Не є секретом, що нині все більше говоримо про необхідність нашого стрімкішого входження в європейський дім. Але мусимо чітко усвідомити, що докорінна перебудова свідомості людини на ментальному рівні не дасть бажаного ефекту, якщо не враховуватимемо місцеві особливості. І, на наше глибоке переконання, це передусім стосується як культури в цілому, так і літератури, зокрема. Розуміємо, що це питання не просте. Та переконані, що існують істини, про які не маємо права забувати. Маємо на увазі проблему національної ідентичності. Пора вже  нарешті збагнути, що ніхто нас «там не чекатиме в космополітичній «одежині».

Про це ще більше думаємо, коли  уявляємо постать відомого українського письменника, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка Івана Гнатюка, який народився в селі Дзвиняч Збаразького району на Тернопільщині, а після сталінського «курорту» жив у місті Борислав на Львівщині, де й знайшов останній прихисток. Фігура неординарна. Незламний український патріот, якого не змогла приборкати влада. І не тільки комуністична. На жаль…

Саме з останнього і хотіли б почати розмірковування про творчість Івана Гнатюка та польську літературу. Та не думаємо, що відразу варто, образно мовлячи, брати бика за роги, заглиблюючись у певні літературознавчі аспекти. Вже хоча б тому, що нічого не могло народитися на голому місці. Отже, з усією серйозністю постає питання про витоки проблеми.

Нам здається, що Іван Федорович сам  актуалізує його у меморіальній книзі «Стежки-дороги», за яку й отримав найвищу літературну відзнаку від держави. Давайте перегорнемо декілька сторінок цього видання. Починається книга зі спогадів про спорудження хати, в якій стала жити родина, покинувши тіснувату комірчину в оселі діда і баби. Можна без перебільшення сказати, що опис є дуже детальним. Й саме це спонукає до розмислів. З одного боку можна, зрозуміло, говорити про природу чіпкості людської пам’яті. Та не варто, як нам здається, загострювати увагу на цьому, бо значну роль відіграють індивідуальні елементи. Тим паче, що це нічого істотного не додає до висвітлення проблеми. А з іншого? Хіба детальний опис історії з хатою не говорить про джерела світовідчувань людини? Адже автор цими деталями наче промовляє, що почуття рідності робить особу особистістю. А ще поряд з цим слова про власну неслухняність у дитинстві і спомини про прадіда, який колись палив нечесно нажиті панські маєтки і був засудженим царською владою до довічного заслання. Мимоволі думається про корені роду. І такими доречними здаються поетичні рядки: «пішов мій прадід – камінь у ріку, навік мені застрягнувши у серці і завждоньки на стукіт у вікно я припадаю: чи не прадід кличе?»

Цінними вважаємо також спогади про навчання у школі. Звертає на себе увагу момент про вчительку-польку, яка зневажливо ставилася до українців та українства. Не бачимо нічого неприродного у тому, що дітлахи «причепили» їй образливе прізвисько. Адже так своєрідно виражали вони свій протест проти насильницької полонізації. З висоти часу слід, мабуть, казати і про чисто психологічні наголоси у педагогіці.

Думаємо, що акцентування на людському факторі не є зайвим. У цьому переконує описування пригоди з малюнком коня на шкільній дошці, якого намалював маленький Іванко Гнатюк. І через роки він згадував про рисунковий зошит, пачку кольорових олівців та стиральну гумку, яку подарував після цього директор школи, котрому так сподобався намальований кінь та польський жолнеж у рогатівці на ньому. Погодьтесь, що на тлі порівнянь цих двох епізодів думка про людський фактор може бути такою вчасною.

Згодні також, що цим не можна сказати усе. Адже крім питання про людські взаємовідносини, є також загальнополітичні моменти, пов’язані з польською окупацією західноукраїнських земель. Було б великою несправедливістю промовчати про негативи від пацифікації насильницьких полонізацій та окатоличення. Іван Гнатюк прямим текстом не говорить про це, але подібні мотиви вчуваються, як і розмисли про патріархальні традиції села у згадках про Дмитра Долинського.

Далі у книзі теж ідуть спогади про дитинство, але вже після вересня 1939 року, коли на західноукраїнські простори прийшли більшовицькі «визволителі». А ще – спомин про те, як вони зимової ночі у знаному лише їм напрямі вивезли всіх польських осадників.

І, здається, це все, що пов’язане з польським слідом у житті людини, якщо мати на увазі цю книгу. Але переконані, що всі вищезгадані епізоди вказують на очевидне: не може бути поваги до себе, якщо немає поваги до інших. Бо не можна говорити про якусь відособленість, адже у цьому світі все є взаємопов’язаним. Вважаємо, що на цьому ще раз наголошує мемуарна книга відомого письменника.

