З Богданом Хаварівським дружні взаємини зв’язували мене понад два десятиліття. І ніколи не виникало ніякого непорозуміння, хоч у нас були різні соціальні статуси: він багато літ перебував на державній службі, обіймав відповідальні посади. Йому підпорядковувався колектив освічених, серйозних творчих людей, і в нього було багато справ, котрі потребували його рішення. До того ж майже щодень приходили відвідувачі із своїми життєвими потребами, і в міру можливості він намагався вирішувати їх проблеми, не посилаючись на свою зайнятість.

На відміну від пана Богдана, обтяженого службовими обов’язками і творчою працею, я був бурлаком, який добровільно взявся тягти, проти течії, човен розбитих людських доль – посудину муки, болю, обірваних людських сподівань. В даному випадку містком нашого спілкування стала доля незабутнього поета зі Струсова Степана Будного, якого Богдан Васильович знав особисто ще за життя, а я увійшов у світ молодого митця через його хвилюючі поезії лише через півтора десятиліття після його відходу в інші космічні виміри. Наче передчуваючи свій передчасний відхід, Степан перелив свою пекучу долю у Слово. І це Слово єднає і зближує багатьох творчих людей чи просто шанувальників поезії, так як єднали мене з паном Богданом усі пережиті роки. Не пам’ятаю випадку, аби я не був на відзначенні якоїсь дати з життя Степана, де б не були і Богдан Васильович, і Михайло Ониськів, і Богдан Головин. Наша любов до долі і творчості Степана Будного не гасла, а набувала все глибших ознак і поваги до цього обдарованого юнака. І це наповнювало нас, зближало, дарувало світлу радість спілкування. Ми ніколи не говорили про свої власні проблеми, негаразди із здоров’ям, а завжди – про цікаві літературні знахідки, події, відкриття, про людей творчих, яскравих, добрих. І в цьому була та “родзинка” Богдана Хаварівського, що притягувала, дарувала радість моїй душі. Я ніколи не турбував його без поважної причини, бо знав про його зайнятість. Але коли вже приходив – він завжди приділяв мені максимум уваги і людської доброзичливості. А ще від щирого серця міг запропонувати чай чи й кілька декаграм іншого напитку. І це сприймалось як особлива повага до справжніх друзів. А такими друзями були люди творчі, небуденні, відомі, закохані у якусь важливу справу свого життя. Окрім цього, ми часто зустрічалися в тролейбусі, коли Богдан Васильович добирався ранком на роботу чи в кінці дня повертався з роботи. На його обличчі спалахувала щира усмішка, він вітався, і ми встигали обмінятися якоюсь новиною, а прощаючись, він промовляв: “Матимеш нагоду – заходь”. І я знав, що ці слова йдуть від серця, від його природної доброти та шляхетності.
Про його несподіваний відхід я довідався того ж дня з теленовин ТВ-4. Для мене це стало потрясінням. Не хотілось вірити, бо сам, довгий час хворіючи, вважав, що не можуть вмирати ті, хто молодший від мене. Але саме життя доводить жорстоку істину – у всякого своя доля, і нам не дано щось змінити, чогось уникнути. Незадовго до цього зчорнілого дня я дивився зустріч Богдана із Ларисою Михальською на ТТБ. Проминуло зовсім мало часу від дня цієї передачі, і ось вона повторюється знову, а Богдана вже немає з нами… Сумно…боляче…гірко… Все більше рветься струн, котрі єднають нас з життям, дарують тепло і наснагу. Стан здоров’я не дозволив мені попрощатися з другом. Може, це й полегча від зайвого болю, бо надто багато я втратив друзів. А так буду вважати, що він живий, принаймні, в моєму серці, в моїй свідомості. І одного дня випадково стріну його на гомінких вулицях нашого Тернополя, і він, усміхнувшись, мовить: “Заходь, друже!” Я віритиму, що настане та година, коли, йдучи повз приземисті споруди катедрального комплексу, де й досі розміщений державний архів, заверну на мить у такі знайомі двері, піднімусь сходами на другий поверх і, зайшовши у приймальню, запитаю у доброокої секретарки: “Богдан Васильович у себе?-” і почую у відповідь коротке: “Так”. -“Він дуже зайнятий?”- зараз я запитаю. Встане з-за стола і зайде в кабінет шефа. А за мить вийде і промовить: “Заходьте!” Я відкрию двері кабінету і побачу Богдана Васильовича за стосами книг, папок з документами, пакетами світлин. Господар підніметься, зробить крок назустріч і з теплотою в голосі промовить: “Сідай, друже!” Він добре знав ціну творчої праці і завжди з повагою ставився до тих, хто обрав собі добровільно працю на духовній ниві. Тому й тягнулися до нього люди, обдаровані, високодуховні, із світлоносною душею. Це був його світ, і почувався він у ньому доброзичливим господарем. Я знав, що ця доброзичливість справжня, без найменшої тіні меркантильності.
Спасибі, друже Богдане, за дароване світло, тепло щедрої душі, за все людське і неповторне, що так щиро дарував друзям. Можливо, невдовзі ми стрінемось там, де знаходять прихисток душі наші – живі частки Божого Світла, палахкотливі іскри запаленого Господом вогнища. Хай же ця зустріч буде такою ж радісною, як тут – на рідній українській землі. Божої ласки і любові твоїй світлій душі.

9-10 листопада 2016р., Ярослав Гевко.

Leave a Reply

Your email address will not be published.