Читацькій громаді досить відоме ім’я самбірчанина Ігоря Сисіна – книгою «Минуле постає переді мною», яка недавно побачила світ.

Забігаючи наперед, скажу, що у ній всеціло акумульовані державницькі, громадсько-політичні та суспільно-значимі події і факти, які відбувалися в Україні упродовж її трагічної історії. Це не просто статті, але й певне дослідження нашої українськості, донесення нам маловідомих чи призабутих сторінок нашої національної самобутності.

Пам’ятаю, ще у студентські роки Ігор Сисін мав певний нахил до наукової діяльності. Навчаючись на відділенні російської філології, він немало цікавився й місцевим краєзнавством, історією та культурою рідного краю. Часто-густо його наукові висліди з’являлися у певних наукових виданнях – зокрема у тематичних збірниках, які системно готувалися Науковим центром Дрогобицького педагогічного інституту ім. Івана Франка.
Завжди був скромним, доброзичливим, надміру милосердним. Це те, що так вирізняло його з-поміж інститутської молоді. Вже тоді я бачив у ньому, що матиме дар не лише педагога, але й науковця. На жаль, у всій повноті Ігор Сисін свої пошуково-наукові творчі можливості не зміг уповні зреалізувати. Основна причина – низька зарплатня вчителя змусила його ще якийсь приробіток шукати, зокрема у спортивній школі. Будучи Кандидатом у майстри спорту, він виховав цілу плеяду молодих шахістів. Чимало його вихованців стали відомими спортсменами.
Будучи одержимим історією рідного краю, він, як пошуківець, вивчав події та факти, на які так багата наша рідна земля. Не менше цікавило його й сьогодення. Зі своїми суперечностями, катаклізмами та життєвими негараздами. Все це і стало матеріалом до написання книги «Минуле постає переді мною»/ ПП «Диз-Арт, Львів, 2020 р., 258 – ст./.
Замість анотації у книзі є свідчення про творчу робітню Ігоря Сисіна його друзів – Миколи Сенейка та Богдана Ладаная, заслужених журналістів України. Ось про що пише перший: «Шановний читачу! У твоїх руках незвичайне видання. Воно не вийшло у світ накладом у сто тисяч і більше примірників. Хоча я у цьому упевнений, на таку кількість варте! Бо книжка прикрасила б будь-яку бібліотеку.
Автора цього видання давно захопила минувшина. Не менш цікавим для нього є й сьогодення зі своїми суперечностями – політичними, економічними, але незмінними залишаються правдиві події, література, мистецтво та особистості, які їх творили.
На переконання автора, зібране у книжці не зможе загубитися на розбитих шляхах історії або у товстих іменах. Читачам хочу порадити одне: ти, читачу, тримаєш видання, яке створене щирим, небайдужим серцем Ігоря Сисіна. А цим сказано багато».
Тепле слово про свого краянина сказав і другий самбірчанин, Б. Ладанай: «Я ж для себе ніби заново відкрив Ігоря Сисіна, як творчу особистість. Скільки цікавих у значній мірі оригінальних матеріалів, позначених аналітичністю, пошуковістю, новизною, видруковано у місцевій пресі, інших виданнях. Про видатних людей, життя яких Ігор Федорович розкрив із рідкісних малодоступних для загалу джерел у нових, цікавих фактах; про рідне місто Самбір і наш край: давнина, сучасність, значний слід земляків в історії…За тим – десятки видрукуваних матеріалів з фотознімками, іншими ілюстраціями, копіями документів, що послужили для унікального видання «Минуле постає переді мною». Чим не не добрий творчий внесок нашого краянина до 29-річчя Незалежності України , 778-річчя рідного міста?!.»
А тепер перейдемо до певної конкретики щодо рецензованої книги. Наперед скажу, у ній такий огром малодоступного матеріалу, що просто неможливо геть усе осягнути! У ній — життя славетних особистостей, людей складної, а той трагічної долі, подій та фактів, що відбувалися в Україні і поза нею на багатьох відтинках часу. Немов у дзеркалі, відбиті героїчні злети й падіння українців впродовж свого історичного побутування. Історичні особи подані виразно і повно, показані й слабкі сторони громадсько-політичної діяльності.
