У своєму щоденному спілкуванні, в усному й писемному, ми не завжди черпаємо з мовної криниці такі незаслужено призабуті словесні краплини. А частіше користуємося «відшліфованими» й «заїждженими» мовними формами.

У надрах нашої мови заховані поетичні, синонімічні, фразеологічні, діалектні слова-блискітки, які завше облагороджують мовця та приємно лоскочуть людське вухо.
Хочеться срібним відерцем зачерпнути з мовного колодязя цілющу водицю й щедро напоїти нею читача: абищиця, багат-вечір, баглаї (лінощі), барва, бачно, бестія, благодій, бростина (брунька), буйногривий (кінь), вабкий, велемовно, вельми, веснівка (веселка), веснограй (весна), вирій, вислід (наслідок), водопілля (повінь), гойний, дбаха, дерен (кизил), дериніс (хвалько), дженджик (чепурун), задрипаний, заносистий (пихатий), звісно, звитяга, іклань (вепр), лакомина (ласощі), леліти (блискати), люб(к)а, любомудр, маєстат, маєтність, майоріти, межінь (межа), микати (блудити), оказія, сполотнілий, сулія, чортория (вир). Зі смарагдів таких можна викласти гори. Лишень була б охота. У цьому списку, безумовно, трапляються й діалектизми. А чого наша мова варта без них?
Ніхто не заперечить, що літературна система мови – кров, діалектизми – лімфа, народно розмовні елементи – гемоглобін, а просторічні бурштинки – лейкоцити крові нашої чистої, запашної та буйно квітної мови безсмертного українського народу.

Зиновій Бичко, мовознавець,
член Національної спілки журналістів України,
м. Львів

Leave a Reply

Your email address will not be published.