Це – життєві акценти. Але вони відбилися і у творчій практиці знаменитого краянина, й за прикладами далеко ходити не потрібно. Скажемо, ще у 1966-ому в Києві побачили світ поетична збірка «Калина», в якій Іван Гнатюк вмістив вірш «Весна Олекси Новаківського». В ньому нашу увагу привернули рядки: «Бо й струмки по-польському, здається жебонять до нього з-під снігів». Не заперечуємо, що автор писав про біографічний момент у житті відомого художника, адже Олекса Новаківський свого часу жив у селі Могила поблизу Кракова. Але прямолінійність цього судження не все може пояснити. Хочемо того чи ні, а у вірші маємо прозорі натяки на польську окупацію та її вплив на людську долю.

У 1968-ому до читачів прийшла його книга «Повнява». На нашу думку, після її появи ще раз отримали змогу говорити про традиційність поетового мислення, орієнтацію на творчий аналіз життєвих реалій. Думки про це виникають, коли читаємо цикли «Відгомін життя» та «Опалюючи в істині себе…».  «У пам’яті, що люди бережуть і добрі й злі діла людські, як рибак в акваріумі, видно. Чесна путь – єдино найкоштовніший зарібок», «Ціню я мить – як вічності зерно…»  Дехто, прочитавши ці цитати, скаже, що в них немає прямого натяку на означену тему. Якщо міркувати тільки так і не бачити нічого іншого, то можна ствердити, що вони матимуть рацію. Але, на нашу думку, суть полягає в іншому. Навряд чи народилися б пристрасні рядки про життєві будні, якби автор не жив пам’яттю про про минуле? І тоді схиляємось до думки, що авторова настроєність – закономірне явище. Це, звісно, дещо узагальнені розмисли, хоча вони можуть стосуватися не тільки цих циклів віршів, а й деяких інших творів, у яких зримо не постає тема взаємовідносин двох народів. Водночас мусимо зауважити, що у «Повняві» маємо рядки, де цю тему заторкнуто. Хоч і в історичному ракурсі. Саме такою є поема «Сулима». «На власній нивці виплекати жито, поколисати рідне дитинча… Якби не Конєцпольські, гей, якби-то, хіба ж бо він торкнувся б до меча!» «І Сулима поглядом болючим до козацьких шрамів прикипів – цитьте, хлопці, – ниньки полоскочем, поскубем шабельками ляхів!», Пан Конєцпольські лаявся, сопів…»,  «Тужливо очі волоклись по обширах степів іржавих, коли Сулиму долілиць на допит мчали до Варшави». «Прокинулась. Варшава, білоруко зірвала штори з вікон, мов полуду і, почепивши поспіхом перуки, юрбою – на сенсацію до суду». Цитування, зрозуміло, можна продовжити, бо посилань на історичні факти у поемі є ще чимало. До речі, саме ця обставина дозволяє декому висловити думку, що, мовляв, заримував поет загальновідомі факти і не варто йому співати осанну через це. Та чи так? По-перше, поема була оприлюднена майже піввіку тому, коли комуністична влада вважала великою крамолою і згадку про козацьку вольницю. По-друге, варто, мабуть, мати на увазі художній рівень написаного, бо в даному випадку він є досить високим. Та й не лише літературознавчі аспекти слід мати на увазі. Бо поряд з ними існують й моральні. Уважні читачі можуть помітити, що автор подає все в українському вимірі, але в рядках немає злоби чи ненависті. Хоч в минулому сліди ворогування між представниками двох народів існували, бо, як кажуть, з пісні слів не викинеш.

А у книзі «Жага» (1970) увагу багатьох, напевне, привернуть рядки: «У кожного народу є щось непідвладне жодній дії, щось по родинному своє – таке, що в часі не старіє». Правда, тут є дещо непросте, цитата взята із циклу «Ризькі штилі». Та, очевидно, не можна, як нам здається, однозначно стверджувати, що фраза українського поета стосується тільки латвійців. Впевнені, що їх можна спроектувати і на представників інших національностей. Та поряд з цим циклом з п’яти віршів маємо поезію «Гонта». Тож  бачимо необхідності розпливатися мисліями по древу, бо знову повторимо ті ж самі думки, що автори публікацій висловили щодо поеми «Сулима». Варто, мабуть, усе доповнити судженнями про поглиблення мислення, бо вони є такими логічними.

