Пое́зія (грец. ποίησις – «творчість» від ποιέω – «роблю», «творю») – художньо-образна словесна творчість, в якій мова використовується з естетичною чи евокативною (знаково-символічною) метою окрім або замість самої денотації. У поетичному тексті головна роль зазвичай відводиться формі висловлювання. Поезія є мовним мистецтвом, яке передбачає максимальне використання мовних засобів, а також творення нових поетичних образів, тобто нових семантичних зв’язків між мовними одиницями шляхом метафоризації чи метонімізації тексту.

Графоманія (від грец. Γράφω – писати, креслити, зображати і грец. Μανία – пристрасть, божевілля, потяг) – патологічне прагнення до багатописання, до створення творів, що претендують на публікацію в літературних виданнях …. Той, хто страждає на графоманію, може … писати художні твори при повній відсутності яких би то не було творчих здібностей. Написане графоманами здебільшого банальне або навіть безглузде за змістом. (Вікіпедія)

Кожен, хто пише, колись та замислиться над тим, як і про що він пише, про оцінку, яку дадуть написаному читачі, і, в підсумку, Час.

Аж надто часто звучать слова «поезія», «поет» та, на жаль, зрідка й сором’язливо –  «графоманія», «графоман».

Щодо того, кого вважати поетом, влучно висловився ленінградський літератор Борис Некрасов, який у 70-ті роки очолював обласну організацію Спілки письменників: «…хай на моєму камені замшілім / час ледь помітне виведе – «поет»» (переклад О.А.).

Іноді доля підносить сюрпризи, коли не треба далеко ходити, аби стало більш-менш зрозумілим, що таке «поезія» і що таке «графоманія».

Не претендуючи на «істину в останній інстанції», порівняймо дві поезії: Анатолія Кичинського «На сторінках зими», опубліковану ще в 1988 році, та Namereck «Поезія останнього снігу», нещодавно опубліковану в мережі Інтернет.

Анатолій Кичинський. НА СТОРІНКАХ ЗИМИ (уперше вірша опубліковано в книжці «Дорога завдовжки в любов» (1988))

Зима — поезія у прозі,

де кожне слово на морозі,

закрижанівши на льоту,

втрача, мов камінь,

висоту.

Зима здіймає веремію,

і чути в рипанні дверей

рипучих кроків аритмію,

гекзаметр,

дактиль,

ямб,

хорей.

І вітер, збитий ними з ритму,

що по очах, неначе бритву,

гострющий сніг навскіс провів,

улігся в кронах яворів.

І треба встигти відігріти

губами, диханням, слізьми

слова замерзлі, об які ти

спіткнувсь на сто-

рінках

зими.

Namereck. ПОЕЗІЯ ОСТАННЬОГО СНІГУ (опубліковано в мережі Інтернет)

Падає тихо сніг…

(І це вже – поезія.)

Ямбом-хореєм ліг…

Немов, на лезі – я.

Дактелем-амфібрахієм –

сніг ліг до ніг, як пес…

Крутить зимова мафія!

Падає сніг-анапест…

Вітер крутнув – верліброво!

І… за рядком – рядок:

Падає сніг довірливо…

Палець ляга… на курок.

Пострілу – буть чи не буть?

Сніг запорошує скроні…

І, як розлита ртуть, –

срібно блищить на долонях.

Падає білий сніг…

І – аби не гірше!

Тихо на душу приліг –

білим-пребілим віршем.

Сніг – так пухнасто… ліг!

Березень…

І: на лезі – я…

Римами на поріг –

сніг! Поезія…

Обидві на одну тему – «Зима. Сніг», тож мимоволі виникає бажання порівняти два тексти – і не лише на предмет пошуку співпадінь, хоча й ця тема цікава та злободенна. Зосередьмо увагу саме на порівнянні текстів, не вдаючись до детального аналізу образів та використаних художніх засобів.

