У сімдесятих роках минулого вже століття довелося мені бути на республіканських курсах підвищення кваліфікації вчителів у Черкасах. З привокзальної площі я сів у тролейбус, маршрут якого проходив біля педагогічного інституту.
Згодом салон тролейбуса заповнили пасажири, тож декому довелося стояти. Біля мене зупинилося двоє стареньких – чоловік і жінка. Звичайно ж, ніяково сидіти молодому, коли обіч люди поважного віку. Я встав і запропонував жінці сісти. Вона спочатку відмовлялася, але потім таки присіла, втихомиривши старечу втому. «Ви, мабуть, нетутешній», – зітхнула з якимось жалем. Я був подивований: «Чому так думаєте?» «Бо в тутешніх молодих людей немає звички поступатися місцем старшим, – сказала жінка і запитала: – То звідкіль ви будете?» «Із Західної України, з Тернопільщини», – відповів я. «Ото й бачу: там, у вас, більш вихована молодь, ніж у нас», – підсумувала нашу розмову бабуся. Звичайно, хвалитись тут нічим – здавалося б, норма людських стосунків – та було приємно, що так думають про нас.
Пригадую й таке. Щоб провідати батьків моєї дружини, ми приїхали до Києва, а відтак електричкою рушили на Конотоп. Минаючи увічнену подвигом молодих станцію, я вголос мовив: «Оце славні Крути!» «А чим вони славні?» – запитала пасажирка поруч. Мене здивувало, що вона, як виявилося, вчителька однієї з місцевих шкіл, не знає про подвиг героїв Крут і серед педагогів ніхто про це не згадує. Я коротко розповів їй про мужніх юнаків, які виступили в січні 1918 року проти армії Муравйова. Коридором вагона проходив юнак із значком тризуба на лацкані піджака та з емблемою організації УНСО. Він роздавав листівки. Одні брали їх неохоче, інші відверталися, наче від отрути. Ми проїхали станцію Бахмач. Не доїжджаючи до Конотопа, мали вийти на полустанку Калинівка. Однак нам сказали, що такої зупинки нема – її перейменовано на Халімоново. Що то чи хто то таке, я так і не знаю – усвідомив лиш доконаний факт: гарної назви Калинівка не стало!
На те Халімоново ми чекали у тамбурі, щоб разом з іншими пасажирами встигнути вийти з поїзда. У тамбурі ж дим стовпом! Біля стінки притулився гуртик жінок, від яких ми довідалися, що під’їжджаємо до потрібної нам зупинки. І тут обізвався чолов’яга, неголений, зі спитим лицем: «А вы откуда, что не знаете, где Халимоново? Наверно, нездешние?» «Так, – відповів я, – нетутешні. Ми з Західної України, з Тернопільщини». «О, там одни бендеровцы. Я там был после войны, воевал с ними. Там много наших могил». На його злостиву, мовлену з притиском фразу я відповів так само різко: «Так, могил там, справді, чимало, але вас туди ніхто не просив!» Раптом поїзд зупинився, і ми швидко вийшли. Дружина дорікнула мені за впертість і необережність: «Хіба ти не бачив, з ким розмовляєш? Такий міг зіштовхнути з вагона при висадці або прибити». Мене ж хвилювало інше: доки будемо терпіти всяку нечисть і на своїй землі бути нетутешніми?!
Андрій Балицький, учасник війни, пенсіонер, м.Зборів, Тернопільщина