Микола Славинський, відомий український журналіст і письменник, секретар НСПУ, голова творчого об’єднання пригодників та фантастів,  віднедавна взяв на себе нелегку ношу – очолив видавництво Національної спілки письменників України „Український письменник”, життєздатність якого через певні обставини доводиться відроджувати з нуля.

– Пане Миколо, що спонукало Вас до цього рішення?

– Пропозиція голови НСПУ Михайла Сидоржевського. До розмови з ним наводив лад у своєму садку,  навіть і на думку не спадало, що незабаром із колегами  прибиратиму – в буквальному значенні цього слова – захаращене макулатурою  приміщення видавництва. Сталося це після того, як  восьмого квітня нинішнього року ухвалою правління Спілки мене затвердили на посаду директора. Та знаєте, в житті все якось так ведеться – мріяв про філологію, але, на щастя (сьогодні  в цьому певен), склалося так, що закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка й відтоді все життя – в журналістиці. Думав повернутися після навчання на рідну Кіровоградщину, та вже після другого курсу мене запросили працювати в київську газету „Молода гвардія”, і я назавжди залишився у столиці…

– А яке прибирання  маєте на увазі.

– Найзвичайнісіньке. Свого часу Спілка відпустила видавництво у вільне плавання, а його  фактично приватизували й повели туди, куди хотіли. При цьому занедбали все, що одержали в спадок.   За якийсь місяць  наша маленька команда вимела з приміщення гори сміття, вивезла машину макулатури, викинула старі комп’ютери, поламані столи й стільці. Ми зробили ремонт, тобто побілили стіни,  поциклювали й полакували паркет, пофарбували батареї тощо. А головне – розібрали звалища книжок на складі, поставили стелажі й розмістили там різноманітні видання, знайшли затишний притулок для документів і машинописів із 1938 року, які насипом лежали в павутинні. Складське приміщення тепер потроху перетворюємо на сучасний арт-простір, де можна буде пити каву, читати книжки, слухати поезію й музику, а також дивитися міні-вистави.

– Які завдання ставите  перед собою?

 –   Мрію  перетворити „Український письменник” на потужний  спілчанський  видавничий центр, на  справді європейський, рідний дім для  талановитих авторів з усіх куточків нашої батьківщини. За два місяці нашої роботи вже побачили світ кілька помітних книжок, серед яких поетичні збірки Віктора Женченка та Миколи Луківа,   роман про АТО «Брати» Василя Іванини,  модерний текст Олега Янченка ”Війна початку століття”,  а також документальні оповіді про зарубіжних класиків « Нащадки Дон Кіхота» Анатолія Болабольченка. Сподіваємося, що  найближчим часом    з’являться друком  ще п’ять  книжок, зокрема… Втім, аби не зурочити, назву видання після виходу.

– Ви людина творча: поет, прозаїк, літературний критик, публіцист… І все ж таки чого у Вас більше?

– Найбільше, мабуть,  літературного критика й журналіста. Бо ж на хліб насущний заробляв  ( та й сьогодні заробляю)  саме журналістикою. Проза,  а надто ж поезія –  для душі. Перше потребує багато часу, зосередженості, а з лірикою – простіше й воднораз складніше: рядки або прилинули, або обминули тебе десятою дорогою. І не знайдеш їх, не наздоженеш.  До речі, видавнича справа – це для мене теж не нове. Свого часу я  виконував обов’язки директора цього ж таки „Українського письменника”, був генеральним директором інших видавничих структур.

– Як критик із досвідом, що сьогодні Ви можете сказати про молодих колег, які  не завжди по-доброму ставляться не лише  до своїх ровесників, а й до  попередників, знаних майстрів слова? 

–  Я написав десятки доброзичливих рецензій і відгуків на книжки, але не цурався й  літературних  фейлетонів та ущипливих реплік. Звичайно, деякі автори на мене ображалися, бо вважали всі свої твори геніальними. Але здебільшого прислуховувалися, робили висновки і  навіть дякували за те чи те зауваження. Біля цих людей я й сам набирався досвіду, професійно зростав. Завжди було і є бажання  не нашкодити авторові, а допомогти йому.

     За всіх часів серед письменників переважали ті, хто ставився до своїх старших за віком колег  із  пієтетом, але вирізнялися й ті, хто, утверджуючись,  відкидав доробок попередників. Це характерно і для 20- х,  і для 60-х років минулого століття. Але тоді не траплялося такого холодного прагматизму чи й нищівного цинізму, як  нині.

– Пане Миколо, сьогодні багато негативу виливається і на саму Спілку. Чи зможе  видавництво своєю діяльністю додати позитиву для самої НСПУ?

– Намагаємося це робити, адже наші завдання  спільні, – працювати в ім’я літератури, духовності, українськості та європейськості, дбати про кожного письменника.  Наша команда не уявляє себе поза НСПУ, поза її клопотами та проблемами. Те, що сьогодні відбувається у спілчанському середовищі і навколо нього, турбує  працівників видавництва так само, як і багатьох письменників. Часи складні. Колись «Український письменник» випускав щороку майже двісті книжок, був чималий прибуток, нині ж ми знову лише на початках того, що  мали б успішно продовжувати. Але  як є, так і є. Головне, щоб вистачило  сил утілити в життя амбітні задуми: підготувати до друку новинки, які зможуть привернути увагу широкого загалу, відкрити кілька книгарень-кав’ярень, налагодити  постійне функціонування   книжкової світлиці…  Біда наша сьогоднішня і в тому, що письменницьке слово втратило вагу, до нього мало хто хоче прислухатися. Влада не цінує слово, а народ не цінує владу. Так ми й живемо. Не розумію тих  колег, які,  перебуваючи у Спілці, замість дієвих, ефективних реформ,  силкуються її ліквідувати.  Та я  – оптиміст, який вірить у добро. Бо саме добро завжди й перемагає.

Спілкувалася Тетяна Череп-Пероганич

Leave a Reply

Your email address will not be published.