…Він сидів на лавиці в парку Костюшка. Сивобородий, тяжкотілий, з помітною лисиною, що її вже неможливо було приховати ніякими хитромудрими витівками фризиєра. Поряд – невеличка купка пересіяного білого піску, залишеного ремонтниками брукованого покриття звивистих паркових доріжок. Розгорнувши рівномірним шаром поперед себе той пісочок дорого інкрустованою палицею, непоспіхом викреслював собі гострокутні химерії, подібні до таємничих пектограм. А тоді знову акуратно вирівнював слухняну поверхню престижною герлигою та далі брався до знаків. Здавалося, це заняття – чи не найголовніше в нинішньому його житті.

…Неподалік бігав доглянутий, аж лискучий, чорної масті породистий пес, здається, – кокер-спанієль. Час від часу сивобородий відривався від свого ретельного заняття, якось так дивно закидаючи назад піднімав голову, і гукав сиплуватим тремким голосом з характерною надтріснутістю: „Чарлі, Чарлі, хлопчику! До мене, до мене, мій гавчику!..” А той, хоч би що, – бадьоро підстрибував, наче м’ячик, від нуртуючої свавільної сили, аж ніяк не схожий на свого господаря. Пат, саме так я чомусь відразу почав називати для себе цього чоловіка, припинив волання до нетямущої собачої особини та знову опустив очі до своєї піщаної карти-схеми.
Очевидно ви вже здогадалися, – я не вперше сидів на такій же лавці, як і Пат неподалік, спостерігаючи за цим паном. Поруч з парком було помешкання Амалії, відомого у Львові психоаналітика, яка ось уже кілька років, як замешкала в Канаді. Я ж, виконуючи милі доручення, приходив сюди час від часу, аби наглянути за її артистичною оселею, виповненою десятками живописних полотен та вишуканою станковою пластикою з міді та бронзи. Через кілька років відсутності, здавалося, ще Амалія наче й не полишала це житло. Шафи з одягом, що стійко тримав запах улюбленого парфуму „Шанель”, а великі кімнати-салі так пропахли її дорогими цигарками, в яких тютюн перемішувався з особливими сортами меду, що здавалося і сама мадам ось-ось вийде зі свого кабінету для прийому пацієнтів і скаже своє сокровенне: „Ти знову вдираєшся до мене, коли тобі заманеться, брутальний негіднику! Шкодую, що доручила тобі ключі…” Заллється своїм дещо приглушеним сміхом, роблячи великі округлі очі й ледь-ледь відхиляючи голову, аби грайливо вдавати, що її вже не тішать мої поцілунки.
Потім ми довго пили її запашну із шоколадним присмаком каву з мініатюрного китайського порцелянового посуду: неквапно і з неприхованим задоволенням, наче воліли, щоб цей кавовий ритуал ніколи не закінчувався. У такі моменти не уникали нагоди сказати щось на кшталт: „Процвітання психоаналізу нині – це не що інше, як дефіцит людини, якій можна відкрити душу”. Стискала мою руку і після смачної затяжки цигаркою поблажливо: „А ти, дурбелику, не цінуєш своїх можливостей щиро побалакати зі мною. Вже те, що прийшов до мене сьогодні, без попередження свідчить: тобі це вкрай важливо саме зараз. Бо нічого не стається зарано чи запізно: усе трапляється вчасно…”
…Останній період – „канадійський” – ми „перегукувались через Інтернет” все рідше та рідше. Особливо після того, як у мене з’явилася ота незрозуміло-несподівана жінка – власниця крамнички італійського модельного взуття, Вікторія. Вона просто нищила мене своєю іншістю уже майже три роки. Наші стосунки тримались на чомусь містично-неосяжному. …І на жорсткому сексі. Ми цим займалися й в апартаментах Амалії. Я дещо розповідав про це мадам. Вона показувала, що їй байдуже, або так мені принаймні здавалася, під час наших спілкувань у режимі „скайп”. Однак, як згодом з’ясувалось, таки не зовсім „байдуже”. Наші нічні розмови ставали все більш прохолодними. Вона, якось не дуже переконливо, обіцяла приїхати до Львова, як казала, на вакації. Втім, мене це вже й не дуже цікавило. Я дивився і бачив на екрані монітора обважнілу і, таки, немолоду жінку, яку не рятувала й досконала косметика від „Максфактор”, з давно пригаслими почуттями. І думалось, що найкращі дні наших стосунків, як це не жорстоко, промайнули незворотньо.
Але її помешкання, наразі, було моїм. Ми з Вікторією з приємністю користувались цією комфортною зручною територією для любові. Я нерідко сидів у парку Костюшка, підчікуючи на свою приятельку. Власне, таким чином й спостеріг Пата. І кожного наступного разу вже зумисне вишукував знайому роздобрілу фігуру та виблякле дещо брязкле обличчя. Він відчайдушно старів. „Але чи від того мудрішав?”, – подеколи з іронією подумки запитував сам себе. І гірко усміхався. Так, на позір виглядало, що він нікуди не поспішає, але внутрішньо все ще живе динамічним напруженим життям. Будучи пошуківцем за натурою, звик постійно віднаходити нове не лише навкруги себе, але й у собі. І це давало йому очевидні переваги навіть у поважному віці. Так, обсіли хвороби, втрачалися привабливі фізичні кондиції, що дозволяли так добре тримати драйв колись, проте залишалися нез’ясовні затаєні енергетичні глибинні запаси, здатні ще й зараз підживлювати вектори нових інтересів, здавалося, надовго… І це додавало до його теперішнього буття певного таємничого шарму; навіть очікування нових несподіваних проривів.
– …На диво, як воно усе складається: ніби зумисне хтось витворює жваві кольорові емоційні кадровані картинки посеред буднів, аби не утихда уява та не застоялись почуття, – зблиснула думка чи то у мене, чи то в мого героя…
Приглядаючись до Пата, я почав помічати і його характерні звички. Сидячи на лавці, як я вже згадував, закидати голову, заплющувати очі й упродовж часу, здавалося, бути абсолютно відсутнім. Я не певен, чи він бодай дихав у цей час. Але майже знаю, що блукав десь у далеких обширах, німіючи від інших почуттів.
А з часом я спостеріг, як він завченим рухом відгвинчував срібний циліндрик під самою загургулиною палиці і від’єднував, власне, верхню частину, потім щось там натискав, перетворюючи його на чарочку, і просто з нутра свого дорогого дубця наливав якогось питва та хвацько перехиляв його не без видимого задоволення. Я чомусь був певен, що пив він брендовий французький коньяк. Потім звичним вправним рухом змонтовував палицю і блаженно заплющував очі. У такі миттєвості його не цікавив Чарлі, який гасав травниками, гарчав на чужих собак, одне слово, поводив себе аж ніяк не аристократично…
Коли не коли я бачив, як Пат записував, щось не надто довго, проте ретельно у свій великий, у бордовій шкіряній палітурці, нотатник. Потім, з виразним почуттям виконаного обов’язку, клав його у барсетку і продовжував ніжитись на сонці. Здавалося, він ніколи й нікуди не квапився. І це приваблювало в ньому особливо. Метушня дратувала мене з дитинства. – „Чому ми завше так поспішаємо?… Адже в нас залишається так мало часу, аби просто жити та тішитися”.

