Ганна Ленок. Квіти сонця: поезії. – Житомир: Вид. О. О. Євенок, 2021. – 144 с.

Я вірю, є у кожного надія,

Щоб наші мрії стали на крило.

               Ганна Ленок, «Друзі»

Цікаво, думаю: що ж хоче нам розповісти пані Ганна в своїй першій поетичній збірці? Слушною, як на мене, видається думка Володимира Базилевського про тенденцію сьогочасних публікацій, які претендують на те, щоб їхні автори називалися поетами: «Сьогодні, коли вільно говорити усе, що захочеться, зауважуємо дивну тенденцію: поети граються в загадковість в ім’я загадковості. Намагаються зашифрувати текст і тоді, коли зашифровувати нічого. Коли за шифром – приблизність чи порожнеча. Класична ясність нині не в моді» («Літературна Україна», 41 (5774), 8 листопада 2018 року).

Люди втомилися від загадковості, метафоричності, яка суперечить законам природи, текстів ні про що. Мимоволі доходиш висновку, що поезія – це не одноденні метелики, які проспали всю свою молодість у затишному коконі, а думне слово з глибин генетичного буття цілого роду з найціннішим материнським спадком – рідною мовою українця. Це не гра слів чи  звичне римування, а глибинне осмислення думки й почуття, єдність слова і думки з наскрізною гармонією вірша, це виховання читача. Щойно на сайті Буквоїд прочитав: «Нова збірка Ірини Фотуйми переконує мене у тому, що прадавнє sacrum має існувати не лише в релігії й теології, а й у поезії, у поетиці художнього тексту» (Роксолана Жаркова. http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2021/12/28/185130.html). В поезії має існувати сакральне розуміння сутності речей, щоб небеса і земля всміхалися нам…

Розгортаю книжку й  натрапляю на вірш «Добрий вечір, Україно»… Зненацька аж  дух перехопило – це ДУМНА поезія класичної ясності:

……………………………………………

Добрий вечір тобі, працелюбна селянко!

Перша зірочка в полі тебе застає.

Я бажаю тобі безтурботних світанків

І достатку, бо мир у душі в тебе є.

……………………………………………

Нахилилася мати: заснуло маля.

Найсолодших вам снів! – Шепочу. – Добрий вечір!

І, здається, всміхається ніжно Земля.

…………………………………………

Всі ми – діти твої, наша доля – єдина.

Чом же так неспокійно? Не спиться мені…

Поезія класичної ясності не потребує коментарів, вона свідчить: «бо мир у душі в тебе є», «всміхається ніжно Земля»… А ось вірш «Калина»: «Там, де батьківська хата ясніє віконцем…» Яка ж співуча, лагідна наша мова, якщо вона торкається ніжного і щирого серця поетки, яка чує слово! «Ясніє віконцем» у зірну вись душа читача, шукаючи свою зірку: «Не знаю, що таке мова, але, хоч іще  античні казали, що вона є “даром небес”, – знаю, що корінь слова, як і рослини, що пнеться до сонця, – у рідній землі» (Андрій Содомора, «Про що писати…»). Бо ж є сила Слова, дієвість незбагненного, які спонукають авторку завершити вірш «Нитки» споконвічними, сакральними думками, які так много важать для сьогодення України:

І Слово, як життя, передаю.

Як ниточка – ниткам, сказати мушу:

Ви самобутність бережіть свою,

Як полотно – льонів незриму душу.

Яке вдале порівняння: «ниточка – ниткам», метафора – «льонів незриму душу»! Так писав наш незабутній Петро Сорока, який своїм великим серцем, душею відчував у речах, у живій природі душу (дух) життя: «Я такий милосердний стою у селі, / Що молюся за душу вівса…» («Симфонія Петриківського лісу»).

Аж сльоза проймає, коли читаю вірш «Соловейко» – наше сьогодення (цитую фрагмент без коментарів – бувають моменти, коли слова безсилі):

………………………………………….

Чи ти знав маленький пташе, все про нашу долю,

Що піде на фронт коханий, я – лишусь з тобою.

…………………………………………………

Соловейку, мій брате, говори зі мною!

Заспівай йому, пташино, до зорі-світання,

Розкажи усе, що знаєш про моє кохання,

Хай насниться мирне небо, в зорях вишиванка…

А тепер пташино, тихо: хай поспить до ранку.

Не мені одному, мабуть, здається, що людство своїм бездумним життям наближається до безодні. Думка, записана Фрідріхом Ніцше (1844–1900), архіактуальна, і наше сьогодення є свідченням того, що «Пора вже рахуватися з людською дурістю, як із реальною силою». Адже поезія  не може називатися поезією, коли «вона не мислить», стверджував Василь Симоненко. Правдиве, щире слово здатне розбурхати збайдужіле серце і причащатися надією квінтесенції життя:

Коли на серці важко й гірко,

Не кривить злість нехай лице.

Згадай: на небі сяє зірка

Для тебе ніжним промінцем.

                                   «Надія»

Тож ловімо серцем цей ніжний промінчик зірки! Хай ця книжка знайде дорогу до вдумливого, сердечного поціновувача поетичного слова…

Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.