Вже самі назви статей говорять про вагомість авторського пошукового матеріалу, як-от, наприклад, стаття «Слово про сильну націю», у якій розповідається про вченого Олександра Знойка /1907 –1988 рр./, бібліографа, мовознавця Миколи Суслопара /1901 – 1974/, археолога Вікентія Хвойки /1850 – 1914/. Згадуються й інші імена, з якими цим вченим доводилося працювати.
Їхні наукові зацікавлення стосувалися передусім давніх часів – трипільської археологічної культури, прочитання та тлумачення різноманітних написів, давньої культури, традицій та предметів побуту. Своїм феноменальним дослідницьким розумом М. Суслопаров зміг прочитати те, що не змогли такі видатні науковці, як Френ, Магнусен, Гаркаві, Гедеон. Вчений твердив, що Трипільські написи треба розшифровувати за допомогою Пелагзійського алфавіту. Завдяки точному прочитанню Суглопаровим пелагзійських фраксійських написів — першого в світі буквенно-звукового алфавіту на теренах України – ми достеменно знаєм, що цей алфавіт був перенесений з Дніпра у Франікію, на Полоннес, а відтак – до греків і римлян.
Власне він, Суслопаров, остаточно відкрив таємницю трипільської та кімерійської /зрубної/ культур: трипільці виявилися – пелазгами, а кімерійці – ґето-фракційцями, етрусками і давніми слов’янами А більшість скіфських племен – не іраномовні, а етрускоїди… І ще таке: головний бог Русі і всіх слов’ян — Перун був богом й етрусків. А бога грому і блискавки етруски називали Три – Satres. На Русі його називали Стрибог. Не випадково ж зодіакальне божество наших предків, сузір’я Стрілець – головний бог Русі, Перун, бо згідно міфології Русі, в період зимового сонцестояння саме у Стрільця народжується Сонце – як малятко на голові богині Лади /втілення світла/ або яблуко в руці…
Як твердить М.Суслопаров, назви сузір’їв відносяться до У – ІІІ тисячоліть до Р.Х. А всі боги київського пантеону князя Володимира були сузір’ям або небесними тілами. До того ж, дохристиянські обряди календарних свят відповідають рухові сузір’їв і небесних тіл, а також даним літописів та фольклору.
Вагомі відкриття щодо культури Трипілля є і в українського археолога Вікентія Хвойки. Його цікавили такі народи, як пелазги. Це – загадковий народ, а розшифрування залишених ними написів доказує, що вони предки латинян / римлян/. «Ми знаходимо, — тведить О. Знойко,– у давніх письменників неодноразові переселення до Італії.
Чимало у цій статті говорить і про т. зв. Чорноморщину, яка від сивої давнини була значним вогнищем української культури: нащадки босфорців створили праукраїнську азбуку , другу після готської. Староукраїнською мовою переклали Святу Євангелію вже в перших століттях Християнства. Босфортці, а не греки побудували християнські храми на Чорноморщині і в Києві ще за кілька сторіч до хрещення Володимиром Русі. І першим митрополитом України був українець Настас Корсунський – себто х Херсонеса, а не чужинець грек. Катедру Святої Софії побудували українські архітектори та майстри. Приміром, деякі мистецтвознавці досить ретельно шукали чужих впливів, однак не знайшли… Бо все скрізь було – українське!
Пам’ятаймо, що сармати – це одне із споконвічних племен великого праукраїнського народу.Навіть старогрецькі письменні люди знали, що скіфи і сармати – це плем’я одного і того ж народу, себто українців. Сарматське плем’я, згадували вони, у ІІ ст. до н.е. перебрали у Скіфії державну владу без жодної війни. Скіфію греки почали називати Сарматією.
Пам’ятаймо, що за часів князя Володимира існувало всесильне божество – літописне Сімаргла – назва бога Семи Ярил, Семи Сонць. Святом Семи Сонць був День одруження Світла й Води на Купала. Це божество символізувало Закон вічного оновлення і безсмертя природи.
І ще одна цікава деталь: на Русі Християнство прийшло саме в образі Святої Софії. Свята Софія – Святий Дух, Творець, Божественна Мудрість! Власне, такі духовні глибини криються у нашій Софїї. Київська Богородиця – Оранта. Оранта – сакральний /священний/ образ Самого Ісуса Христа.
