Олесь Дяк. Мрія про рівновагу. – Львів: Апріорі, 2016. – 168 с.

Човен, мій маленький човен

Хвилями гойдає пам’ять день і ніч
Човен спогодами повен
З нього добре видно землю навсебіч

…………………………………………………….
Знаю, хвилю він здолає
Мілину обійде, шторм переживе

Бо зліва і справа цвітуть сади
Хоч зліва і справа чужі сліди…

Святослав Вакарчук, «Човен»

Чи не про таких як Олесь Дяк, угледівши нарешті рамки-береги-обереги україноментальної гармонічної гуманістики, співає Святослав Вакарчук у патріотичній пісні “Човен”,  що виринула метафорою навесні 2019 року в нашому часі прозоростінного будування часопростору без меж? Чи «Світ на узвишші», як метафоричний світ україноментальної ідилії золотого віку світової поезії наших днів в цій найновішій на сьогодні збірці поезій пана Олеся не співзвучна з еверестом Вакарчукового альбому «Без меж»? Чи таке співпадіння метафоризації сучасного світу двох поетів-піснярів є закономірністю творчого надихання львівською студентською атмосферою для випускників спільної альма-матері – Франкового університету? «…Можливо, ці його тексти – спосіб зв’язку з ноосферою: пронизаності землі й космосу живими струмами людського почуття?», – зауважив минулого року з нагоди 60-річчя Олеся Дяка у ювілейній рецензії «…Польоти вві сні і наяву» відомий львівський літературний аналітик Віктор Палинський. Шукати відповіді довго не доводиться!

Злітаймося, рої людей доброї волі,

Будемо правити сонячну раду –

Діти у нас ростуть!

«СОНЯЧНА БАЛАДА» (с. 65)

Для поета-пісняра Олеся Дяка доля підготувала навіть не ходи-переходи, мости-береги, а цілий позаземний світ, який захопив його зірку так, як сучасні параболічні дзеркала захоплюють світло далеких зірок. Ось так просто доля захопила його, бо він зумисне, як філолог-фахівець та капітан україноментального корабля забрів-заплив, наче фаховий плавець-спортовець у простір, зітканий зі світла кришталю-кришталиків очей сучасників, з якими винятково українським способом паралельної метафоризації (з др. гр. «перенесення») довелось перетинатись і нам – львівʼянам-читачам. Ми зустрічались не тільки віртуально, чи на сторінках часописів та тижневиків, а й на зустрічах української поетичної інтелігенції у форматі реального живого спілкування. При гуманітарному масштабуванні прозоростінних історичних конструкцій ці часи відтворюються у пам’яті споминами нашого приватного залучення, нашого кордоцентричного погляду через прозорі окуляри часовиміру, реального доторку всевидячого ока до зародження офіційної загальновизнаної будь-якої незалежності, свободи як внутрішнього відчуття. А отже, розширивши діаметр свого кордоцентризму в просторі часу, інтерферуючи на інтимних рівнях своїм всевидячим оком, ми неодмінно доторкнемося до історії творення соборності молодої української держави, її ментального зцілення в неподільності відважних людських україномовних сердець – зцілення перманентного з часів большевицького перевороту в своїй триваючій вічності, в переконливій українотопічності навіть в темні часи тимчасової совдепізації, гегемонізації людської свідомості українців як народності (а не Людей), чи навіть народонасєлєнія на просторах (але ніколи  не Народу на Своїй, Богом Даній Землі).

Цей невигаданий спосіб своєрідної телепортації через поетичне, співане чи вимовлене слово, що дуже наближене до сучасної держави в телефоні, мусить паралельно здійснюватися в людських живих серцях та мізках глобальних масштабів хребта нації. Це робить народ прямостоячим, прямолітаючим і прямосидячим у чутті та покликові голосу серця, а не тільки в самотинних нейронах заформаліненої для безголосої анатомічної статистики, посірілої прозорої речовини півкуль головного мозку: без торсу, без кінцівок і навіть без шиї, де формується голос людини – така собі «небораківська» літаюча голова шматяного опудала чоловічого роду під куполом Львівської Опери. Пригадуєте? Адже є ж іще мозок кістковий, з якого твориться червона кров людська! Знаєте? А Олесь Дяк знає! Він тим живе, тим виміряє частку україноментального часопростору сучасного правдивого й гуманного поступу в планетарному масштабі.

