На одному з телеканалів демонстрували фільм «Зворотної дороги немає» виробництва кіностудії імені Олександра Довженка. І в цій кінокартині у ролі майора Топоркова знявся відомий актор Микола Олялін, який недавно пішов у засвіти. Та мало хто знає, що причетність до створення цієї кіноепопеї мав Микола Слив’юк з Шумська.

Біографічний наголос
Микола Антонович Слив’юк народився 1937 року у селянській родині села Тилявка Шумського району. Вчився у школах рідного населеного пункту і сусідніх Жолобок. Здобув фах кіномеханіка у Львівському кінотехнікумі. Працював за спеціальністю у Шумську, служив у війську. 31966-го жив у Києві, де був заступником директора в одному з кінотеатрів, займав різні посади на кіностудіях. 31987-го разом з родиною живе у Шумську, де був кіномеханіком у приміському селі Рохманів, керівником народної кіностудії «Вілія». Був причетним до створення місцевого телебачення. З 2003-го перебуває на заслуженому відпочинку.

Надихнуло навчання
– Знаю, що Ваш батько ще у 20-их роках минулого століття був призваний до Польської армії разом з Уласом Самчуком, який пізніше став відомим українським письменником. А вже пізніше, у 1944-ому, він загинув на фрон-тових дорогах.
– Знаєте, з тих часів пам’ять зберегла мало спогадів. Може, тому, що тоді ще був малим. Але, напевне, ніколи не забуду ту пору, коли через село проходила військова частина, де служив батько. Тоді я, будучи дитинчам, востаннє бачив його живим.
– Непростими, мабуть, були і подальші роки…
– Маєте рацію. Труднощів вистачало. Та тоді не звертав на них уваги. Можливо, тому, шо був молодим і не робив зі складнощів проблеми. Але завжди зберігав і зберігаю пієтет перед рідним селом. Особливо відчуваю це на схилі літ.
– Коли це почуття народилося?
– Важко однозначно відповісти. Але, мабуть, відправною точкою моїх блуканин світами можна вважати 1952-ий, коли почав навчатися у Львівському кінотехнікумі.
До речі, з отим навчанням пов’язаний ще один момент моєї біографії. Якось блукав містом Лева і натрапив на кіношників, які знімали якийсь фільм. їхня робота мене захопила. І відтоді вже не хотілося іншого.
– Мабуть, з тих пір і почали професійно займатися зйомкою фільмів?
– Ні. Деякий час працював кіномеханіком у Шумську. Потім призвали до війська. І під час служби на Уралі Російської Федерації почав співпрацю із кіношниками тодішнього Свердловська. Зрозуміло, що був тоді молодим і мене цікавив кожен момент.

Пам’ять зберігає миттєвості
– А після того Вам було відкрито шлях до столичних кіностудій?
– Помиляєтесь! Бо можна сказати, що свою роль відіграв банальний випадок. В середині 60-их років минулого століття київські кіномитці працювали над своєю стрічкою у Кременці. Так сталося, що мені довелося спілкуватися з ними. І під час розмови висловив своє потаємне бажання знімати кіно. Кияни підтримали мене в цьому і пообіцяли сприяння.
– Чи не можна сказати, що тоді перед Вами простелилася стежка кінооператора?
– Хибна думка. Ні, я тоді подався до Києва. Але перед тим, як прилучитися до когорти київських кіношників ще деякий час працював в одному зі столичних кінотеатрів.
І вже після цього влився у колектив студії кінохроніки. Робота у жанрі кінодокументалістики дуже подобалася, але водночас хотілося займатися і художнім кіно. І щасливий, що невдовзі це стало реальністю, бо з 1967-го пов’язав своє життя з кіностудією імені Олександра Довженка.
– Напевне, з тих часів запам’яталося багато?
– Звісно, що так. Можна дуже багато пригадати бувальщин тих літ. Але зумисно не робитиму цього, а поведу мову про миттєвості, які найбільше упевнили мене в потрібності справи, котрою займався.
Десь наприкінці 60-их минулого століття Юлія Солнцева знімала у Києві фільм «Незабутнє», який почав творити її покійний чоловік Олександр Довженко. Відчуваю гордість, що мав причетність до появи цієї стрічки. Зізнаюся, що це була не перша моя спроба у цій іпостасі. Бо, ще навчаючись у Львові, спробував свої сили у цьому ремеслі разом з молодими акторами театру імені М. Заньковецької.
А ще пригадую, що пані Юлія була дуже вимогливою та принциповою. І завжди закликала пам’ятати про Олександра Довженка. Між іншим, і досі зберігаю відеокадри одного з багаточиеленних відвідин музею відомого письменника у Сосниці Чернігівської області.
– Та, мабуть, не лише це приходить на згадку?
– Повторюю, що можна згадати про багато моментів. Приміром, тоді часто доводилося співпрацювати з відомим кінорежисером Григорієм Коханом. Був у нього навіть помічником режисера. Багато разів мої дороги пересікалися з режисером Леонідом Осикою. Ніколи не забуду роботу над фільмом « Камінний хрест» за твором Василя Стефаника.
– Якось Ви сказали, що у ті роки заприязнилися з актором Миколою Оляліним…
– А я і не приховую цього. Свого часу разом із ним працював над фільмом «Зворотної дороги немає». Втішений, що майже щороку цю стрічку демонструють українські телеканали. Виходить, що фільм пережив випробування часом. А це не може не радувати того, хто мав причетність до появи стрічки.
– Згадуєте про роботу з Миколою Оляліним. Але київські роки пов’язані не лише з ним…
– Натякаєте, що із кінорежисером Віктором Івченком працював над фільмами «Десятий крок» та «Падаючий іній»?
– Справді, це було у моїй біографії. Не буду кривити душею, що співпраця багато дала для зростання професійної майстерності. Та дякую Всевишньому, що це залишило теплі спогади у душі. Як і пізніша робота оператором в кореспондентському пункті однієї з Московських студій науково-популярних фільмів, після якої у 1987-ому переїхав до Шумська.

