Зшиток журналу за липень 2018-го приваблює, насамперед, міні-антологією розмаїто короткої прози широкого тематично-стильового діапазону: універсалізовані епізоди життя самого письменника на межі усномовності (Зиновій Гаєцький, Олег Боньковський, Галина Скірська, Микола Береза); реалістично-натуралістичні конструкції нарисового плану (Мар᾿ян Красуцький, Лідія Нестеренко-Ланько, Андрій Грущак); духовно-розмислові, хоч і не позбавлені фабульності, новелети й образки (Ольга Яворська, Оксана Шалак, Ольга Моцебекер); психологічна нарація з інтелектуальною (Ева Гата), пригодницько-фантастичною (Ольга Полевіна) домінантою; романтизована історія (Ярослав Вороб᾿як); кількасторінковий бойовик Миколи Панька, написаний за розповідями учасників прикрих подій. Більшість речей вельми доладна, талановита, окремі, от як О. Боньковського, Е. Гати, О. Полевіної, – на рівні взірців сучасної європрози.
Поезія – Світлани Бреславської (інтимно-турбулентний верлібр), Петра Коваля (сповідально-інвективні ритми), Володимира Яськова (строфічно-рухлива медитація), Сергія Саєнка (віршовані філіппіки з елементом натуралізму) – загалом значно «рівніша» за прозу. Поетичні тексти художника Тараса Григорука – добрий приклад мистецького синкретизму.
Зі знанням справи пишуть про вади українського телерадіоетеру Василь Лизанчук і Василь Шпіцер; вельми переконливий допис другого – щодо мовно-етичної цензури – варто було б опублікувати й на багатьом доступних сторінках Інтернету. Нарис Леоніда Новикова, Петра Каленюка, Володимира Пелиха «Математик Віталій Скоробогатько» – щось позитивно нове на дзвонівських теренах, навіть попри глибокий математизм деяких абзаців (певно, й завдяки їм). Притягальні жваво-реферативні, з моментами узагальнення та здогаду, новопросвітні статті Ірини Вовк («Жінки з роду Острозьких») і Наталії Гумницької («ˮСлово…ˮ як загадка і феномен свого часу»). Чимало додає до пересічного знання про бойчукізм, знайомлячи із життям і творчістю Онуфрія Бізюкова, Володимир Петрашик; дуже тепла й містка сильвета львівської піаністки, педагогині Лідії Голембо (1904–1985) авторства Анни Школьникової.
До роздумів про межі сучасного роману і міру письменницької самоідентифікації заохочує Микола Ільницький у відгуку на книгу Юрія Николишина «Бота-фікс» (2017); Ольга Рєпіна цікаво осмислює ліричну психофізику Олеся Дяка. Володимир Бідак, відгукуючись на монографію Сергія Цапка «Поліетнічна експозиція світу у фокусі сучасних демовідтворювальних та міграційних процесів» (2017), пропонує досить вдале поєднання презентаційної реляції із проблематикою й методикою предмета. Дбаючи про перспективу, Іван Сварник подає зразок правдиво ділової рецензії – на книгу Андрія Сови і Ярослава Тимчака «Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортивної традиції» (2017).
Дивом суспільно-історичної дидактики, над яким не владний час, видається мені роман (тут – великий фрагмент) француза Франсуа Фенелона (1651–1715) «Пригоди Телемаха» (переклад, післяслово львів᾿янина Юрія Дубленича); твір, поза сумнівом, вартий якнайшвидшого видання українською й широкої популяризації.
Галерейний та візуально-ілюстративний простір журналу відпущено самобутньому живопису львівського художника Т. Григорука (про нього – оригінальний есей Ніни Бічуї, підкреслено мистецтвознавча аналітика харків᾿янина Олега Короля), роботам Михайла Курилича (екслібрис) і О. Бізюкова.
Богдан Смоляк