З німих криниць

видобуваю воду

хоч з мого серця

м’ята витікає (с. 138)

Українське тіло – єдине разом з серцями, прямою ходою і пісенною мовою СЛОВА ЖИВОГО, СЛОВА ПРАВДИВОГО. Тут не буде ком, тире, трикрапок, бо це вічна крапка, лінія висоти. Крапка – єдинородна у перетині зображення у всіх інших проекціях світобачення, скільки б їх не нарахували. Бо тут твориться лавина навіть від єдиного найтихішого звуку. Такою буде і гармонія нашого життя, як стан, коли лавина фронтом зійде на чоло людства, як на фронтально-лобну твердь черепної коробки думаючої, світлої людини, або чоловічної, олюдненої, як очоловічЕної – просвітленої…

Коли ти топчеш викривини життя

так швидко що тінь твоя

не встигає за шаленістю часу

і вона двоїться троїться множиться

залишаючи по собі

згарища непрошених ночей

ти простуєш до святої гори сонця

очищений навіть від тіней

втративши голос від хвилювання вигукнеш

я спечений зі світла…

«НА ВЕРШИНІ» (с. 67)

«Душу й тіло ми ПОЛОЖИМ ЗА нашу свободу і покажем, що ми браття козацького роду» – народу-родоводу. Поетична юність Олеся Дяка, в минулому – доволі успішного спортовця, миттєво зорієнтувалась на особистість та поезію Ігоря Римарука. Ми так вважаємо, бо тільки йому одному написано присвяту у всій збірці «Вибраного» за період творчості 1975-1985 років. Отож, українські душі вже давно лежать в українській поетичній антології-квітнику священних садів людської свободи під опікою українського козацького свободолюбивого духу. Про це нагадав нам Кость Москалець в післямові антології Ігора Римарука. Він засвідчив людству мости україноментальної символіки життя словами поезій «вісімдесятників», чи як представив в канадських виданнях себе та своїх сучасників-«метафористів» по перу сам Римарук. І якраз цей потужний літературний рух поставив діагноз совдепії, як державі, «імперії зла», існування якої неминуче зведеться до однієї точки кінця. А загальнонародний «Рух» Івана Драча, очолюваний також і львівською науковою елітою, свого часу не забарився «пришвидшити її скін», реанімувавши таким чином Життя Людей, починаючи з верховенства законів україноментальності у Верховній Раді перших скликань.

Тому не дивно, що Олесь Дяк у своїй першій зібраній книжці «Мрія про рівновагу», яка охоплює період від 1975 року до наших днів, в першому ж розділі поезії «Пісня у спадок» (49 віршів останнього сучасного періоду) з присвятою згадує імена своїх колег-«докторів», як своєрідну телепортаційну хірургічну бригаду для процедури встановлення української ватерлінії непотоплюваності на тілі кожної україноментальної думки. Більше третини поезій присвячені близьким по духу особистостям. Решта – зосереджена на образах-локусах рідних речей, які через «сльози речей» Андрія Содомори, через нашу з вами пам’ять, розвертають вектор своєї неживої предметної сили в гуманітарне масштабування нашої опори в синхрон реального виміру. Бо тільки там,  на небесах, з позицій священного саду саме ПОсвячені сПОглядають на наш кордоцентризм, який проектується як наш спільний поступ у вимірі святинь-подяк за обрані позиції, незламні точки відліку: Остапчикові Дяку, Михайлові Марковичу, Родині Соколовських, Вікторові Москалюку, Богданові Стельмаху, Леонідові Талалаю, Ярині Коваль, Романові Наконечному, Василеві Куйбіді, Євгенові Барану, стрийкові Богданові, бо «…якщо дорогу мені заступить мур / нащадок китайської стіни – / згадаю клич Кирила Кожум’яки / Стою з відкритими очима (с. 66).                                                                            Такою є давня козацька традиція характерника козака-мамая, розвідників козаків-пластунів. Таким є закон українства – відповідати не лише за своє життя, але й за все поле свого кордоцентризму, де на першому місці завжди побратими по зброї («сидить поет на білому коні / із топірцем пера в ясну годину» [с. 39]). Якщо відкритими незахищеними очима дивитись на систему світла прозоростінної світобудови, то цією угодою про повноводу відповідальність кожного мрійника за травми засліплення відкривається збірка «Мрія про рівновагу».

