Розмисли над томиком поезій Степана Сапеляка

Болить щодення. Аж до крові.

Народ мовчить. Печальний знак.

Невже поповним цвинтар долі?

Так – з безнадійності ознак.

Невже залиті очі воском,

Наруг єхид не бачать кпин?

А ми ж були, Були! – нагорні,

Тепер скотились в глиб долин.

Охляли коні з пустопашшя,

Лунка замовкла прагнень мідь…

І де свята дорога наша

Що виведе до верховіть?

Хтось зоре наше чорноскиб’я,

І хтось збере із нього хліб,

А нам заставлять лиш полиння

Поміж неволі темних дібр.

Невже втікати треба в закордоння? –

Тут марно рвати нервів міць.

Повсюди тінь. Нема осоння.

А ще гіркіш – скамінність лиць.

Лушпиння часу обліта не цвітом,

А осипається, мов ржа,

І досі владарює світом

Не правда-правдонька – ложа.

Цей голос не ворожий – братній,

Не крамослів’я це, о ні.

І ще відчиним волі врата,

Мамай ще буде на коні!

Богдан МЕЛЬНИЧУК.

Leave a Reply

Your email address will not be published.