Одного разу у завітрену сіру та незатишну погоду, у такі дні у Львові буває особливо тривожно, я сів біля Пата, ніби з нічого робити і гортав глянцевий ілюстрований таблоїд для мужчин „ХХL”, спробував заговорити з Патом. „Напевне, дощу сьогодні таки не буде. Вітрисько зірвався!.. Усі хмари розжене над нами. Львівська погода – завше загадка. Навіть для нас, львів’яків”. Та я не вгадав. Зненацька перші великі краплі дощу впали нам на голови. Навіть гучно вдарили по просторому цупкому бордовому дощовику мого мовчазного співрозмовника. Він якось кволо підвівся, ледь припідняв, прощаючись, свого старожитного добротного фетрового капелюха та побрів, спираючись на свою культову палицю в бік підворітні однієї з кам’яниць, що на Крушельницької. Як виявилося, – сусідньої з будинком, де розташоване помешкання Амалії.

А вже згодом пані Ванда, прибиральниця з Амальчиного будинку – реагуючи на мою мимовільну допитливість, сказала, що Пат – професор Франкового університету й займається якимись там мовами. А невдовзі я дізнався від моїх знайомців-викладачів цього ж університету, що він вивчає проблеми реконструкції індоєвропейської мови. І „занурюється” в такі лінгвістичні безодні, в яких таємниць мовно-містичних і, мабуть що й інших, – невимірно.

Наші імпровізовані зустрічі з професором у парку відбувалися й надалі. Але бодай перемовитися з ним мені так і не вдалося. Напевне, самотність стала для нього найкомфортнішим сховком і не хотів туди нікого впускати. Не бачив сенсу в нових знайомствах, можливо, й через те, що здавалося: життя вже дійшло того періоду, коли нічого не дає, а лише відбирає.