поезії прийшов до мене брат

на призьбі ранку поруч посідали

виводять в небі трелі солов’ї

вже розквітає слова біла кала

метафори збудилися пструги –

вирує річка вірша повновода

закривши очі дивимось у вись

як сонечко вмивається на сході

 «БРАТ» (с. 14)

Автор, як плавець-професіонал, сам чітко дотримується принципу рятівної гармонії у її повноті – цього своєрідного Шевченкового кобзарства, як унікальної україноментальної методології історичних, дієписних пісень мандрівних незрячих, що орієнтуються на рідний голос. Поет-пісняр Олесь Дяк чітко дотримується гармонії у повноті так само, як і законів природи у слові, букві, цифрі від початку до кінця, а не просто узвичаєного принципу часткового виміру винятково зримою красою як частиною свого авторитарного «Я», припасованою до кожної моделі кожного цілого тіла. Орієнтуючись у хвилях і корпускулах (тілах-частинках) професійний рятувальник-поет не змішує і не переставляє пропорцій. Високі лікті – неприпустимі при плаванні кролем, де рука взагалі мусить бути прямою, а прямі ноги – неприпустимі при плаванні брасом. Так, закони кола не змішуються з законами спіралі, чисельники не підміняються знаменниками. Тому, символіка чисельності та знамен, під якими читач йде разом зі словом поета, безсумнівно переможна – як найвище досягення зцілення Людини у її прагненні до повної свободи над своєю тілесною анатомічною подрібненістю.

Вольтметр потуги розкоші україноментальних гармонічних символів зашкалює! Найменша пташка в Україні – соловейко. Вона, ніби маленька хвиля гармонічних ліричних одиниць виміру, переходить у незатухаючі коливання любові в купелі солов’їної піснемови, цілих потоків філологій, де «філо» – це любов, а «логія» – хвиля. Але далі йдуть трелі-тріолі, які незалежні від музиканта та наповнені ритмом зцілення, і вимагають виконання нотами саме такого – три в одному, незалежно від  деструктивних авторських фантазій, бо світ – триєдиний, адже так написано в нотах! Тому, сидячи на призьбі, ми не просимо брата поезії з двору до хати, але й не виганяємо до лісу, бо сниться ж нам «не рокот космодрома…а трава у дома». А от чи сниться петербуржцям українське козацтво, на чиїх кістках побудоване місто, де вони повсідалися зі своїм великоруським братом поезії ніби на призьбі – це питання не до нас, реалістів, а до професора Олександра Фільца. Тут не обійтись без висококваліфікованого психоаналізу заформалінених мізків мультяшних кіберістот, якщо ті досі наспівують «Что тебе снится крейсер Аврора, / В ночь когда утро встает над Невой», а також з Пушкінською манією «Навстречу Северной Авроре, / Звездою севера явись»!

На крик води

Біжу я до криниці.

Невипалена цегла

В голові… (с. 160)

Бо сонечко на нашому СХОДі вмивається, а на рускоязичному ВоСТОКЕ, очевидно, «стікає» брудною водою умитого ранку…Така орієнталістика – локальна рускоязична і глобальна україноментальна. Отож, розквітатиме гармонія слова, як квітка. На сучасному рівні лазерних технологій безперечно вона буде, наче біла квітка кала. Наш сучасник, професор Олег Боднар зі Львова пише про закон гармонії мистецтва в математиці (геометрії), що підтверджують числа Фібоначчі, малюнки і дослідження Леонардо да Вінчі. Сьогодні, в часи застою гуманітарного розуміння гармонії світу у триєдиній людській сутності, як ніколи важливо подолати прірву між поколіннями. Тому, доречно нагадати, що «форма» за визначенням Андрія Содомори перекладається з латинської не в одному вибраному, а в трьох своїх значеннях: «ємність», «ідея», «краса», що можуть мати різну міру і ціну блиску в законах чотиристороннього світу. як тримірного просторочасу в людському кордоцентризмі, або просто в чотирьох стихіях: вогню, води, землі та етеру.