Почнемо з назв. У Кичинського вірш має точну назву, яка націлює читача на сприймання тексту, написаному на тему «Зима». Наша увага сконцентрована на спостеріганні створеної картини: ми ніби зримо відчуваємо крижаний холод, у якому навіть слова втрачають висоту, і ці слова, об які ти мимоволі спіткнувся, ще треба встигти відігріти, інакше вони як слід не зазвучать. Бачимо далі, що автор не відступає від оголошеного й послідовно доводить основну тезу: «Зима – поезія у прозі».

У Namereck вірш теж має назву, але вона не співпадає з тим, про що йдеться у творі. У змісті ведеться мова про останній снігопад, а не про той останній сніг, який залишився десь у ярку, у затінку. Тобто посилання спочатку не точне. Ми бачимо хаотичну картину, де сніг у якомусь ритмі падає й кудись лягає – то, мов пес, до ніг, то на скроні, то в долоні, то на душу, то на поріг. І це автора приводить у сум’яття: його ліричний герой то опиняється на лезі, то грає в «російську рулетку». А де ж пошуки поезії? І мова не йде про текст, хоча, напруживши уяву, про нього можна здогадатися. У вірші всього потроху, як у записнику, де хаотично перераховані певні, не пов’язані між собою, тези.

Хоча тема й одна – «Зима», але кожен з авторів її висвітлює так, як може.

Анатолій Кичинський це робить майстерно: у нього зима – це вже «поезія у прозі». Далі йде тлумачення, чому саме він побачив у прозі поезію.

У Кичинського логічно розвинута думка щодо поезії «на сторінках зими», «де кожне слово на морозі / втрача, мов камінь, / висоту». У «рипанні дверей» чути «рипучих кроків аритмію», а ще – «гекзаметр, дактиль, ямб, хорей». І все це через те, що «Зима здіймає веремію», тобто «вир, вихор, коловорот, зчиняє галас з метушнею з безладним рухом» (Словник української мови). Зима як природне явище виступає першоджерелом прози, у якій все одно можна виокремити елементи поезії.

Звернімо увагу, що автор не вдається до механічного переліку всіх відомих розмірів.

У нього все логічно: через природну аритмію зимова веремія довільно змінює ритм, але ж він прослідковується, як ознака поезії!

У Namereck конкретно про зиму не йдеться – мова про «поезію останнього снігу», де просто констатується: «Падає тихо сніг… / (і це вже поезія)». Слід зауважити: те, що сніг падає, і навіть те, що він падає тихо, не є ознаками поезії. Простий перелік ритмів теж не доводить цю тезу, тому вона звучить недолуго: образ «поезії» «притягнутий за вуха».

У Namereck сніг лягає спочатку «ямбом-хореєм» (куди лягає – автор не уточнює, а без цього конструкція втрачає глузд). Потім йде уточнення: «Дактелем-амфібрахієм – сніг ліг до ніг, як пес…» (дактилем – за правописом). Але автор не зупиняється, фантазія несе його далі: уже й сам сніг у нього стає… «анапестом»! Та снігові й цього замало: він ще й «…потім на душу приліг – / білим-пребілим віршем» та «римами на поріг». Як це? Як може сніг лягати якимось розміром?! Та ще й не одним, а двома одночасно: то «ямбом-хореєм», то «дактилем-амфібрахієм» (ось вона – ціна розділових знаків!). Ще й стати «анапестом», «білим-пребілим віршем» і «римами»! Якась фантасмагорія, механічна мішанина, про яку в народі кажуть: «На городі бузина…» чи «Цоб, цобе, Рябий, тпру!».

У Кичинського «вітер, збитий ними (гекзаметром, дактилем, ямбом, хореєм – О.А.) з ритму, / що по очах, неначе бритву, / гострющий сніг навскіс провів». І ми уявляємо собі цілком слушну картину: на тактильному рівні відчуваємо, як гострий, мов лезо, сніг навскіс ріже по очах.

У Namereck «…вітер крутнув – верліброво…», тобто «верлібром». Як це? А що, вітер може щось крутити ще й у риму та ще й певним розміром?.. Та й сам вислів «крутнув» аж занадто легковісний.