Зрештою, що таке синьо/блакитний/-жовтий стяг? Це – один із державних символів України, уявлених давніх українців та інших народів. Синій/блакитний/ та жовтий кольори символізують воду й вогонь, два могутні й протилежні природні стихії.
Як твердить автор книги, відомий сходознавець — ідеолог С. Наливайко доводить, що українська історія творилася одночасно із історією найдавніших цивілізацій світу. Він нагадує, що «грецький Посейдон /наш Дажбог/, римський Нептун зображувалися з Тризубом — трідентом. Неодмінним атрибутом індійського Шіви також був Тризуб – трішула. Тризуби наявні на гербах боспорських царів, сарматських тамгах, скіфських монетах. Звісно, він невіддільний від гербівських князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого, гербів та печаток інших давньоруських князів».
Звідси, отже, виходить, що «український Тризуб виступає у трьох іпостасях: він є державним гербовим знаком наших прямих попередників – князів Київської Русі, що відображає глибинну суть світобудови і, нарешті, є символом найважливішого канону правосланих релігій – Трійці. А народ, котрий тисячоліттями тому породив такий символ, по праву може вважатися одним із засновників високого духовного потенціалу людства»/ Ростислав Фурдуй /.
У другій статті – «Великі і розумні українці» — Ігор Сисін відновлює у нашій пам’яті про славних мудреців нашого роду – ґенерала Збройних Сил Канади Степана Андруника, бригадних ґенералів США Богдана Крістофера, Ореста Когута чи Ярополка Гладкого, командувача війсково-морського флоту США Джемі-Ярему Бурду та ін. До речі, Ярополк Гладкий був найкращим випускником військової Академії США – Вест Пойнт.
Ми маєм право пишатися і Сергієм Андоленком /нар. У Волочиську/ — французьким бригадним ґенералом, істориком, кавалером «Війькового Хреста 1939 – 1945 рр.», командором найвищого у Франції Ордена Почесного легіону.
Автор книги привідкрив цікаву завісу і щодо командувача війск НАТО в Європі Веслі Кларка. Виявляється, що його дідом є киянин Яків Немировськмй. Треба знати, що ґенерал Кларк кандидував на посаду Президента Америки.
Доречно згадати і про контр-адмірала Ярослава Окуневського /народився на Буковині/, котрий в Австро-Угорщині очолював медичну військову службу. Пам’ятаймо, що сучасну телемедицину в американських Збройних Силах запровадив родак із із України бригадний ґенерал Ростислав Зайчук. Втім, військовою медициною США теж відав українець — Стенлі Колодний.
До речі, розрахунки Юрія Кондратюка-Шаргея допомогли американцям здійнити посадку на Місяць. До того ж, розрахунки Кондратюка у формули переводив Ігор-Орест Богачевський. Технічним директором космічної програми «Аполлон» /політ на Місяць/ також був українець – Михайло Єремович.
Далі. У статті згадуються й інші імена, пов’язані родом з Україною – зокрема професор із Каліфорнії, чиї батьки з України, Леонард Кляйнрок, Стефан Терлецький — депутат англійського Парламенту, Богдан Футей – очільник Верховного Суду США. Не забуваймо і двох високопосадовців 1990-х років – Романа Гнатишина, генерал-губернатор Канади / намісника британської королеви/ та Прем’єр-міністра Франції П’єра Береговуа.
Варто наголосити, що радником Президента США Ейзенхаура із питань науки був фізик-хімік Джордж Кістяківський – один із батьків американської атомної бомби. Міністром освіти в уряді Буша-молодшого працювала Маргарет Спеллінг — Дудар, батьки котрої походили із Галичини. В адміністрації демократів заступником держсекретаря Гілларі Клінтон теж працювала українка — Меланія Вервир, а Джейнс Любченко – заступником міністра торгівлі .
Весь світ знає комп’ютерного генія Стіва Джобса, але мало хто знає, що своєю славою він завдячує українцеві… Це був українець Любомир Романків, що народився у Жовкві на Львівщині. Його вважають першим відкривачем комп’ютерної ери.
Значний вклад в освоєння космосу в США досяг українець Ігор-Орест Богачевський – видатний вчений астронавтики та ядерної фізики. Народився він 7.09.1928 р. в Сокалі, що на Львівщині. До речі, історичний політ «Аполлона – 11» став можливим завдяки його формулі, яка так і називається – формула Богачевського. Помер він, професор Нью-Йоркського університету, 3.02.2010 року.