Рідна земля манила завжди
– Не жалкуєте, що покинули столицю і осіли у краї, де народилися?
– Думаєте, що у моїй відповіді буде якесь сумування за тією порою? Згоден, що мої київські роки випали на молодість. Це само собою залишає відбиток у серці. Але нітрішки не жалкую, що опинився на Тернопіллі. Бо в зрілому віці все більше хочеться повертатися до першовитоків. А ще «допомогла» аварія на Чорнобильській АЕС, яка трапилася у 1986-ому. Саме через неї через рік оселився у Шумську.
– І це все?
– Натякаєте, що дехто говорить: їх, мовляв, «випровадили» з Києва. Та тоді всі дивувалися, що квартиру у Києві хочемо поміняти на житло у провінційному містечку. Тоді це нам вдалося. А щодо столиці, то ситуація нині така. Час від часу буваємо там й цього досить. А коли повертаюся додому, то душа радіє.
– А як тоді зустріла рідна земля?
– Про різне можна говорити. Та дуже втішений, що живу на ній. Не люблю волемовностей, та радий, що моя праця прислужилася Шумщині. Після повернення з Києва деякий час був кіномеханіком у приміському Рохманові. Потім займався народною кіностудією “Вілія” при районному будинку культури.
(Заувага журналіста. В ту пору Микола Антонович сам створив чимало любительських стрічок. Мені, приміром, запам’яталася спільна робота над документальним фільмом до 840-річчя з часу першої писемної згадки про Шумськ у 1989-ому, сценарій якого тоді написав. Без зйомки Миколи Антоновича не обходився жоден помітний захід у районі. Багато він зробив і для становлення місцевого телебачення. І не його вина, що через різні проблеми не прижилося воно у краї. Зрештою, нині можемо багато говорити на цю тему. Але не буду. Бо, як і Микола Антонович, впевнений, що час усе розставить на свої місця.
Щодо мого візаві, то, напевне, варто сказати, що після історії з телебаченням він до викоду на пенсію у 2003-ому займався «Вілією». І не вважає ці літа згайнованими).
– Вас, Миколо Антоновичу, знають і як пристрасного природолюба…
– Не бачу в цьому нічого поганого. Разом з дружиною Галиною Кузьмівною вирощую картоплю і городину. Захоплення викликає сад з яблунями, грушами, айвою, кизилом і персиками. А в останні роки захопило ще й вирощування кактусів, яких вже є понад 20 видів. Думаю, що ця колекція зростатиме.
…Милувався ними, коли переступив поріг оселі Слив’юків на одній із вулиць Шумська. І водночас захоплювався, що господар, незважаючи на свій вік, продовжує займатися кіносправою, через яку до нього продовжують іти люди.

Ігор Фарина, член НСПУ.

Leave a Reply

Your email address will not be published.