Тулай В. Станіславські історії / Василь Тулай. – Брустури: Дискурсус, 2016. – 184 с.

Тихі історії з провінційної столиці. Не солодкаві, не сентиментальні, а такі, як саме життя – без зайвого пафосу, без надмірної «ура-патріотичної» патетики чи кон’юнктури. Такі, як рядок з Молитви «…хліб наш насущний дай нам десь», врівноважені й глибокі, притишеним голосом.
Василь Тулай – прикарпатський письменник, автор романів «Клонований пророк» (2007) та «Двадцять років причетності» (2014) – називає себе «дрібним збирачем великих історій», бо «завжди тримався «маленьких» людей, тих, яким для щастя досить і волошки в житі». Це як «Три зозулі з поклоном» Тютюнника – від тепла цієї землі, від скроплених росою літніх світанків і від почуттів – справжніх, людських, нелукавих.
«Станіславські історії» – це збірка новел, оповідань, текстів, схожих чи то на спогади, чи на есеї, лаконічних в своїй простоті і гармонії передачі думок письменника. Умовно їх можна поділити на новели-спогади, притчі-історії та оповідання-сюжети з життя, бо дуже важко провести грань де спогад дитинства переростає в літературний текст, щемливий, на межі одкровення і пережитого душевного болю.
Ось маленький Василько учить з мамою «Отче наш…», але його дитячі думки сміливі у своїй допитливості: «А яблуні вміють молитися?» У маминій відповіді – неймовірна глибина: «Ні яблуні, ні сніг не потребують молитви, синку, вони чисті, як Бог, вони частинка Бога…» («Урок»). Мудрі слова найдорожчої в світі Жінки виливаються в життєве кредо вже дорослого сина: «Живу Вашими уроками: цілую окраєць насущного, коли ненароком впаде з рук на долівку, не зичу нікому зла, уникаю захланних людей. Ви завжди зі мною, мамо…» («Мамі»). Перегукується з цими спогадовими текстами і новела «Сова нечистого», присвячена братові, про сміливого хлопчину який відважився прийти на занедбане подвір’я. Люди кажуть, що в покинутій хаті замешкав нечистий і ніяким способом не вдається відігнати величезну сову з підвіконня. Продовженням цій історії – есей «Моя хата». Це книга пам’яті роду, родини, сім’ї, де батьки і всі брати-сестри змальовані з особливою теплотою, описані не словом – серцем. Кожна розповідь Василя Тулая не так від міста, де він зараз живе, як від тої землі, краю, де народився і виріс, де пас корови з сусідом-інвалідом («Графіті дитинства») і щиро дивувався, як на Жінку можна молитися, наче на образ.
Оповідання чи образки з життя особливо цікаві й несподівані в описанні життєвих колізій. Зраджений дружиною колгоспний електрик Ярослав Джмелик («Добрівський ловелас») замикає горе-коханця в хліві, а сам подається світ за очі, чим змушує зрадницю щиро усвідомити кого вона насправді втратила. Ігор Маслов, який так щиро кохав пані Закриничну, що навіть не оформив офіційно стосунки, несподівано опиняється на вулиці («Безхатько з вулиці Врубеля»), а товариш, який «заблукав у часі серед чужинецьких рівнин», втратив дружину, доньку, несподівано навіть для себе сподівався знайти на схилі літ щастя з молоденькою дівчиною. Не судилося. Сьорбаючи каву, він філософськи констатує: «Борхес – то гаряча кров з кинджальної рани, яку він завдав новелістиці…» («Московський самітник»).
А чи знаєте в чому таємниця жіночої душі? «Жінка шукає любові, як святості чернець, як голодний – житній окраєць, як ув’язнений волі» («Сваха»). В цьому оповіданні три ще не старі жінки, що з різних обставин втратили своїх чоловіків, вирішують між собою долю сільського самітника Юрка Шибиляка. Та даремно красуня Руслана приходить до зворохобленого несподіваним «щастям» чоловіка – ні сам Юрко, ні «сваха» Люба, що все це затіяла, не усвідомлюють до кінця котру він насправді кохає і мріяв би бачити господинею в своїй оселі.