Як бачимо, це справжній пантеон наших видатних співвітчизників у світі! Втім, наша земля дала світу сімох володарів премії Нобеля – зокрема біолога Іллю Мечникова, економіста Саймона Кузнеця, фізика Лева Ландау /харків’янина/, Шмуеля Агнон з літератури /із Бучача/, хіміка Рональда Гофмана /із Золочева/, фізика Ігоря Гамма /із Сімферополя/. А номінантами на Нобелівську премію були : Ковалевський, Гурвич, Алданов, Бердяєв, Виноградський, Чир’єв /Київський університет/, І. Франко, Бальцер /Львівський/. Українці в складі окупаційної російської армії під орудою полковника Засядка взяли неприступну турецьку фортецю Ізмаїл.
У книзі чимало сторінок відведено і славетним жінкам України. Це – велика княгиня Київська Ольга, Роксоляна /Настя Лісовська/, дружина французького короля Анна /дочка князя Ярослава Мудрого/, дружина князя галицького Ромена—Романова, Леся Українка та ін.
До речі, у книзі Ігоря Сисіна знаходимо також призабуті імена, маловідомі події та факти, які годі тут проаналізувати. Мені залишається їх лише назвати. Ось вони: «Митець — маляр світової світової слави» /про художника-самбірчанина Федуска/, «Минуле постає передо мною»/про історичні взаємини українців й поляків щодо захоплення Москви, славетного Модеста Менчинського — тенора-чародія, Юрія Кульчицького – героя Відня/, «Наш славетний земляк – гетьман / про Петра Конашевич-Сагайдачного, 1570 – 1622/. У цій статті автор наголошує, що «молоде покоління українців має знати, що саме українські гетьмани, ці народні месники, перші, що проклали трагічні для наших мільйонів шлях до Сибіру, на Соловки, у Петропавловську в’язницю, що, власне, гинули від ворожих куль та насильств. Уже через дев’ять років після приєднання України до Московії та скликання царизмом Чорної Ради у 1663 році на Сибір було відправлено полковнків Чернігівського, Ніжинського, Переяславського і Лубенського, осавулів. Очевидець Роман Ракушка-Романовський свідчить, що у 1665 році туди заслано і військового писаря , у 1972 року – славного кошового отамана Івана Сірка й гетьмана Дем’яна Многогрішного разом з братами і дружиною, у 1687 році – Самойловича з меншим сином Яцьком, а на початку ХУІІІ ст. – небожа Івана Мазепи Андрія Войнаровського та полковника Семена Палія. 1776 року туди ж прослалася дорога кошовому судді Павлові Головатому й кошовому писарю Іванові Глобі, і тоді ж — Максимові Залізняку, а пізніше й Устиму Кармелюку, іншим поборникам волі.
В’язнем Соловецьких монастирів понад 25 років був останній кошовий Петро Калнишевський, а в його мурах Петропавловської фортеці у Петербурзі від тортур помер наказний гетьман Павло Полуботок, і його спільники. У 1664 році польська шляхта розстріляла гетьмана Івана Виговського.
Чимало уваги автор книги приділив одній історичній битві – ст. «Конотопська битва і сьогодення». Як відомо, український історик Орест Субтельний про битву про під Конотопом 1659 р. пише таке: «… царське військо зазнало однієї з найстрашніших у своїй історії поразок». «Іван Виговський з вибив до ноги 100-тисячне московське військо…». На жаль, ми протягом багатьох століть були позбавлені знати про тріумф української зброї, про часи сили і слави України над хижою Московією. Історик і письменник Павло Штефа вважав, що «джерелом фізичної сили народу /нації/ стає його творчий дух і віра у власні сили». Сучасний історик Володимир Білінський нам, українцям, таке нагадує: «Ми ніколи не виберемось з тенет московської облуди, якщо будемо використовувати «недоїдки з московського столу…». Досить пророче про московитську політику сказав й американський ґенерал Марк Кларк: «… я переконаний, що у Московщину ніщо не спинить в її намірі панувати у світі, крім переважаючої військової сили». Зрештою і Ніцше нас вчить: «Ніколи не виживе той народ, котрий сприймає трактування своєї історії очима сусіда».