Тамую  щем

в заглибинах долоні

тріолі сніг

розсипав на тротуарі

Шапку ондатрову

виміняв на корону

у снігової баби

зимової кралі

Ворон каркнув

Говерла почула

хтось поцілив

у нього сніжкою

Цікавлюсь

температурою тіла

боюся

кайданів ліжка (с. 158)

Ось так ми, споглядаючи на родові закінчення дієслів як стереотипи жіночого життєдайного тепла у минулому часі через «Зимову філософію»  львівських лещетарів виховували і своїх дітей, закручуючи спіралі слова правди для чоловічого поступу і для жіночого начала в різні боки: для стабілізації історичної правди в один та другий бік для динаміки життєдайності роду-родоводу-народу, наче проставляючи ватерлінію непотоплюваності самій плинній стихії ріки. Ріка – висока, бо вона ще та, ще Римарукова «Висока вода»  з далекого 1984 з трьома потоками місячного світла. Навіть із закінченнями теперішнього часу, бачимо ефект рятівного кола для зцілення нації, подолання кризи поколінь словом навіть в найдрібніших думках-ноосфериках Дякової піснемови.

ВИСОКА РІКА

Ігореві Римаруку

ВпізнаЮ свою ріку високу

з цілющими берегами.

У вену дня вливАЄ силу

новітнє світло.

Так мало залишИЛОСЬ  тепла,

а ще моє сонце не знайдЕНЕ…

Вустами спраглими

до Лаври мічУ шлях (с. 72).

«Ігор Римарук – легенда поетичних 80-х, одна із чільних постатей того потужного літературного руху, який поставив невтішний діагноз «імперії зла»  та пришвидишив її скін. Це здійснилося не так за посередництвом революційних і, як часто буває, демагогічних декларацій, а радше завдяки суто літературним текстам та акціям, а також копіткій редакторській, перекладацькій, «культрегерській» праці, яка зазвичай випереджала час на 10-15 років. Їх називали «метафористами», або ще «вісімдесятниками», і саме як вісімдесятники вони ідентифікували один одного. “Свої”. Духовне братство»  – цитуємо фрагмент оригінальної післямови Костя Москальця до книги «Три потоки місячного світла» – вибраних поезій Ігоря Римарука в серії  «Українська Поетична Антологія». Вона написана в час, коли ще не відлунала з девʼяностих  Москальцева пісня-символ «Вона» у виконанні Тараса Чубая з львівським гуртом «Плач Єремії»,  пісня про вічні закони жіночого начала в словʼянофільному світі родових закінчень, як еталон україноментального життя девʼяностих-двотисячних, що лунав бестселлером для вуха свого часу з усіх можливих і неможливих українофільних динаміків від Криму до Петербурга:

Завтра прийде до кімнати
Твоїх друзів небагато
Вип’єте холодного вина

Хтось принесе білі айстри
Скаже хтось: «Життя прекрасне»
Так життя прекрасне а вона

А вона, а вона сидітиме сумна…

Але ж ми також памʼятаємо, що час біжить, як вода…І нині ми чітко бачимо такі білі айстри посеред кожної кімнати памʼяті як білосніжні зорі (саме так перекладається назва квітки гр. ἀστήρ – зірка, айстра-астерА-зірКА). Ці зорі-квітки чотиривимірного світлового часопростору приніс нам тепер Олесь Дяк, розкрутивши, розгорнувши та викохавши не як заледенілу воду динозаврової душі допотопного русального віку, а як найтоншу сучасну матерію лазерних технологій. Він доніс її, як сучасний скручений  полімер штучного кришталика для негайної імплантації в очі українців, зранених у війні з дисгармонічними всепожираючими демонами. Він вручив нам її, як дарунок – безцінне остуджене скло своєї живої гутної душевної просвітленої оптики в кожному СЛОВІ ЖИВОМУ. Таким чином поет-пісняр надав нам ФОРи, адаптувавши МЕТАфізичні, МЕТАФОРИчні закони гармонії світла фізичними  законами електромагнітного поля для сприйняття поля зору-зір-зірок в гуманітарному вимірі через символ квітки в поетичній антології – Священному Палісаднику Людських Мрій. Вся наша громада отримала площинний чистий квітковий сповиток, узалежнений в часі від поетично-пісенної водної стихії у вазі, келиху, чарі, серці за аналогією міри сітківки ока, що кровопостачається завжди наповненою чарою холодного тверезого кордоцентризму гарячих українофільних сердець поета і читачів-слухачів.