Що може намалювати уява? Геть нічого!

У Кичинського «Зима здіймає веремію», то ж цілком логічні всі інші дії зими.

У Namereck «крутить зимова мафія». Що за «мафія»? Звідкіля вона взялася – до того ж ще й «зимова»? Що, буває літня, осіння, весняна? Що вона «крутить» і чим?

Звернімося до Вікіпедії: «Ма́фія (італ. mafia) — таємнича недержавна злочинна організація (Т.Н.З.О.- ТАНЗО), здебільшого бандитська організація, яка шляхом залякування, рекету й  терору втручається в політичне життя країни, намагаючись впливати на прийняття вигідних для себе політичних та економічних рішень».

До чого тут мафія? Для «красного слівця»?.. Чи для рими до «амфібрахія»?

У Кичинського, награвшись, вітер  «…улігся в кронах яворів…».

У Namereck сніг продовжує падати «довірливо» й «запорошує скроні», а потім –  ні сіло ні впало – «палець ляга… на курок».

До чого тут «курок»? Мабуть, до того ж, що й «мафія»!

(До речі, коли йдеться про постріл, то палець кладуть на спусковий гачок. На курок теж можна класти, але щоб звести його. У контексті мова йде саме про спуск курка, тому палець на нього класти недоречно. Деталі? Так, бо через них виявляється обізнаність автора і точність застосованого ним вислову. Бо «диявол криється в деталях»)

Після роздумів «пострілу – буть чи не буть?» без ніякого переходу знову йдеться про сніг, який «…запорошує скроні…» і, «…як розлита ртуть, – срібно блищить на долонях». А чому саме «срібно»? Чому не «ртутно», тьмяно?

Хтось скаже: який сильний образ «розлитої ртуті»! А чи доречний він саме в цьому вірші? До того ж ртуть – страшна отрута! І кожен, хто почує про ртуть, яка ще якимось чином потрапила в долоні, із жахом відсахнеться. Хотів автор бути оригінальним, щоб не банальне «срібло» насипати в долоні? Можливо. Та все одно, як бачимо, без «срібла» не обійшлося… А чи вийшло так, як хотілося? Спірно.

І те, що автор то уявляє ЛГ на лезі, то розливає ртуть, то кладе палець на курок, граючи в «російську рулетку», – надто сильне й недоречне в контексті ліричного вірша про «поезію останнього снігу». Якщо він хотів «згустити фарби», то мав би вибрати іншу тональність. А так вийшла суміш «французького з нижньогородським».

У Кичинського «…кожне слово на морозі, / закрижанівши на льоту, / втрача, мов камінь, / висоту». І, як висновок, наприкінці вірша звучить: «…треба встигти відігріти / губами, диханням, слізьми / слова замерзлі, об які ти / спіткнувсь на сто- / рінках / зими».

У Namereck усе значно простіше: бо надворі «Березень… / І: на лезі – я… / Римами на поріг – / сніг! Поезія…». І лезо знову звідкілясь взялося, на якому автор розмістив ЛГ, бо як же обійтися без леза, коли потрібна рима до слова «поезія»?!

Про синтаксис Namereck можна трактат писати. Чого вартує хоча б така конструкція: «І: на лезі – я…». Таких «наворотів» не часто зустрінеш!

У цих наведених прикладах пейзажної лірики чітко просліджується майстерність А.Кичинського, у якого кожне слово вивірене, образи точні та яскраві, рядок пружний, насичений. І, як порівняння, – випирають недолугість і штучність у творі Namereck.

Чи є запозичення? Відповідь неоднозначна, хоча в обох творах йдеться про зиму, про поезію цієї пори, використані назви віршованих розмірів, наявні «сніг» і «лезо», тобто «бритва». Та це не головне.

Коли розмістити твори поряд, стає зрозумілим, що таке поезія і що таке графоманія. Та на перший погляд вірші нібито й схожі.

Але це – лише на перший погляд…

Олександр Архангельский

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.