Ігор Сисін й своє додає: «У дні свята Різдва христового і Великодня, вірю, ми почуваємо з Небес радісний Славень мільйонів українських душ, тіла яких закатував колись і катує тепер підступна москалина…».
Чимало призабутих сторінок присвячено легендарній постаті — Петрові Калнишевському /1690 – 1803/, — ст. «Він жив у трьох століттях»… Кошовий отаман народився наприкінці ХУІІ ст. на Слобожанщині /Сумщина/ — у козацькій родині отамана Запорізької Січі. Царатом був ув’язнений на далеких Соловецьких островах, де діяла найстрашніша каральна установа – спершу царська, згодом совєцька… Помер отаман на 113 році життя – у ямі-в’язниці!..
Могила Петра Калнишевського знаходиться на головному подвір’ї Соловецького кремля перед Свято-Преображенським собором. На надмогильній плиті є такий напис: «Здєсь поґреблєно тєло в бозє почівшеґо кошевоґо нєкоґда ґрозной Сєчі казаков отамана Петра Калнишевського».
Надзвичайній козацькій славі присвячена стаття «Їхній силі заздрив увесь світ». І справді, світ заздрив, адже наприкінці травня 1648 року козацьке військо під проводом Богдана Хмельницького під Жовтими Водами здобуло блискучу перемогу над армією Стефана Потоцького. А через кілька днів козацьке військо із союзниками перемогло ворога під Корсунем.
Позаяк, а козаками захоплювався навіть польський король Ян Собеський: «Козак — це надзвичайно гарний воїн, який беззастережно виконує накази, за побратима піде у вогонь, виріс на коні, степовим вітром прикритий, витривалий на на холод і голод… З козаками можна цілий світ здобути». Про силу і міць козаків писав і французький філософ Вольтер: «Козаки – найдивовижніша нація в світі!». Їх хвалив і французький дипломат Ж.—Б. Шерер: «Виховані, як спартанці, завжди при зброї, як римляни, громадяни цієї республіки не підкорювали чужих земель… Але захищали свої вівтарі та хатні вогнища відважно й постійно… Вони високі на зріст, кремезні, вправні, щедрі, не цікавляться збагаченням, ревниві до своєї волі й зовсім не придатні носити ярмо». А грецький літописець Наїм вважав: «Можна впевнено сказати, що годі знайти на цілій землі сміливіших людей, які б так мало дбали про своє життя і так мало боялися смерті». До речі, Вольтер на противагу московитів, був зачарований й самою назвою «Україна»: «Україна завжди прагнула волі… завжди натхненна до свободи. Ось де живе таємниця і внутрішня принадність цієї назви для душі Української нацїї і кожного з її синів. Вона промовляє до совісті, це Божественна внутрішня сила душі нації, що безсмертно живе і в її національному імені: Україна, Український народ, українці – і це ім’я тому таке рідне, привабливе та дороге Українському народові, і тому таке ненависне поневолювачам, ворогам свободи, життя і розвитку нації».
Автор книжки додає: «Звісно ж, хіба може українська душа забути, що Січ виховала цілу плеяду гігантів нашого національного духу, а саме: Дмитра Вишневецького, Івана Підкову, Северина Наливайка, Петра Сагайдачного, Пилипа Орлика, Богдана Хмельницького, Івана Мазепу, інших. Вони — великі полководці, і політики, і просто воїни-лицарі…».
Стаття «Атила – легендарний вождь гунів» — про легендарну постать в історії. У багатьох історичних документах підкреслюється про «гунський елемент» українства і взагалі слов’янства. Зокрема, в Універсалі Богдана Хмельницького «До всіх українських людей» сказано, що вони походять від предків русів, котрі в У с. н.е. під проводом свого короля Одонацера перемогли величезну римську армію /645 тис. воїнів/ і 14 років панували в Римі. Відомо, що сім століть Рим під духовною орудою Єгипту панував у Європі та цілому світі. Однак слов’яни у У ст. н.е. поклали цьому край, принісши до Європи хрести і храми… Слов’янство стало одним із вирішальних чинників світової історії.
За 20 років «великий цар великого народу», себто Атіла, правління Скіфією не зазнав жодної поразки в бою, досконало володіючи військовим мистецтвом. Вороги тремтіли перед могутністю слов’янських полків.
