Василь Кузан. Різдво метелика: поезії. – Чортків: Золота Пектораль. 2018. – 112 с.

Після того, як торік отримав задоволення, перечитуючи ошатний томик віршів «Сингулярність» Василя Кузана (про це писав у журналі «Березіль» і на сайті «Золота Пектораль») намагаюся постійно стежити за його публікаціями. Тому й, зрозуміло, не міг оминути увагою появу «Різдва метелика».
Вчитавшись у сторінки нового видання, зробив для себе висновок, що знову відгукуватимусь (і не бачу у цьому ніякої незвичайності, бо для мене вже давно стало правилом рецензувати лише ті книги, які мені сподобалися. Бо писати про анти літературу в поліграфічній добротності – марнування часу.)
І, зрозуміло, почалося втілення задуму у життя. Й стартувало воно з непростості. Довго не міг вирішити, яким шляхом піти: розмислювати навколо темарію чи словогри. Врешті-решт вирішив, що доцільно об’єднати ці два підходи. Себто, говорити про поезосвіт віршника з обох боків виражальності. Чому? По-перше, в новім виданні теми переплітаються між собою. На всі життєві явища поет, крім того, дивиться через особистісну призму. По-друге, не хочу повторюватися, бо в моєму опусі про «Сингулярність» превалювали роздумування навколо темарію. Додам сюди і мою теперішню впевненість у необхідності поєднання двох підходів у відгукові.
І почну з розмислів про назву книги. У кожного, звісно, може бути своє трактування. А моє виглядає так. Незвичність, бо поєднано те, що не вміщається у звичності уяви. Різдво – зимове святе, а метелик – літня комаха-одноденка. Прагнення поета літнього віку (він не приховує, що недавно відзначив своє 55-ліття) показати молодість душі, яка умудрена досвідом пережитого. Тільки власні почування? Шарм!
Ще про таке, мабуть, варто сказати. Зі спілкування з автором знаю, що чогось особливого у назву він не вкладав. Просто хотів нею заінтригувати читачів. Вцілив у «десятку». Хоча, можливо, декому стає мулько на душі від такого поетового методу. (Як козирною картою вони можуть вимахувати фразою: «Скляний метелик злизує сліди». Вона, мовляв, є єдиною згадкою про комаху. А про «Різдво метелика» взагалі мови немає.)
Можна натякати на це. Але існує й іншість. Поціновувачі красного письменства уже втомилися від штампів у назвах. А ця – не така. З відсвітом рідковживаності. Образи «Різдва» і «метелика» можна зустріти у найменуваннях книг Богдани Бойко, Миколи Боровка, Василя Голобородька, Наталії Горішньої, Стефанії Трохановської, Лесі Холодюк… (Доповнення цього списку ще кількома іменами не вплине на мою думку.)
До речі, назва нової книги мені заімпонувала настільки, що сам вирішив поекспериментувати із нею, шукаючи імення для цієї писанини. От і вийшло, що «Метелики серця справляють Різдво». Тим паче, що вдалося віднайти чимало аргументів для обґрунтування своїх думок. І деякі з них спробую деталізувати.
Спершу стверджу, що Василь Кузан належить до тих поетів, які за допомогою виражальних засобів вміють створити картинки, що надовго запам’ятовуються, бо осяяні світлом поетичної справжності. «Малює сонце сонне коло», «зраненим серцем забилася тінь», «вітер обнюхує тіло тривоги на ганку».
Можна зацитувати й інші вдатності подібного взірця. Але набагато важливішою (принаймні для себе) вважаю відповідь на питання: чим заманює цей поезосвіт? Відповідей на тривіальність може існувати чимало. Та мені чомусь найчастіше думається про густозаселеність строф птахами та звірами, деревами та рослинами, зорями та квітами. Тобто, усім, що оточує людину впродовж її земного буття. Плюс неординарність бачення навколишньості у поєднанні зі звичностю вражень. «Пролісками з-під снігу пригорщі дива й літа», «А сон вужем у руку лізе», «Вимию заплетену із диму березневу музику беріз»… (Впевнений, що цього ефекту не було б, якби автор не підключив особистісність погляду).
Ви, очевидно, помітили, що дане поезовтілення замішане на метафорі, без якої автор не уявляє версифікаторства. Чи не тому маємо підставу говорити про своєрідну біганину цікавинок, схожу на нанизування намистинок? «Викльовує пилюку з підвіконня беззубий дощ», «Оре бажання думи хисткі глибоко», «Гортаю сторінки своїх ілюзій», «Січень упав на груди», «Ворони зірки об асфальт розбивають», «Тінь сліпа упала у калюжу», «Вечір терниною сумніву ніч проколов».