«Відкривач Псалтиря» здається з перших слів загадковою історією про відуна, що вміє за Святими рядками читати людські долі, а насправді – це розповідь про неймовірний біль даремного чекання і втрачених сподівань. «…за яку провину мене зі світу зводиш? Лем тя так любила, як се синє небо… Чоловічку мій, пташку весняний, легіню світлий», – шепотіла Марися й оглядалася, аби хтось нишком не підслухав її голубиних слів, бо то гріх, бо то не можна вголос на люди славити своє кохання… Засміють…» Героїня оповідання з розпукою сприймає звістку про загибель в Німеччині «на роботах» шлюбного чоловіка, але вже на схилі літ якось із втомленою приреченістю залишає його німецькій коханій право самій молитися на його могилі.
Невигадливі урбаністичні сюжети не покликані ні дивувати, ні вражати, вони взяті із сусіднього будинку, чи можливо, із помешкання за тонкою панельною стіною, адже їх так багато – надміру люблячих мамів, що позбавляють своїх обожнюваних діточок особистого щастя («Бабський вивих»); безліч молоді, що виїжджає в пошуках своєї «землі обітованої», залишаючи напризволяще старих і немічних родичів («Земля обітована»). Якоюсь химерною притчею сприймається оповідання «Хабар, що вбиває», адже до захланної керівниці відділом кадрів приходить з хабарем ніхто інший, як Ангел Смерті.
Маючи досвід в написанні романів на історичну тематику, письменник використовує і напівісторичні сюжети. Як нагадування про неминучу спокуту за роки «войовничого атеїзму», коли ні в головах, ні в серцях «не було Бога», – оповідання «Комуніст-сповідальник». Зі сповіді читач розуміє, як «переконані» окупаційно-тоталітарним режимом українці нищили хрести, палили церкви. Лише щасливий випадок не дає задурманеному активістові стати палієм.
Майже на противагу цій розповіді – молитва Артемія Веделя, що помер, як стверджує автор, «14 липня 1808 року перед родинною капличкою» («За ґратами свободи»). «Боже, поверни йому ремесло, він не грішив супроти Тебе… Він був не з тими, що гартували цвяхи для Твого тіла»! Краса душі і піднесеність в одній фразі!
Немає нічого особливого в переказі останніх днів життя композитора, який за божевіллям, наче за стіною, сховався «від світу заради Бога». Бо найважливіше в людському житті, щоб «душу твою не відкинуло Господнє небо…» Адже за все є відплата і скрипалеві Якиму Ангелю, якого засудили до стратити в Станіславові 1885 року, довелося каятися за три гріхи («Кара Ангеля»). Перший – убивство дружини. Другий гріх – кохання до дівчини, на яке не мав права, бо через те кохання «ходить вона по світу із засміченим серцем, стривожена, розгублена, не знаходить собі місця поміж людьми». А третій гріх Ангеля – безголоса, як стіни каземату, скрипка, що приречена вмирати без рук свого володаря. Майже барокова історія зі світосприйманням сучасної людини.
А загалом, вся мала проза Василя Тулая – на рівні емоцій і безмірних за своєю глибиною почуттів, впокорених житейською мудрістю, притлумлених, стиснутих в кулак, схованих від стороннього ока, бо містечкову заповідь «зважай, що люди скажуть» ніхто й досі не відмінив. Тому вступний крик душі з «Анафори розпачу» врізається в свідомість, проникає крізь сіру речовину аж до черепної кістки: «Боже, як важко бути людиною, коли порубаними думками розірвано почуття і розум більше не сприймає спокою, бо того, кого Ти заповідав любити понад усе, – не врятувати, не визволити з біди!» Ці слова змушують тебе зупинитися в часі, замислитись про щось своє сокровенне з потаємних глибин пережитого, відплаканого й остаточно не виплаканого.
А далі – біль за цей народ, що блукає бездоріжжям історії, за правителів, що не гідні цього народу, і за поетів, що ставши лихварями, «засіюють книги словесами чорноти, поміж сторінками – мертві тіні замість світла світу…».
Попри те, що «правду важко носити на плечах», Василь Тулай правдивий і в роздумах, і в кожному рядку своїх прозових творів, небагатослівний, з тонким чуттям мови світу і світла.
Можливо, цій книжці потрібна більш влучна, яскравіша назва, та хіба в назві справа? Треба відкривати сторінку за сторінкою і, як дитина за руку, йти за оповідачем, відчуваючи під босими ногами прохолоду зеленої трави, вбираючи всіма відчуттями духовну красу «нашого раю на землі» і простої людини.

Світлана Бреславська.

20067485_1714334378594640_736846738_n

Leave a Reply

Your email address will not be published.