епітетів

промінчики

заграли

метафори

гарцює

мудрий кінь (с. 50)

Тож тепер вже наш поет-пісняр Олесь Дяк, як знавець водної плинної стихії, знавець впливу пʼянкого і непʼянкого вина на жіночу долю, продемонструє нам, що жоден смуток жіночого начала за законом гармонії не може розвіяти ніщо статичне, а смуток вилікує тільки час. Тут йдеться про часовимір, як пасивний поступ, узалежнений від руху світла в очах сильної половини, яка повинна не тільки за сценарієм пісні розбрестися «по зрусифікованих містах», але й за логікою добропрекрасного (калокагатії) в україноментальності, розвеселити «свою україну в серці». Такий закон гармонії самої україноментальної  україномовності – це щирість сердець, щирість усмішок через причастя Щирим Словом, Словом Правдивим.

Мусимо також погодитись, що сьогоднішні десяті двохтисячних перейшли у двадцяті більш визрілими. Розряд «свої» розкрутився та перегорнувся в україноментальний «наші», а три потоки Римарукового відбитого світла злились високою водою його ріки в єдиний когерентний рух вимушених коливань потужного лазерного променя. Досліджуючи поезію Олеся Дяка ми маємо право на таке долучення до «наших-своїх», право на спільний когерентний рух. Бо те що вісімдесятНИК, вісімдесятнИЦЯ чи вісімдесятнИЦТВО перетворюЄ в теперішньому часі, чи перетворюватимЕ в майбутньому, сьогодні чітко звізуалізовується нашим реальним символом віри, диференціюючи частковість створення або цільність народження родового розмаїття кінців-закінчень після суфіксації, наче печаткою в божественному пастпорті наших україноментальних діл. Так час оцифровує в реальному синхроні нашу доконану і недоконану роботу печаткою математичного факторіала для позначення минулого часу як завершення усякої дії навіть для кожного створіння середнього роду, невизначеного у своєму русі.Так, нашою кров’ю, нашим світоглядом та нашим поглядом на сучасний світ пишеться і наша історія кожного «нинішнього дня», яку читатимуть і вивчатимуть наступні покоління.

…………………………

Долаю висо́ти

семимильними кроками

равлика

Для книги майбутнього

виливаю найгучніші дзвони

з металобрухту чорнового зошита

Думаю

чи розрубна моя любов

на дві половинки до України

На зірваного з прив’язі монстра зла

з клітинки моєї останньої

священна куля виточується

Вмираю і воскресаю

на терновому шляху

до істини

………………………………………

 «УТВЕРДЖЕННЯ» (с. 66)

Символ «Вона» воскресає в новій іпостасі вже Дякової пісні, бо мислення хуторянське (за Франком) переросло в нашому часі в глобальне, двополюсне як меридіанотопічне або паралелетопічне. Народження кожного символа і в гуманітарному вимірі людини також вимагає в паралелетопічному вимірі необхідності відірватись від своєї самоспоглядальності, оскільки в прозоростінному світі будь-яка несвобода індивіда видається смішною і недоцільною. Але людям, віддаленим від україноментальності, не варто забувати що наРОДження навіть в уявному майбутньому часі. Словʼянська ментальність завжди фіксується до жіночого роду, а значить до РОДоводу, наРОДу, приРОДи. Тут творення народженням вже неможливе без участі жіночого начала, як в людському масштабуванні життя, так і в гуманітарному вимірі поезії чи пісні, які теж жіночого роду, а отже вже за визначенням – життєдайні.

НА ПЕРОНІ

у далечінь зникає електричка

колеса не співають як колись

любові квітка впала на бруківку

сльози́ злетіли в пам’яті вірли

мелодія печалі на пероні

вже виглядає ніч із-за куща

зашпортався годинник електронний

щоб ти не встигла крикнути – прощай (с. 59).