Оцю метафоричність поезомислення зриміше видно на тлі свіжості порівнянь. «Душа нанизує думки, немов намистини прозорі», «Зима, як жінка, міняє позу», «Шліфую вигини, мов тесля», «Людина, наче мавпа з ракетою», «Як лезо, венами пливуть прбачення», «Лягає мазок позолотою, як риба у невід», «А біль вилизує слова, як пес із тареля сметану».
Зачудування метафоричність і порівняльністю не було б, якби не відчувалося, що автор любить працювати зі словом. І через це так органічно вписуються у контексти неологізми, рідковживаності та діалектизми на кшталт: «дрібнотремтіння», «повідець», «пустофрази», «післясмак», «мальовидла», «напівмолитва», «нібилюди». Не залишається у прірві неуваги і вміння версифікатора творити свої дієслова з іменників: «віртуозять», «вертихвостить», «мольфарить». А ще хочеть наголосити на дивовижності звукопереходів. Про припадання поета до алітеративної гри гадаєш, коли натрапляєш на такі вдатності, як: «Відстань. Відсутність. Видіння. Війна», «Даму з драми доводять до сліз», «Лоскітно. Лагідно. Ламко». Впадає у вічі схильність до гумору, іронії та веселості. «Бог алкоголю обійнявся з псом», «Он Посейдон на голі дупи відверто дивиться», «Я поцілунками розтану, неначе слава світова». Мені здається, що тут є доречною згадка про суміщення різних понять, яке працює на позитив у сприйманні… «Вибухи вибивають поступово волю, біографію, весну».
На цьому тлі, як належне, сприймаються образи на взір: «пустеля ока», «міфи доріг», «окрушини неба», «стіна ранку», «ваза часу», «листя рук», «отара бажань», «лезо сонця», «пензель уяви», «снігу графіка», «інсталяція дощу». А ще ж маємо такі вдатності, як «ампутація снів», «рояль паморозі», «вени вулиць», «горіхи зіниць», «береза ранку», «негода серця», «вражень дереворити». Це може підмітити лише спостережлива людина з творчою уявою.
Спостережливість і досвід. Саме вони спадають на думку, коли натрапляємо на афористичність мислі чи цікаве узагальнення. «Все на місця розставить блудний час». «Любов найкраща допомога на роздоріжжі до мети». «І кожен, хто з любов’ю йде, стає святим, як божий витвір».
Надибуємо і на акценти, які, без перебільшення, можна віднести до культурологічних. «Небо чекає Брамса, в груди вдаряє Бах». «Ось ранок на рани Пулюєм ображеним світить». Якщо в цих рядках маємо зримість асоціацій через імена, то в багатьох творах алюзії є незримими, що облагороджує їх, поезогри без зримості, але з відчуттям присутності – тремтливо-владне вдаряння у клавіші слів під час високопрофесійної гри на концерті душі.
Як на мене, то виражальгість слово гри є цікавою. І можна було б поставити жирнючу крапку у ній. Та зумисно не вдаюся до такого кроку, а спробую через її призму подивитися на темарій книги. На передній план (З моєї дзвінниці світосприймання) виходить зажуреність автора у совість переживань. До чого б не торкалося його слово. До громадянськості і філософічності, до пейзажності та інтимності. Між іншим, ці мотиви настільки міцно переплетені між собою, що неможливо балакати про якийсь один з них у будь-якому тексті.
Чи не про це думається, коли читаєш такі твори,як «час витікає з пляшки», «зима збирає спогади», «містичний місяць дивиться на нас»…
То хто ж він, Василь Кузан, як поет після «Різдва мтелика» з врахуванням думок попередніх абзаців? Сповідальник? Метафорист? Традиційник? Модерніст? Та в тому і полягає суть справи, що під жодне з цих означень вірші мого візаві не підпадають. Скоріше слід, либонь, балакати про поєднання усіх цих течій, пошук своєї стежини на їхніх стиках. Попутньо висловлюю ще одну заувагу. «Різдво метелика» не може вважатися чимось етапним на фоні писань літератора. Звичайна книга. Але назвав би її «повторними колами». Поет поглиблює свої теми, пропонуючи власне занурення у них. І прикладів такого підходу чимало, та згадаю лише про одну. У книзі «Сингулярність» маємо вірші «Кіборги», «АТО». А в уже згадуваному виданні є твір «Вечір загинає жовті пальці». Ці тексти стосуються воєнних подій на Сході нашої держави. І кожен з них має свої цікавинки. Але істотнішим є те, що в першому маємо якусь відстороненість ліричного героя, а в другому – її відсутність. Вплив особистісного підходу?
А завершимо ці розмисли одним запитанням: чого ще чекати від віршника Василя Кузана? Можна, звісно, чимало говорити на цю тему, та, мабуть, сам поет знає найліпше. Чекатимемо його нової книги і сподіватимемося, що вона буде не менш цікавою, ніж «Різдво метелика».

Ігор Фарина
Член НСПУ
Лауреат Всеукраїнської премії ім.Братів Лепких
М.Шумськ на Тернопільщині

Leave a Reply

Your email address will not be published.