Автор книги згадав і про самбірчанина, письменника, видатного діяча Івана Филипчака – автора історичної повісті «Юрій Кульчицький – герой Відня». Під час облоги Відня уродженець села Кульчиці Юрій обхитрив самого Кара-Мустафу, його охорону, ризикуючи життям, зміг передати життєво важливого для оборонців Відня листа до їх союзників.
Професор Іван Филипчак , що у 1928 р. був засновником музею «Бойківщина», дітей так повчав: « Ви всі народилися у Самборі, але ваші батьки, діди й прадіди — усі лемки. Та чи лемки, бойки, гуцули, подоляни, чи наддніпряпці – всі ми українці, а наша столиця Київ!». У селі Кульчиці в музеї Петра Сагайдачного зберігається портрет Юрія Кульчицького /*1640 – 19.02.1694/. До речі, сімдесятирічного І.Филипчака сталінською сатрапією було арештовано і вислано на Сибір, а його твори були заборонені.
Юрія-Франца Кульчицького було проголошено героєм Відня. Австрійський цісар Леопольд нагородив його найвищим урядовим орденом та призначив йому досмертну премію, а вдячні віденці побудували кам’яницю.
Певні свої дослідницькі міркування Ігор Сисін виклав про славного нащадка останнього гетьмана кошового Запорізької Січі Олександра Засядка /1779—1837/. О.Засядко – видатний конструктор бойових ракет, полум’яний патріот, котрий винайшов та застосував реактивні снаряди у війні з Туреччиною у 1828 –1829 роках. Без сумніву, він перший у почесному списку легендарних українців, доробок яких найвагоміший у розвитку світової космонавтики. Його життя – легенда, сповнена високого героїзму й звитяги як на полі битви, так у сфері винахідництва. На все життя приніс високу любов до України.
Крім тих статей, які назвав, у книзі є ще немало інших. За браком місця мені доведеться лиш згадати, а саме: «Українське небо Івана Пулюя» — про свідомого українського патріота, котрий високо прославив Україну своїм дивовижним обдаруванням та подвижнецькою працею. Його заслуга ще й в тому, що він разом із Пантелеймоном Кулішем та Іваном Левицьким перекладав Святе Письмо рідною мовою. До того варто додати, що він – найяскравіша постать культурно-політичного життя України останньої третини ХІХ – початку ХХ ст. Рік народження вченого фізика – 1845, у місті Гримайлові, що на Тернопіллі.
У цій статті згадуються й інші видатні українці – зокрема Володимир Вернадський, Михайло Остроградський, Михайло Туган-Барановський, Василь Леонтьєв, Володимир Липський та ін.; «Павло Чубинський. Мрія про велику Україну». Йому належать бесмертно-пророчі рядки нашого національного Славня «Ще не вмерла Україна…», що тепер стали Державним Славнем нашої держави; «Велет із Нагуєвич» — про славного українського генія Івана Франка. Великий український державник і соборник , титан праці поєднав українську національну ідею з ідеєю усього людства, вказавши нам, українцям, шлях та динаміку національної боротьби. Він писав: «Скрізь і завжди у мене була одна провідна думка: служити інтересам мого рідного народу».