Олесь Дяк професійно чітко звізуалізував ці явища, викристалізувавши в своїх мініатюрах невизначену плинність водної стихії в чіткі структури життєдайної поезії. Він утвердив своїми мірками, думками, ноосферами віртуальні частини дієвої мови: дієслово, дієприкметник, дієприслівниковий зворот. Автор утвердив для кожного зрячого ока те, що світ українства в еталон часовиміру наша землЯ вже перетворИЛА україноментальністю, світлО їхніх живих очей вже перетворИЛО! Це стереотипізація гармонічних співвідношень у минулому часі, що в словʼянофільному вимірі залишається у вічності часу стандартом, а також є визнаним еталоном магії (магнетизму) україноментального слова у світі цифрових технологій. Це встановили відомий фольклорист Франкового університету Іван Денисюк та його учень і послідовник, досліджувач вітчизняної пісенної спадщини, наш сучасник – професор Ярослав Гарасим.

ночі прозориться

сховок

вогники мрій

палахкочуть

доброго ранку

мій світе –

дивообіймів

мадонно

кров невпізнавано

буйна

плоті святе

проникання

Антологія, як Сад Квітів, Закон Цвітіння у перекладі з древньогрецької звучить і продовжується як «Горацієвий золотий вік» – золота середина в ліриці на наших теренах через таку чудову мініатюрність Дякового буття, як співмірність з поезією Римарукової «Високої води», «Глосолаліями» та ін., як християнська символіка чистоти первозданності і дитинності французької королівської лілії; як символіка англійської червоної троянди, ірландського трилисника конюшини.  Відтепер вона тризвуком україноментально звучатиме в символіці Дякової білої кали у своїй чаруючій спіральності, за законом чистоти гармонії площинного часопростору свого згорнутого, зворотного вигляду. Вона звучатиме навіть в українському тризубі-гербі, в нашому реальному житті-бутті через філософію кордоцентризму; у зображеннях – через філософію споглядання не в російськоязичному зрачку, з його примітивним зрєнієм, а в кожній україноментальній зіниці-чоловічку-лялечці метелика для вічної поетичної антології загальнолюдського виміру планетарного масштабування.

Будьмо, живімо і творімо у нашому Священному Саду – у квітковому палісаднику серед вічного цвітіння поетичних квітів СЛОВА ЖИВОГО, де саме буття людини, наче живе цвітіння палісадника Вічної Весни – це Поетична Антологія Пісенності Буття з козацького краю.

ПЕРШОМУ СНІГУ РАДІЮ,

ЯК ПЕРШИМ ВЕСНЯНИМ КВІТАМ…

В СЕРЦІ – ПРИРЕЧЕНІСТЬ ВІТРУ,

ПІД СЕРЦЕМ – ПРИЧАСТЯ ГНІЗДА (с. 146).

Так зазвучало у предтечі двадцятих двотисячних з недалекого 2016 – року видання першої збірки вибраних поезій «Мрія про рівновагу» з Галицького княжого Львова, скликаючи піснею – кордоцентризмом цілого україноментального серця поета-пісняра Олеся Дяка. Прислухаймося до нього, бо й справді, за законами цілочисельної сакральної Піфагорової математики, чи  електротехніки паралельного з’єднання світлових елементів – СВІТЛО ЛЮДСЬКИХ ОЧЕЙ в християнському світогляді Причастя, як щастя, гніздиться в долі тільки щасливих людей. Будьмо, браття, українські піснярі СЛОВА  ЖИВОГО поезії! Єднаймося, бо ми того варті!

Свіжим доторком прохолоди

вистругав тесля ранок.

Царство цвіркунів і комариків

покотилося за тридев’ять земель.

За бортом козацького байдака

гребінцем Дніпрової хвилі причесалося сонце.

В торбі далекої дороги

зацвів терен про запас.

Злітаймося, рої людей доброї волі,

будемо правити сонячну раду –

Діти у нас ростуть!

«СОНЯЧНА БАЛАДА» (с. 65)

Уляна СВЕРЕДЮК, пошукач кафедри фольклористики ім. академіка Філарета Колесси Львівського національного університету ім. Івана Франка.

.

Уляна СВЕРЕДЮК

Уляна СВЕРЕДЮК

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.