлюднити в книзі. Чотири підслухані людські долі стають предметом оприлюднення і додають сюжетної гостроти. Проте авторові болить за ці приклади духовного звиродніння до анестетизму. Тому проявити ці звиродніння стає можливим на тлі саме поезій ліричного героя із українським закінченням на «юк».
Поезії ліричного героя написані з естетичним смаком і ліризмом. У віршах бачиться «Другий берег» як місце віднаходження душевного спокою. Безумовно, це позитив від авторського Я. Ліричний герой теж, як і герой згаданої вище німецької письменниці, завершує свій життєвий біг як сивочолий чоловік з юною душею.
Читається роман легко і захоплююче. Сюжетні вузли доволі прості. Життєві сцени, діалоги, навіть еротичні картинки без особливого труду вдаються авторові, що має за плечима чималий творчий доробок. Однак складними є самі духовні порухи віршованої матерії, яку неможливо перекласти мовою прози. Тож оця незвичність породжує дивне відчуття поєднання ліризму і медитативної прози:
«Ось і все. Скоро медом запахне сніг – І ручні пташенята про серце нам нагадають. Ти востаннє приснишся скуйовдженому мені. Я не знаю тебе, не знаю тебе, не знаю…
Неціловані коси голубить солона даль. Кам’яніє крило у печалі моєї рано. Тихо й свято заходить наша свята звізда. Щоби потім посипатись цвітом на світу рани… Ось і все… Тихо-тихо. Лиш ніжно застогне тайна».
Думаю, що роман «Мезозой» вартий уваги в сьогоденні, є свідченням письменника Павлюка в розквіті сил і житейської мудрості.

Богдан ЗАВІДНЯК

2 Responses

  1. Наталія

    Доброго дня,
    Цікавить придбання таких книг, підкажіть яким чином можна придбати
    Ігор Павлюк «Мезозой»
    – Ігор Павлюк «Інтимне дихання епохи» (том ІІІ)
    – Ігор Павлюк «Паломник»

    Відповіcти

Leave a Reply

Your email address will not be published.