До речі, Іван Франко володів даром політичного передбачення: першим у Європі передбачив крах марксистської ідеології, зокрема у трактаті «Що таке поступ?» писав, що Енгельсова народна держава стане справжньою народною тюрмою; «Андрій Чайковський і сьогодні з нами» — про видатного письменника і юриста Самбірщини. Всеукраїнську славу йому принесла повість «Олюнька» /1895/, а також історичні твори про козаччину; «Хрещений батько українців» — про вченого історика, автора «Історії України», першого Президента Української Народної Республіки Михайла Грушевського; «Автор « Щедрика» Микола Леонтович» — про отця, композитора, що подарував світу цю неймовірно ангельську мелодію. Згадується тут і маляр світової слави Олександр Мурашко /07.09.1875 – 14.06.1919/, якого совєти, заарештувавши, зразу замордували; «Трагедія родини Крушельницьких – символ Розстріляного Відродження» – про трагізм галицької сім’ї українського письменника, педагога, літературного критика Антона Крушельницького /04.08.1878 – 03.11.1937/ у 30-х роках ХХ ст.; «Сергій Єфремов, або вистава у Харківській опері» — про академіка, блискучого історика, літературознавця, держаного діяча, котрого закатувала нелюдська комуно-московська система. Українську інтелектуальну еліту, до якої належав і Сергій Єфремов /1876 – 1939/, совєцька сатрапія звинуватила в тому, що вона створила підпільну організацію, що наче «ставила за своє завдання повалити совєцьку владу в Україні – шляхом збройного повстання, за допомогою чужоземних буржуазних держав, щоб реставрувати капіталістичний лад у формі Української Народної Республіки». Сергія Олександровича не стало за кілька тижнів до завершення його 10-річного ув’язнення. Совєцька каральна система його знищила; «На нього чекали дві «сестри» — смерть та слава…» — про Симона Петлюру /17.05.1879 – 25.05.1926/. Власне, за ним наше українство у 1917 р. пішло в шинелях рідний край боронити. Для сотень тисяч вояків він був уособленням українського державницького Чину. С. Петлюра зі своїм Гайдамацьким кошем Слобідської України захищав від більшовиків Центральну Раду. У найважчий період нашого народу він стає провідником національно-свідомого українства – Головою Директорії УНР /січень 1919 р./.
«Українці cамі не знають, кого вони мають. Вони вважають Петлюру видатним редактором, патріотом, громадським діячем. Петлюра – безмірно вищий за те, ніж про нього думають. Він – з когорти вождів, людина з того тіста, що колись у старовину засновували династії, а в наш демократичний час стають національними героями»/Федір Корш, академік /.
Стаття «Лебедина пісня Леся Курбаса» про надзвичайно талановитого актора, режисера України, до речі, самбірчанина /1887 – 1937/. Свій омріяний театр «Березіль» по крихті збирав, єднаючи українців-однодумців, зрікаючись життєвих вигод, множачи запеклих супротивників… «Березіль» — зразок найкращих традицій європейського театру.
«Геніальний мовознавець…» — стаття про видатного вченого, мовознавця-поліглота /знав понад 60 мов!/, письменника, історика, професора арабської літератури та історії мусульманського світу Сходу, українця по духу Агантангела Кримського /1871 – 1942/. Він жорстоко критикував погодінську теорію «колиски трьох братніх народів», як ідеолога «українського буржуазного націоналізму»… Енкаведисти безжально знищили його.
Далі. У книжці є ще такі статті: «Найцінніший скарб професора Івана Огієнка» — про його дивовижний дослідницький спектр на ниві української культури мовознавства, історії Церкви, канонічного права, давньої української літератури, славістики краєзнавства, народної архітектури, освіти, бібліографіі; «Михайло Кравчук – поет «німого числа» — про людину виняткової ерудиції та культури, знавця провідних європейських мов – німецької, французької, італійської; «Історик Сергій Шамрай» — талановитий вчений, якого 4 січня 1939 р. енкаведисти замордували: причина – не підписав жодного документа проти своїх колег і друзів; «Доля сина Каменяра» — про організатора першої українськоі летунської ескадрильї, осередків спортивно-військової організації «Пласт» в Галичині, інженера-хіміка, журналіста, дійсного члена НТШ, першого директора літературно-меморіального Музею ім. свого батька; «Юрій Кондратюк – феномен ХХ сторіччя» — про члена Батальйону дивізії Народного ополчення, видатного вченого і винахідника, автора знаменитої книги «Завоювання міжпланетних просторів»/1929 р./; «Легендарний Маестро, або Син століття» — про Миколу Колессу, патріарха Західно-української дирегентської школи, видатного мистця , котрий був живою легендою культури Галичини та всієї України, «син