Між іншим, подібні мотиви чітко простежуються і в деяких пізніших творах. Скажімо, можна назвати поему «Запізніле каяття». «Він вірою і правдою весь вік служив магнатам – Речі Посполитій, чимало хлопців шаблею посік, хоч був і сам погорджений і битий». «Понадились до шляхти в прийми – на безголов’я, псам на тризну». Це – про перевертнів, які завжди завдають великої шкоди нації, синами котрої були за народженням. Національне? Так! Але слова не стали б такими промовистими, якби не орієнтація автора на загальнолюдські цінності: «… Земля перевертнів не прийме, де сплять полеглі за Вітчизну».

Відголосся теми непростих стосунків двох народів-сусідів знаходимо у творі «Думка про дитинство». «Були в нас різні говори, одначе, був спільний корінь щастя і біди.» Зримі елементи подібного підходу знаходимо також у віршах «Страта Павлюка», «Норвід», «Катинь», поемі «Сповідь Наливайка». Напевно, подібне можна відшукати й в інших текстах нашого краянина. Але сумніваємося, що це може щось істотно додати до картини творчого сприймання Іваном Гнатюком питання про взаємовідносини українського і польського народів, які були такими непростими.

Коли говоримо про твори, які потрапили в поле нашого зору, то мимоволі задаємо собі за питання: а чи  не спричинена увага автора до цього не лише обставинами життя й знанням історії, а й прагненням письменника упірнути душею в тему через пізнання польської мови. Розуміємо теоретичність таких розмірковувань. Але водночас думаємо і про те, що письменник ніколи не взявся б за переклад польського тексту, якби не був переконаним (принаймні, для себе), що досконало володіє мовою.

Тим паче, що у доробкові Івана Гнатюка є те, що підтверджує висловлену тезу. В другому числі за 1989 рік журналу «Жовтень» (нинішній «Дзвін») опублікував новели «Цинамонові криниці» польського письменника Бруно Шульца в інтерпретації Івана Гнатюка.

Якщо йдеться про цей переклад, то, напевно, варто загострити увагу на деяких моментах. Спершу, мабуть, слід хоч і дещо розповісти про постать Бруно Шульца і чому саме нею зацікавився письменник. Звісно, що ми в даному випадку можемо висловлювати лише версію. Та гадаємо, що вона має право на існування. Тому й почнемо з думки про спробу заробляння коштів для утримання родини шляхом перекладання, про що Іван Гнатюк відверто розповів у мемуарній книзі «Стежки-дороги». Правда, зауважимо, що перед тим, як завести мову про переклад новели «Серпень» з книги «Цинамонові криниці» польського письменника Бруно Шульца з тодішнім редактором журналу «Всесвіт» Дмитром Павличком, Іван Федорович уже отримав деякий досвід інтерпретування. Свого часу для однієї зі своїх книг він переклав білий вірш російського поета Всеволода Азарова. А за порадами Володимира Лучука та Оксани Сенатович переспівував вірші білоруски Лариси Геніюш, які свого часу вмістив уже згадуваний часопис «Жовтень».

І в тому, що Іван Федорович зацікавився творами Бруно Шульца, немає нічого дивного. Варто, очевидно, згадати, що той жив у Дрогобичі, що творчо зближувало, якщо враховувати близькість Борислава і цього міста. А ще з післямови Івана Гнатюка до добірки оповідань можна дізнатися, що твори цього прозаїка майже невідомі українському читачеві. Отже, й інтерпретація – своєрідний виклик системі, яка з усіх сил вдавала, що не помічає очевидного. А ще (звісно, на нашу думку) переклад «Цинамонових криниць» – заперечення велемовних розмислів деяких міркувальників про невисокий художній рівень доробку письменника з Борислава. Та якби творча особистість і справді мала нахили до цього, то вона ніколи  не взялася б за переклад майже незнаного.

Звернемо увагу ще на таке. Перекладач запропонував свої творіння «Всесвітові» ще у середині 70-х років минулого століття, але в журналі вони так і не з’явилися, бо на заваді стали особистісні смаки однієї працівниці видання. Лише через тринадцять років їх опублікував інший часопис. І всі побачили оригінальність мислення прозаїка та неповторність підходу перекладача.

 …Та крапку ставити ще рано. Переконані, що наші розмисли про творчість Івана Гнатюка та польську літературу – перша спроба розгляду дуже важливої теми. Адже неодмінно будуть ще інші. І віримо, що вони врахують й інші переклади Івана Гнатюка творів красного письменства з сусідньої країни, які є ще невідомими для читацького загалу.

О. В. Василишин

м. Кременець

І. А. Фарина

м. Шумськ

Leave a Reply

Your email address will not be published.