Відразу признаюся, люблю писати про земляків.

Адже справжнє мистецтво – завжди ностальгія із присмаком ретро. І література, зокрема поезія, – не виняток, а радше яскрава ілюстрація ностальгії… за часом, за простором, за собою…

Микола Федорович Ткачук саме такий – мій земляк, мій колишній вчитель… рідний брат моєї однокласниці – першого мого шкільного кохання… яка передчасно пішла у кращий світ, до предків… звідки, власне, і починається справжня поезія.

Все більше тягне до початку, до того, що не мине, і мене, адже все у Всесвіті, як бачимо, рухається по колу.

Сидимо з Миколою Федоровичем і його сином Уліяном біля лісового, геть зарослого гострим очеретом ставу нашого дитинства, – і… мовчимо, без слів відчуваючи і розуміючи одне одного, як можуть розуміти чоловіки, земляки, поети…

* * *

Адже Микола Ткачук – неабиякий поет.

Народився він 29 січня 1956 року в селі Залісці Рожищенського району Волинської області. Після десятирічки працював фотокореспондентом районної газети. Закінчив філологічний факультет Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки. Вчителював (у тому числі був учителем малювання), працював директором школи, заступником голови колгоспу… Закінчив перший курс Київського інституту політології та соціального управління. Нині – вільний художник…

Автор наразі трьох поетичних книг: Лагідна лють: Поезія. – Луцьк: Редакційно-видавничий відділ Волинського облуправління по пресі, 1991. – 48 с.; Столітня трава: Поезія. – Луцьк: Надстир’я, 1996. – 64 с.; Прощання бджоли: Поезії. – Луцьк: Надстир’я, 2000. – 92 с.

Його лірика пісенна, проста і органічна, добра – як і намальовані ним картини, яких уже зібралося на цілу виставку. Як наша волинська природа і люди.

Саме дивлячись на картини Миколи Ткачука, я зауважив для себе: чимало хороших поетів – хороші художники, а серед знаменитих прозаїків багато лікарів.

Про Миколу Ткачука – художника – окрема розмова, особлива ілюстрація.

Що ж до його поезій, то у найкращих своїх віршах поет із моєї Волині підіймається до найвищих зразків української традиційної лірики – і в темі кохання, в громадянсько-суспільних мотивах, і в пейзажно-космічній, філософсько-психологічній ліриці.

Ось прочитаймо, приміром, його вірш із першої книжки «Лагідна лють» (с. 29):

* * *

Десь мала пташина зойкнула несміло,

Ми по листі йдемо, наче по воді,

Ще сніги між нами зовсім не біліли,

Дні були між нами тільки молоді.

 

Ще твоє волосся спомин не ховає,

Невідома ти ще, як майбутні сни,

Осінь поміж гіллям боязко ступає,

– Ти, вже вибач, – просить в нашої весни.

 

Пісенний, медитативний ритм.

Протиставлення осені весні, молодості – сивині, асоціації: молодість-весна, осінь-сивина, тоненькі, як бабине літо, непомітні душевні перипетії – аж до душевного «вибач»…

Все філологічно і поетично грамотно. Тихо. Майже інтимно.

Хоча це ж лише початок – перша книжечка, проба голосу, розспів…

У другій книжці – «Столітня трава» – уже знаходжу вірші, які за всіма формальними, змістовими, формозмістовими ознаками хоч-не-хоч навертають мою душу до світло-печальних, високих зразків слов’янської лірики. От візьмімо дивовижний вірш «Літо» (цитую його, звичайно, повністю):

 

Було літо, була спека,

Гусям снилася вода,

Пожовтіла аж лепеха

І розсохлася біда.

 

Та було у нас весілля,

І щасливу молоду

Цілував жених невміло,

Відхиляючи фату.

 

Милі гості захмеліли,

І в солдата русий чуб,

Навіть буслі прилетіли,

Не злякались мідних труб.

 

І бажали всі сто років,

Жити в дружбі, діточок…

– Був би в світі цьому спокій, –

Проказав старий дідок.

 

Літо, спека, вишні гілля,

Веселив всіх тамада,

Лиш солдатик на весіллі

Все сумне розповідав…

Посвячені знайдуть тут, відчують щось далеке і близьке, рідне, знайоме… мотиви Ніколая Рубцова… і (разом із тим!) неповторно-наше, адже це не наслідування, а тонкий, дзвінкий, високий перегук голосів, світовідчуттів, переданих музикою слова: свідчення неабиякого поетичного таланту Миколи Ткачука, його людської доброти, шляхетності.

Переважна більшість його віршів мають назви – як-от: «Сад», «Лелека», «Снігурі», «Струна», «Чужа країна», «Вечір», «Манекенниця», «Сміх», «Берег», «Акварель», «Мелодія», «Ялинка», «Кирилівська церква», «Коханка Осінь»… «Гроза», «Повернення», «Човен», «Дошка оголошень», «Невіра», «Пташина», «Яблука»…

Як бачимо, у них закодовано наші прості і вічні, ключові «вузлики на пам’ять» від наших предків до нащадків: кольори, звуки, запахи Землі, які далися нам у доброму, світлому, наївному дитинстві – як оці, приміром, рядки нашого поета: «Білі квіти для білої вази. Хризантеми. Ще тепле вікно», «Торкнулася пальчиком, Ноткою ніби. Збудила мелодію, Як колискову», «Так легко їхати дорогою, Яку вже знаєш. Так ніби всі провиночки Собі прощаєш».

Тому таку поезію називаю святим святом душі.

Дочка приїхала із міста,

Пелюстка біла

В коси впала.

Із мамою ходили

На могилу –

Пелюсточку носили

З вишні тата, –

читаємо у вірші Миколи Федоровича «Проводи» – і чи то форма, чи то зміст, чи то просто те душевно-невловиме, що об’єднує всіх людей планети, нагадує нам японського тонкого лірика Ісікаву Такубоку.

Поезія Миколи Ткачука росте вглиб, витончується від книжки до книжки, тому вже у третій, поки що останній, при оформленні якої, до речі, «використано картину Олександра Валенти «Осінь» з колекції автора», «натрапляємо на такий-от вірш «Тут» (с. 9):

Тут зоряно так, ніби нас ще нема,

Тепла залишилось на «сльози»,

Моя батьківщина знов стала німа,

Старіє від перших морозів.

Вже холод трави, як і холод води,

Нагадує часу покражу.

І сивіє далеч – з весіль чи біди? –

Ніколи ніхто не розкаже.

І хто це пташиний засмучений клин

Припнув павутинням за полем?

Ще скільки нам, доле, років чи хвилин?

Ніхто не розкаже ніколи.

…Вічна загадка життя, вічна загадка любові, вічна загадка таланту… у цьому шаленому модерновому світі, де ми вже так закомп’ютеризувалися, опластмасилися, що мусимо, щоби вижити і не стати придатками до тих же комп’ютерів, вертатися до чогось такого простого і наївного, доброго і не крикливо світлого, як лірика Миколи Ткачука, який живе там, де народився, так – як пише…

Будьмо і тримаймося!

Ігор Павлюк

Ткачук Микола, його донька Каміла, Ігор Павлю, 2 грудня 2009 р

Leave a Reply

Your email address will not be published.