століття», що народився 6 грудня 1903 р. у Самборі. Тут згадується і Модест Менцинський /1875 – 1935/; «Квітка справедливості» Василя Єрошенка» — про поета, музиканта, мовознавця, класика японської літератури; «Заповітна мрія Омеляна Пріціка» — про всесвітньо відомого українського історика, сходознавця, мовознавця, орієнталіста, редактора, видавця; «Ярослав Караванський – людина -легенда» — про незвичайного подвижника української мови та Державності, автора «Практичного словника синонімів української мови»/ «Кобза»,Київ, 1995 р./; «Лицар української поезії — про самобутнього поета Василя Симоненка, його дивовижну щирість, вражаючу простоту і непересічну неповторність у кожному слові поета; «Дванадцять Українців, якими пишається світ» — про Михайла Гориня /1930 – 2013/, Михайла Сороку/1911 – 1971/, Василя Стуса /1938 – 1985/. Згадуються дві поетки Ірини – Калинець та Сеник, нескорені Лицарі Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, політв’язні Михайло Луцик та Віктор Рафальський; «Ніч перед світанням» — про відважних патріотів-романтиків Зоряна Попадюка, Яромира Микитку, Олексу Гірника, Антона Олійника, Мирослава Меленя, Василя Макуху, Ігоря Ковальчука, Володимира Галька, Дмитра Петрину, Романа Радоня , Євгена Сеньківа, котрі в часи комуно-московського свавілля створили патріотичну організацію «Український Національний Фронт»; «Священник Гліб Якунін. Обличчя московської патріархії» — про неканонічного Апостола православної церкви Московського патріархату, священника; «В’язень – 11367» — про Андрія Ющенка, батька третього Президента України Віктора Ющенка; «Як лемки – про «добровільно» покинули свої гори» — про 11 квітня 1945 р., час ув’язнення українських єпископів та митрополита Йосифа , отців Стапана Шалаша з Мисцової, Дмитра Німіловича з-під Сянока, Богдана Семківа, Ореста Венгриновича, Володимира Костишина, інших;«Самбірщина у назвах «Романа Пастуха, або роздуми над прочитаним» — про журналіста, письменника, краєзнавця із Уголни-Дрогобича; «Перші марки незалежної України, або на шляху від москвофіла до українця»; «Шумери, хати… Україна» — про вченого лінгвіста Віктора Березяка; «Неоціненний скарб – рідна мова» — про високі злети і найскладніші випробування, які пережила українська мова за царату та здичавілих совєтів; «Український триполізм» — про неоціненне значення Трипільської культури, яка йде від славетної Оратанії… Відчуття Трипілля, відчуття своєї Аратти, цієї хліборобської «Палестини», — в крові українців. До речі, зі 75 мільйонів українців 42—43 мільйони мешкають за межами нашої держави, а саме: на Кубані, на півдні Воронезької області, у степовому Алтаї, в чоноземних степах Приамур’я, на Зеленому і Сірому Клинах Сибіру, де Південь Канади, Північ США, в Аргентині, в Австралії, а також в частині Південної Африки – зокрема, там, де є степові чорноземи, помірний клімат, себто у тих місцях, де є умови для землеробства. Про землеробську вдачу українців вперше відзначив батько історії Геродот: «Над алазонами /тобто над Середнім і Верхнім Дністром/ живуть так звані скіфи-орачі, котрі сіють хліб не для власного вжитку, а на продаж». У світовій історії позитивну роль відіграти українці крайньої півночі, яких називали Аріями. Арій / або «орії» від слова «орати»/ — кожний, хто прагне Світла, Істини, Честі, Щастя, сповідуючи визвольні ідеали Ідеї і Чину.
До кожної своєї статті Ігор Сисін використав силу-силенну джерел, навів призабуті або маловідомі події та факти, які були в нашій історії. Автор «знимкує» тих, про кого йде мова, розміщує «Карту южно-русскіх нарєчій і ґоворов», яка за вказівкою П.Чубинського та К. Михальчука була укладена приватним землеміром К. Маржецьким /1871р./. У ній зазначені українські території – сучасні і колись загарбані до глупоти хижацькою Московією. Є тут немало цінних документів, різноманітних цитат, старовинних монет із Тризубом, поштових листівок, портретів історичних державних та громадсько-політичних діячів, котрі виборювали Україні волю.
І ще таке: книга І. Сисіна «Минуле постає переді мною» — вагомий набуток у пошуково-дослідницькій діяльності. Усе, про що він пише, сфокусоване навколо нашої національної Ідеї, нашого героїчного Чину. До того ж, у статтях тісно переплетені події та факти минулого і сучасного України. Трохи перефразовуючи назву книги, можна й таке сказати: минуле й сучасне для автора – це благодатне визвольне багаття , яке завжди горіло у невмирущій українській душі…

Андрій ГРУЩАК,
м.Борислав, Дрогобиччина письменник, журналіст, педагог
16.07.2020 р.

Leave a Reply

Your email address will not be published.