Цей день був особливий. Перед буревієм щось таке відбувається в природі, принаймні у Львові, наче нез’ясовні невидимі енергії з якихось своїх штолень починають підніматися на поверхню. І все потроху виповнюється струмами незвіданими, сильними й стрімкими. Починає прагнути змін, нових відчуттів, перетворень. Вітровії, поки що набираючи справжньої сили, гасають якимось неправдоподібно кривими траєкторіями: випробують розгін, дратуючись від ще не повного вміння використати додаткову свободу. Так, так вони поки що не здатні діяти чисто; здіймають різний мотлох, зі смітникарок, перевертають скошену, але ще не прибрану, траву з травників, задирають спідниці жінкам, які забарилися! А попереду – справжня буря. Вона чистиме „костюшка” від сухого гілляччя та сухостою, а подекуди – й від слабких занедбаних дерев. Виповнить свіжістю.
Саме в такому, енергіями сповненому парку, й перебував сьогодні Пат, де уже нікого іншого не залишалось, крім мене. І я зумисне не залишав це місце, нехтуючи небезпекою запеклих вітрів, а, можливо, – й зливи. Як згодом з’ясувалося, – не даремно.
Цього разу Пат не довго просидів на своїй улюбленій лавці ближче до південного паркового входу. І якусь мить він, незвично для нього, енергійно підвівся та навдивовижу плавно й легко скерував свою ходу в глиб парку, на акацієву галявину. А так, як бордовий плащ сягав мало не до п’ят цього зухвальця, то мені видалося, що він не торкається землі, а залюбки пливе собі всупереч усім законам фізики. Небавом він ствердив мої припущення й почав здійматися спочатку на метр-два, а там – й вище над землею. За тим, сягнув верхівок дерев. І його знаменитий плащ уже розвівався наче крила небаченого птаха. Вдарила гігантська блискавка і справжня тяжка злива заполонила простір. Пат, наче розмірковуючи над чимось важливим, на мить завис над деревами. Навіть, можливо, був задоволений собою. Повернув голову в бік своєї оселі, чи то прощаючись, чи то ще щось, і з швидкістю випущеного з пращі каменя шугонув у глибини небесні. Аби невдовзі розтанути у невідомості. Так, звичайно, я таки спробував зафіксувати усе це, скориставшись фотоможливостями мобільного телефона. Однак знімки чомусь вийшли розмитими настільки, що на них неможливо було бодай щось розгледіти. З часом звертався до спеціалістів із комп’ютерної реставрації таких зображень. Але й вони не зуміли зарадити…

…Дощ сьогодні незвично тихий. А тиша, звісно, – подарунок від Бога. Я – в Костюшковому парку. І це ледь помітне, майже аерозольне, зволоження повітря, дозволяє не розкривати мою картату парасольку. Я – на лавиці, де так часто висиджувався Пат. Думаю про чоловіка, якого по суті й не знав близько, що в такий незвичний спосіб зник з цього прихистку тиші, з цього міста, з цього життя. Навіть пані Ванда згодом сказала мені, не проминувши по-змовницьки підморгнути: „Пан професор здавна, ще як вмерла пані професорова, не любив, перепрошую, вертатисі в порожнє помешканнє. Цалими днєми десь пропадав… А ту, ли. Але – марно.на маєш, вже зо два місяці ’го нема. …І міліціянти приходи Нині вступила якась його родичка: перевітрити апартаменти. Пропав чоловік і нема на то ради. Що то за чєси настали, прошу пана?!”, – І чомусь ще раз довірливо підморгнула. Можливо, ця хитрувата простачка таки щось недоговорювала. І, напевне, добре робила. „Бо усе знати, то – великий клопіт”, – думалося мені й тоді, й зараз. У парку – зовсім нелюдно. Буревій зараз, очевидно, – не тут. І ніхто не літає. Кепсько.

Минув майже рік. Якось я затримався у помешканні Амалії, у затишку її антикварних хоромів подеколи не зле працювалося з моїми численними записниками. Зближалася північ, про що сповістив великий швейцарський годинник, прилаштований у передпокої на темній паркетній підлозі. Там же на стіні висіло й таке ж незграбно-велике, дзеркало у масивній бронзовій рамі. Саме тут я зненацька відчув наче чиюсь присутність і, не вагаючись, вийшов з кабінету, відразу ж спонтанно глянувши у пожовкле люстро. Свого зображення чомусь не вздрів, зате відразу ж виразно побачив характерну статуру Пата. Він чомусь почав розшаркуватись переді мною, по-блазнівськи нарочито обіруч піднімаючи низи свого просторого плаща. Потім вихопив якусь дошку, подібну до шахової, і задемонстрував мені пектограму, жовтим по жовтому, зважаючи на мій зір, що називається проблемний, я, зрозуміло, її не розгледів як слід, як лишень не намагався. Пат щось пробував сказати, однак слова його були беззвучними. Наше побачення з професором не затягнулось. За хвилину-другу його постать на амальгамі почала потроху тьмяніти й врешті-решт повністю розтанула в глибинних неконтрольованих закапелках. Усе це було настільки реально, як сьогоднішня моя розмова з вами. Ніяких сумнівів! Оце вже насправді, найбільш реальні у світі речі – це ті, що ми їх можемо побачити лише за якихось виняткових обставин. Хоча у певний момент дзеркальної з’яви я навіщось заглянув за свічадо, трохи відхиливши його від стіни, і, звичайно ж, там нічого дивного не виявив.
Не скажу, що страх скував мене цієї ночі. Але деяка тривога вже не давала заснути до самого ранку. І аж тоді я подався до себе додому, на Сихів, і проспав глибоким сном до післяобідньої пори.

…Зрозуміло, що ніякі міліційні розслідування так і не з’ясували куди подівся професор цієї непогідної днини. Та й чи подівся?..
Я ж довірив випадково побачене мною лише своєму нотатнику, завдяки чому так докладно ділюся з вами. Але навіть, якби я захотів побалакати зі слідчими, то навряд чи вони б моїй розповіді повірили. А, зрештою, які там розслідування у сферах, що торкаються світів інакшістю позначених. Залишається лише чекати.

Віктор Палинський.

Leave a Reply

Your email address will not be published.